А стан з’єднувальної тканини — колагену — це тільки окремішній випадок впливу нейронів.
Свіжий вітерець повіває в прочинене вікно, бавиться фіранками. Блакитні вдень, зараз, у ранкових сутінках, вони нагадують павутиння. Моє вікно виходить на балку. Я часто, щось обмірковуючи, дивлюся на зелене шумовиння. О п’ятій ті застиглі зелені хвилі ще покриті сизим тумаком. Оксана, мабуть, бачить приємний сон, бо на обличчі лагідна усмішка. Кохана лежить на правому боці, волосся чорним серпанком вкриває плечі І шию. Я не перестаю дивуватись із тієї видовженої жіночої шиї. В мене бубнявіє нове почуття до цієї дівчини — почуття батьківської ніжності. Я торкаюся губами її чола й накидаю на плече ковдру. Від дотику ковдри довгі вії сіпаються, вона розплющує очі.
— Спи, спи, ще рано, — кажу пошепки.
Її сумка стоїть у сінях, зібрана ще з вечора, а до аеропорту їхати всього двадцять хвилин. Батьки, перед тим як відбути за кордон, лишили їй путівку в пансіонат, який знаходиться в Ялті. Оксана спершу відмовлялася, та я наполіг. Після екзаменів їй потрібен відпочинок. Моя порада була продиктована розумом, а не серцем, Спадає на думку, що досі, розглядаючи під мікроскопом пайпотаємніше людського виду, я не помічав людини. А зараз уперше спізнав радість бачити людину. Я сиджу, цілу годину біля ліжка, не зводячи з Оксани погляду, ніби стережу її сон. Донедавна щасливі хвилини в мене були пов’язані з вдалим експериментом, з публікацією в солідному журналі; якийсь час я втішався званням професора, а от справжнє людське щастя прийшло до мене з цією дівчиною… Відчуттю інтимного щастя не можуть завадити навіть надзвичайні обставини, які виникли в зв’язку з дослідженням ювеналу. Нейрохірурги представили мені дивні результати: у мозкові миші, якій я ввів шістдесят чотири місяці тому ювенал, загинуло тільки півпроцента нейронів, а в звичайної, від роду двадцяти трьох місяців, — майже півтора відсотка. Отже, тепер я маю експериментальне підґрунтя, яке вже дозволяє говорити про механізм омолодження. І тут мені приходить в голову, що я доти не матиму морального права передати препарат фармацевтам, аж доки не перевірю його дію на собі. Випадкові-бо експерименти ставропільчан мало важитимуть для тих, хто погодиться впроваджувати його у практику. На мить почуваюся одним із гих, хто стукав у двері вічності, і мені стає смішно й водночас сумно, бо нікому тих дверей досі не відчинено. А хто тільки в них не пхався! Алхіміки, володарі, генії. Навіть молодий Гете просидів кілька років в оточенні колб, реторт і тиглів, шукаючи еліксир вічного життя. Мабуть, тоді, у мансарді під червоним черепичним дахом, і зародився дух Фауста.
… За кермом Оксана. Вона пристойно водить машину" хоча й відчувається ще якась невпевненість.
— Можеш наддати швидкості, — подаю голос. — Траса ж порожня.
Тополі обабіч шосе починають мигтіти швидше. Від того мигтіння, яке змінюється спалахами ранкового сонця, в мене йде обертом голова. А може, не від того, а від рішення, яке я сьогодні прийняв… Скоро зелений тунель закінчується; ми спиняємося в тіні аеропортівської споруди, що, здається, аж двигтить од ревища на льотному полі.
На реєстрацію пішло якихось п’ять хвилин. Усю дорогу, а зараз надто, відчуваю гостру потребу звіритися про свій намір здійснити експеримент. Але замість того спитав:
— Писатимеш?
У відповідь Оксана пригорнулася до мене й поцілувала. Тоді взяла синю сумку й зайшла в сектор. Разом із теплом, що розлилося по тілу від її ласки, мене сповнив жаль до того себе, у якого, за словами поета, "здиміли роки, немов свічки…"[2].
У старому журналі Нестора Івановича ще є місце, і я записую:
вік — 45 років;
зріст— 180 сантиметрів;
вага — 80 кілограмів;
волосся — попелясте, рідкувате, тонке, пряме, на скронях сивина;
шкіра на обличчі — бліда, помітні зморшки біля очей і кутиків вуст;
очі — карі, білки в червоній мережі судин.
Тоді замикаю двері і, роздягшись до пояса, розглядаю себе в дзеркалі. Пишу далі:
статура — середньої розвинутості;
плечі — трохи похилі, в молодості були прямими;
зайве ожиріння — не спостерігається, проте над нирками помітне потовщення;
волосся на грудях — поблискують окремі сиві волосини;
шкіра на грудях і плечах — еластична, з ледь помітними ознаками прив’ялення.
Рік, число. Тоді підсукую холошу вище коліна і беру шприц. Проте стромляти не поспішаю — боюся. Не препарату, який може подіяти на людський організм зовсім несподівано, а голки. В мені прокидається той страх, який викликали колись щеплення. Найстрашнішим було очікування уколу в спину або нижче спини. І зараз затрепетав у мені школярик-первачок, який стоїть під дверима медпункту. Та: "мене-текел-фарес" (пораховано-зважено-поділено). Кімната сповнюється запахом алкоголю, якого я терпіти не можу; змоченій ділянці шкіри стає прохолодно. Школярик у мені затріпотів, як вербовий листок, весь зіщулився. Отже, експеримент розпочався.
І тут я згадую, що не записав відомостей про психічний стан та інші особливості, які можуть мати велике значенні! в експерименті. Занотовую:
пам’ять професійна — задовільна;
пам’ять на побутові предмети і явища — незадовільна;
воля — міцна;
психічний стан — урівноважений;
емоційний стан…
На мить замислився, мене огортає тепле почуття ніжності до Оксани. Ще півроку тому в графі "емоційний стан" я записав би "сухар", а зараз виводжу: "чуттєвий".
На стегні, де я зробив укол, виросла ґуля завбільшки з яйце. Відчуття болю й одночасно свербіння не дають заснути, і мої думки плавають безладно у часі й просторі. Раніше за щоденними клопотами я ніколи не згадував дитинство. А зараз картини яскраві й живі, неначе я підліток. Побачив свого товариша Юрка Сандула — невисокого хлопчину, у якого навіть крізь майку проступав пуп (у нього колись була грижа). Він умів ліпити з глею, до того ж був добрим товаришем. Ми просиджували, бувало, дотемна. Я теж міг ліпити, і глею було доволі, проте мені подобалося дивитися, як ліпить Юрко. Він мав на диво рухливі і тонкі, як у бандуриста, пальці, які не пасували до його статури. Ті пальці були міцні й напористі, коли місили глей, і — ніжні та лагідні, коли доводили скульптуру. Ми ліпили коней, собак, риб; а коли висихало, роздавали малюкам. Батьки купили б мені будь-яку іграшку. Проте я не мав жодної. Натомість підвіконня, стіл, етажерка рясніли нашими з Юрком виробами. Там красувався зелений голуб, крокодил на довгих, як у корови, ногах. Бувало, вже о сьомій у мене під вікном чувся його грудний голос: "Негуро, гайда по глей!" Глину ми брали в яру за містом. Там було слизько і вогко, по дну протікав струмок. Ми скаламучували його, і вода ставала білою, як молоко, Білим був і глей. Ми нагрібали з дна по добрячому вальку! а щоб не висихав, клали в целофанові торбинки. Я й зараз бачу те глибоке урвище, на краю якого притулилася шипшина. Стіна яру нагадувала зріз — на ній добре проступали всі прошарки: жирний чорнозем, суглинок, червоний пісок і, нарешті, білий глей. А шипшини довіку не забути, бо колотого куща мене вкусила оса. В стегно — я носив тоді коротенькі штани. Так от чого все те згадалося… Мене тоді вжалила оса, і саме в те місце, де я сьогодні зробив укол. Тоді теж схопилася ґуля, під очима понабрякало, піднялась температура. І все через кілька шипшинових ягід… За спогадами я й не помітив, що біль значно послабшав, уже й не так свербіло, хоча вряди-годи й пошпигувало. Під те поколювання я й заснув.
Уранці прокидався двічі, та кожного разу мене огортала лагідна дрімота, і я знову поринав у сон. Остаточно розбудив голод. Не одягаючись, подався на кухню, кинув на сковороду шмат шинки і розбив два яйця. Стегно вже не боліло. Я не відзначав жодних змін, водячи електробритвою по обличчю; скроні, як і раніше, сіріли сивизною, сива парость пробивалася також на підборідді. Проте зміни відчувалися. На предмети, які оточували, я дивився іншими очима, неначе з’явився в своїй квартирі після року відсутності. Звернув увагу на те, що друга секція книжкового стелажа досі не засклена, тхне спорохнявілим папером. На стелажах, крім книг, різні дрібнички, що їх мені дарували з усяких нагод; там і японський будильник у формі пагоди, і бронзовий підсвічник — антикварна річ, і ота глиняна курка чи голуб, яку виліпив колись Юрко Сандул. Періодично я роблю переоцінку цьому дріб’язку — дещо лежить на смітник, дещо роздаю. Та отого зеленого глиняного птаха не торкнулася жодна чистка. Бо то часточка мого дитинства… Листя на верхівці тополі ледь тремтить, сріблясто поблискуючи в променях ранкового сонця. Мені радісно й легко. Подумалося, що такий настрій мусять мати поети, коли пишуть про щось близьке їм і ніжне. В такі хвилини людина потребує когось, кому вона могла б звіритись. І оскільки нікого поряд немає, я звіряюся собі, що перевірку ювеналу роблю, не лише заради великої загальнолюдської мети, а й трішки заради кохання. Коли школярик у мені тремтів, а вчений-експериментатор вагався, тримаючи біля стегна шприц, хтось третій сказав: "Або ти зробиш укол, або не бачити тобі Оксани. — І додав: — Пан або пропав!"
Перші зрушення я відзначив не в зовнішності, а в психіці. Мене вабило ліпити. Спочатку я успішно боровся з цією забаганкою, занурюючись із головою в досліди і роботу над упорядкуванням наукової спадщини Коваленка. Та потім зазначив, що й схиляючись над бінокуляром, подумки розмішую глину й обмірковую форму скульптури. Це бажання щодень підсилювалось, і навіть моя тренована воля поступилась. Я змушений був купити пластилін… Чого тільки не з’являлося з-під моїх пальців! Я ліпив усе, що створила природа: від слимакової спіралі до спіралі нуклеїнової кислоти. До того ж останню, зроблену з дроту і кульок різноколірного пластиліну, показав Пилипчукові, чим його неабияк здивував. Він навіть порадив демонструвати її студентам. Моя модель відрізнялася від існуючої тим, що на ній було виділено кожен ген. Я міг пошкодити один із генів і пояснити зміни, яких зазнавала б від того клітина; я міг з допомогою моєї моделі пояснити механізм можливих мутацій і те, чому, наприклад, шкіра ссавця (зокрема й людини) вкрита волоссям, шкіра птаха — пір’ям, шкіра рептилії — роговими наростами, а шкіра риби — лускою.