Привели та й сказали, що оце і є той — щирий приятель Улянин. Лише тоді 'німець звівся, підійшов до Ілька, наказав йому покласти руку на стіл.
— Руку! Руку!
Він добре володів нашою мовою, десь, видать, спеціально вивчав її, а може, й жив колись серед наших людей — хіба їх мало було, отаких, у війну. 1 коли Ілько поклав на стіл руку — долонею вгору, німець вийняв із рота сигару ("Таку смердючу, Андрійовичу, що чортам тільки її і смалити") та й увіткнув гарячим кінцем у долоню.
Німець стояв і дивився — не на долоню, де аж шкварча-ло,— а на Ілька, і ні злості, ні роздратування не було в його холодних очах, тільки млява цікавість, Ілько ж теж не на руку свою — дивився на чужинця. Вони так і стояли один супроти одного, якісь аж застиглі, мов із каменю вирізьблені, поки й сигара погасла, аж тоді німець одірвав її од долоні, кинув додолу, схвально сказав:
— О, ви є справжній мужчина! І наказав одпустити Ілька.
Іще: коли стали збирати всі до одного човни та звозити докупи — під охорону поліції, наказав не чіпати лише Ількових човнів, і дід Ілько, не старий іще тоді чоловік, аж посміхнувся про себе: "Та й хитрий же ти, німче! Але й у нас у голові не полова!" — і не ступив до води ні ногою, бо знав, що за ним пильно стежать: чи не попливе провідувати Уляну.
Так село було одрізане од води. А що таке для Рогозів-ки вода, те можна зрозуміти по-справжньому, лише поживши в цьому селі. Це не тільки риба — додатковий харч у скрутні години, не тільки засіб сполучення, а й сіно, і паша для худоби, і гуси, й качки. Не раз протягом дня можна почути, як мати гукає малого: "Миколко, а попливи, синку, на Рівне та глянь на корову!" І Миколка хапає весло, вдвічі довше од нього, ледь одпихає човна та й шпарить на Рівне, де на паші — людські корови. Тож німець, який оддав цей наказ, не тільки мав на увазі позбавити Уляну будь-якого спілкування з селом, а й штовхнути кого-небудь на те, щоб її видати, донести на неї. Бо не може того бути,— розсудив, певно, німець,— щоб у селі не виникло роздратування проти Уляни, через яку на столі ні рибини.
Я не знаю, чи ремствувало в ті дні село на Уляну. Може, люди й ремствували, кожне про себе, але минав тиж-день-другий, а в управу так ніхто й не зголосився, і німець, розчарований, зібрався в район. Поліцаї ж лишилися, і їх треба було годувать-напувати, і щодня різали для них як не теличку, то підсвинка,— крику було та плачу як не в одному дворі, то в іншому.
Отут і виплива в нашій розповіді Матвій Заболотний.
Признатися, для мене не дуже велика втіха — писати про нього. Відчуваю нехіть до цієї людини, якусь непоборну відразу, і виводити його на чистий папір для мене все одно, що заводити якогось брудного п'яничку в охайну та чисту кімнату. Але що маю робити: Матвій відіграв таку роль у подальшій долі Уляни, що я мушу возитися з ним.
Заболотний і нині живе в Рогозівці, на тім самім подвір'ї, де народився, виріс, одружився й завів двох синів. Сини, щоправда з ним не живуть — подалися геть із села. Один, кажуть, до Києва, а другий десь аж на північ. Може, тісно стало в батьковій хаті, а може, спішили вибратись із-під лихої батькової тіні, що падала мимохіть і на них, тільки до Рогозівки не навідуються і майже ніколи не пишуть.
Я пішов до Заболотного вже перед тим, як мав виїжджати з села,— тягнув до останнього.
Мимо двору Матвієвого я вже проходив не раз.
Двір його чимось нагадував стародавню фортецю, бо такого високого тину не було в усьому селі. Чи то людина не хотіла, щоб до неї заглядали, чи сама не воліла бачити інших, тільки тин доплітався аж тричі: так і стояв, смугастий,— унизу геть чорний, вище — трохи світліший, а ще вище — зовсім майже білий.
Стрілися посеред двору: господар вийшов із хати, мене, мабуть, побачивши, бо я, намацавши клямку у хвіртці, попер, не питаючи згоди. Дід Ілько так і пораїв:
— Прямо йдіть — не достукуйтесь. То такий, що й не вийде.
— Добрий день!— привітався якомога чемніше. На що пролунало не то "здра", не то "ра",— не скажу, щоб дуже гостинно.
Матвій стояв незрушно й понуро. Погляд його увесь час оббігав мене, слизькі очі його не давали за них зачепитися, роздивитись, які вони в нього. Я й досі не знаю, карі вони чи сірі, темні чи світлі. Знаю лише, що неспокійні.
Іще його зраджували руки. Хоч як він намагався зберегти спокій, руки його весь час ворушилися, і він, приземкуватий, опецькуватий, когось мені дуже нагадував... От тільки кого, я там, на подвір'ї, так і не міг пригадати.
Пригадав уже пізніше, коли повернувся до діда Ілька.
Матвій схожий був на черепаху.
Ба Іив її біля річки, зловлену дітьми і покладену на панцир, щоб не втекла. Черепаха лежала, безпомічна, безперервно ворушачи лапами, і той рух, безнадійний той пошук опори мене найбільше вразив: я ще довго краявся думкою, що не допоміг їй стати на землю.
Ворушив руками й Матвій. І не дивився на мене.
Він не виявляв особливого бажання вступити зі мною в розмову: на всі мої розпити відповідав однією й тією ж понурою фразою:
— Я своє одстраждав.
Не одбув чи одсидів, а — одстраждав. Відчував, мабуть, себе й досі невинно покривдженим. Коли я повернувся од Матвія та поскаржився дідові Ількові на невдалу розмову, той лише плечима стенув:
— А що б ви од нього хотіли! Я ж вам казав.— А тоді поцікавився: — Мене не згадував?
— Ні.
— Жаль... А то почули б, як він мене любить... Я ж на суді свідком виступав проти нього. Коли йому десять років пришили.
— Всі десять і одсидів?
— Усі до копієчки. Та що такому станеться! Такий і на сковороді розпеченій раюватиме.
Матвій Заболотний вийшов серед ночі надвір тієї лихої години, коли Уляна надумалася запалити багаття. Вона, мабуть, і до цього потихеньку палила, щоб спекти рибу (рибою однією й жила, та ще сухарями, прихопленими з дому), і пильнувала, щоб вогник ледь піднімався над землею, а тут чи то кинула більше, ніж треба, очерету, чи задрімала, зіфівшись, тільки багаття спалахнуло по-справжньому і сяйнуло у ніч. І Матвій, який, на лихо, стояв саме в той бік обличчям, помітив вогонь і одразу ж змикитив, хто його палить, і прикинув про себе, що це не інакше, як посеред Твані: там є такий острівець, він на ньому бував, коли ставив ятери на карасі та в'юни.
"Так от де Уляна!"
Матвій стояв, аж поки вогонь погаснув і болото знову провалилося в тьму.
Він, мабуть, цієї ночі так і не заснув.
Я не знаю, про що він думав, повернувшись до хати та лігши в постіль. Як підійшов до отого порога, за яким починалася зрада. Одразу вирішив видати Уляну поліції чи довго вагався,— можна гадати і так і сяк. Тут внесла б ясність тільки щира Матвієва розповідь, але він не належав до людей, схильних до сповіді. Дід Ілько, щоправда, розповів, як Матвій на суді клявся-божився, буцімто він не хотів видавати Уляну, а проговорився мимохіть, по п'яному ділу, і тут же мене й застеріг:
— Брехав, як собака! То такий, що сім раз одміря, та все ще не ріже...
Я теж схиляюся до думки, що Матвій свідомо видав Уляну. Може, спершу й вагався, але коли пригадав, скільки через оту божевільну жінку він узівав риби та недопив молока, то одразу й вирішив закласти Уляну. І, як тільки стало світати, похапцем одягнувся та й вийшов на вулицю. Пішов би й раніше, така пекла злість на Уляну, та боявся, що підстрелять по темному.
Потім уже Матвій розповів на суді, що пішов не в управу, де розташувалися поліцаї, а до Корнія додому, бо це все ж був свій, а ті зайди могли, чого доброго, ще й пику набити. Що Корній отій звістці дуже зрадів і потягнув Матвія одразу ж до управи, обіцяючи по дорозі, що німці дадуть йому винагороду.
— Яку ж винагороду ви одержали од німців? — запитав суддя Матвія.
— Дулю з маком!— відповів зло Матвій: не міг, мабуть, і досі простити німцям того, що вони його обдурили.
В управі Матвій кілька разів повторив розповідь, бо начальник хотів знати достеменно, чи то все йому не привиділось. А потім його ще раз викликали до управи, вже коли в Рогозівку знову прикотив отой німець, і Матвій розповідав йому, як на духу, бо дуже боявся, що німець і йому встромить у долоню свою смердючу сигару. Німець же нічого, лишився вдоволений, похвалив навіть Матвія і сказав, що оскільки Заболотний знає той острівець, то й повезе до нього поліцаїв.
Отут Матвій, мабуть, уперше розкаявся, що видав Уляну. Як пригадав, що вона ж із гвинтівкою, так і вкляк перед німцем на коліна — замало лобом об підлогу не стукався:
— Помилуйте!.. Не сиротіть малесеньких діток!..
— Но! Но!— сказав на те німець, і стільки в тому "но! но!" пролунало погрози, що Матвій не пробував більше й одпрошуватись.
Облаву німець призначив на другий день, на світанок. Частина поліцаїв мала плисти човнами прямо до острова, а частина зайти од Сули, щоб перехопити Уляну, якщо вона спробує утекти на той бік.
Усе врахував отой німець — не врахував тільки одного: з якими людьми має справу. Що де що б не скоїлось, у якій таємниці не береглося б,— село довідається все одно. Тож не встиг німець закінчити таємну нараду чи інструктаж, як уся Рогозівка вже знала: завтра удосвіта буде на Уляну облава.
Хто перший довідався, трудно сказати. Може, проговорився котрийсь із поліцаїв, а може, хто й із рогозівців підкрався під вікна управи та все підслухав. Та й поліцаї ж одразу після тієї наради стали перетягати до води човни, тож спробуй сховати таку голку в сіні!
Облава рушила рівно о п'ятій, і, як тільки рушила, Ілько підпалив свою хату.
Всю ніч не склепив повіки: думав, як урятувати Уляну. Про те, щоб запалити багаття, не могло бути й мови: німець одразу змикитив би, для чого Ількові знадобилося світити в ніч. А хату — то вже ніхто не повірить, щоб господар сам її підпалив, тут треба зовсім позбутися глузду. І чим довше роздумував Ілько, тим більше переконувався, що треба палити — нічого не вдієш.
— І вам не жалко своєї хати було? <
— Жалко, Андрійовичу, ще й як було жалко! Дивився на неї, вогнем узяту, а мені здавалося, що то на мені самому шкіра горить.
— А чому ви її запалили не серед ночі? Щоб Уляна мала час податися кудись із боліт.
— А людина що вночі робить — спить? А так було певніше, що Уляна побачить...
— Гарна хата була?..
— Гарна, Андрійовичу, як перша жінка. Ця вже не така, до цієї вже й охоти такої не було, як став будуватися заново.