Гребла мовчки та заповзято, втома наче одступилась од неї, вона мов аж помолодшала, і коли б Ілько оце зараз побачив її, в нього знову, мабуть, защеміло б неприспане серце... Та він її стрів трохи пізніше, третього дня після пожежі.
— Згоріло дощенту, не лишилося й тріски. Спалила так, мов уже й не збиралася жити на світі... А мо' й не збиралась, хто ж його знає...
Два дні він нікуди не рипався: набилося повно поліції, з району і з довколишніх сіл, тягали людей та допитували, де поділася Уляна, приходили й за Ільком, бо хтось ткнув-таки пальцем у нього,— світ, як то кажуть, не без добрих людей,— та він їм не сказав нічого, хай би й жили тягнули — не сказав би, і вони, потримавши його ніч у холодній, відпустили на ранок. Лазили навіть в очерети, але "ви ж самі бачите, які в нас болота, тут дивізія сховається, не те що людина", тож поліцаї, пострілявши та пополохавши птаство, так ні з чим і поїхали.
Влаштували тільки на прощання Гордієві похорон.
Похорон був пишний і бучний, із промовами та стріляниною в небо, а потім, як і годиться, поминки, і поліцаї повпивались, як свині, і гасали селом та стріляли у вікна. Поліцаї напились та й поїхали, а Ілько, зачекавши ще день, погнав човен на Твань.
Він гріб і прислухався, чи за ним хто не стежить, але позаду було тихо, тільки плюхалася риба та кахкав десь крижень.
— Ільку!
Голос пролунав так нагло, що він аж жердину впустив. Вона лунко стукнулася об борт, стукіт покотився водою,— Ілько ловив неслухняну жердину, а з очеретів уже випливала Уляна.
— А бодай тебе!— тільки й сказав їй Ілько.— Отак налякала!
Придивлявся до Уляни — вона ніби ще більше змарніла. Шкіра аж стягнулась на вилицях, губи почорніли й потріскались,— видно, не легко порішити людину, хто б вона не була, снилося, мабуть, оте перерізане горло, й Ількові так жалко стало Уляну, так її жалко, що важко було й дивитись на неї.
— Що там чувати? — спитала Уляна, коли взяла од нього хліб, сало та молоко.
— Та вроді нічого.
— Песиголовці забралися?
— Та поїхали... Поховали на прощання Гордія... Мстива, недобра посмішка зблиснула на обличчі Уляни.
— Ще будуть ховати... Про мене дуже допитувались?
— Та й під землею шукали... Чула, мабуть, як птицю полохали?
— Чула, аякже... їм дурних патронів не жалко: постріляють, німці ще насиплять у пригорщі...
— А як же тобі тут, Уляно? — врешті наважився запитати Ілько: перед очима все стояв заболочений отой острівець.
— Мені — що,— байдуже стенула плечима Уляна.— Не розкисну, не з глини... Ти от що скажи: оті двоє лишились у селі?
Ілько здогадався одразу, ким цікавиться Уляна. Здогадався й про те, що вона має на думці.
— А може, не треба, Уляно?
— А ти сина мого піди та спитай!—відповіла жорстко Уляна. Глянула на Ілька так, що той уже й не радий був, що спитав.
— Та я хіба що... Я просто так...— забубонів знічено він.— Чи мені їх, собак, жалко... За тобою серце болить: не видержиш ти тут довго — лихоманка заїсть!
— Видержу... Я все, Ільку, видержу, хай вороги мого сина не надіються...
Більше ні про що й не розмовляли, здається. Ні, ще домовилися про сигнал, який він мав подати в разі небезпеки. Мав запалити багаття — двір його чи не найвище в селі, видно іздалеку: вдень — дим, уночі — вогонь. Як запалить багаття, тоді Уляна в село — ні ногою.
Іще домовились, що Ілько пустить чутку: буцім Уляни вже й немає поблизу. Подалась униз, на Дніпро, до своєї далекої родички.
Попрощались, роз'їхались. Плюснула кілька разів жердина, замкнувся очерет, наче й не було щойно Уляни, така тиша залягла довкола.
Кинув Ілько сітку у воду, поворушив знехотя бовталом, виплутав потім кілька рибин, щоб у селі бачили, що по рибу їздив чоловік, а не кат його зна за чим, та й поплив тихенько додому...
— Пливу, Андрійовичу, та все прислухаюся: здається, що Уляна тихенько гукає. Так мені хотілося, щоб вона подалася кудись од лихої години подалі... Тільки не така вона була жінка. Ото вже як надумалася — хоч іскри об неї креши! І я вже знав, що буде в нашому селі невдовзі ще на одного покійника більше. От тільки хто — Корній чи Пилип? Хотілося, щоб Корній, за тим, мабуть, і собака не гавкнув би... А Пилипа було й жалко. Молоде ж, дурне, та й, кажуть, він і не вбивав Миколу. Тож я і надіявся, що Уляна не зачепить Пилипа...
— А ви чого їй про це не сказали?
— Не сказав, бо не повернувся язик. Це ниньки ми всі такі розумні та милосердні. А подивилися б ви на Уляну тоді, як вона сина голими руками із криги вибивала... Або коли ховали... Та вона ж усю себе у яму оту поклала, під домовину, під сина! Щоб йому хоч м'якше лежати було... То як її було судити? Яке мав на те право?..
Тиждень-другий минув у Рогозівці спокійно. Люди поговорили-поговорили та й заспокоїлись, тим більше, що ніхто Уляну не стрічав, а натомість селом прокотилася чутка, що вона подалася вниз на Дніпро. А були вже й такі, що клялися-божилися, буцім Уляну впіймали і сидить вона у в'язниці, в Полтаві, де її невдовзі й судитимуть.
Наслухавшись отаких чуток, потроху заспокоїлись і Пилип та Корній. Спершу ходили лише в парі та з гвинтівками напоготові, а як сутеніло, то й зовсім стереглися: щось трісне, шелесне позаду, так і крутнуться обоє, наче обпечені:
— Стій, хто йде!.. Стій, бо стрілятимем!— отакого страху нагнала Уляна. І люди вже боялися в сутінках і на вулицю потикатися: ще візьмуть, дурні, та встрелять, що з таких і питати. А потім, повіривши, що Уляни й справді поблизу немає, обоє посміливішали і не так стереглися.
Один тільки Ілько знав достеменно, що Уляна частенько навідується в село. Як тільки темніє, так і вигрібається обережно з Твані, тримаючись очеретів. Пристає потай у вербах, де тінь така густа й непроникна, що око виколеш — не побачиш нічого, скрадається попід тинами та й знаходить надійну схованку в кущі чи під деревом. І довго клякне, прислухаючись та вдивляючись у темряву, і її слуху загостреного ніщо не минає: ні голос людський, ні кроки, якими б тихими та скрадливими вони не були.
Й часто вже аж на сйітанку поверталась на острів.
Пилип наскочив на неї десь опівночі. Так принаймні твердила потім його дівчина Зіна, яку він провів аж до воріт і вже од неї повертався додому. Знову світив місяць, тільки не повний, а молодик, тож і вулиця, що нею повертався Пилип, була ледь освітлена, і все довкола аж розбу хало, чітких позбавляючись обрисів: дерева схожі на стовбури диму, а хати — на якісь чудернацькі гриби, що повиростали по обидва боки од вулиці. Пилип ішов, було йому, мабуть, на серці легко та весело, бо обіймав щойно дівчину, підпираючи ворота, і руки його аж тріпотіли, як у закоханого півника,— ще трохи, ще мить — він змахне ними та й злетить у повітря. Пилип ішов, б'ючи в дзвінку землю закаблуками, як жеребчик копитцями, і все в ньому аж дзвеніло од щастя, аж тут йому в спину вдарив понурий, як чорна безвихідь, голос Улянин:
— Куди це ти так поспішаєш, Пилипе?
Пилип аж схрапнув — од страху та несподіванки. А йому між лопатки уже вдарилося кругле, тверде і нещадне:
— Не ворушися, бо встрелю!
Та він і без цього не міг би поворухнутися: відібрало й руки, й ноги, і в голові заціпеніло, і серце замліло. Уляна ж спритно зняла з нього гвинтівку, обмацала, чи не має ще зброї.
— А теперички йди вперед... І не здумай тікати! Повела Пилипа тією ж дорогою, якою несла нещодавно
Гордія. Спершу Пилип ішов мовчки — спотикався на рівному, мовчала й Уляна, ведучи свого бранця, мовчало й сонне село, і така тиша дзвеніла довкола, що в Пилипа аж крижаніло в грудях. А вже як видерлися на чортячий отой косогір, де пісок із-під ніг так і плив, здобулася врешті на слово Уляна:
— Ти мене упізнав?
— Упізнав,— схлипнув Пилип.
— А Миколу... сина мого... не забув?
Пилип схлипнув ще дужче і відповів, що не забув.
І знову замовкла Уляна, лише підштовхувала Пилипа в спину наганом, бо той усе йшов, спотикаючись. А їх уже обступали дерева, мов стовбури диму, і тонесенький, як серп, молодик ледь прорізав густе верховіття. Пилипа все більше пронизував страх,— усе тіло його було переповнене страхом, він клубочивсь у ньому, рвався й кричав, тільки крику того не могла почути Уляна. Пилип уже догадувався, куди вона його веде, й одганяв жахний отой здогад, заперечував його кожною тремтливою жилкою.
— Куди ви мене ведете? — спитав, уже плачучи, Пилип.
— Йди, йди, там поговоримо,— глухо, мов з того світу, одізвалась Уляна.
А коли довела, коли зупинилися біля могили, сказала так, мов Пилип був не тутешній і вперше потрапив на кладовище:
— Отут лежить мій Микола.— І по важкій паузі: — Ти його теж убивав.
— Я не вбивав!— заскімлив Пилип.— От, їй-богу ж, тьотю, не вбивав!
— А ви ж разом училися, за однією партою сиділи,— мов і не чула Пилипа Уляна.— Разом і гралися... Коли прибігали удвох, я вас за стіл разом і їсти садовила... Хороший був товариш Микола?
— Хороший, тьотю, хороший!
— Так за що ж ти його убивав?
— Я не вбивав!.. От хрест святий — не вбивав!
— Бач, згадав і про хрест... А хто брав за руки, за ноги та вкидав у крижану воду?.. Хай захлинається, хай замерзає... Куди побіг після того, Пилипе?
— Додому побіг.
— Не бреши! Не бреши хоч над цією могилою!.. Ти побіг до дівчат, до Палажки в хату. Ти веселився в теплі, а мій син умерзав тим часом у кригу. Як ти міг це зробити, Пилипе? Де твоє серце?
— Я, тьотю, більше не буду!
— Твій товариш конав у калюжі, а ти навіть не прибіг, не гукнув... А я, може, ще б зуміла врятувать свого сина... Що ж мені тепер з тобою робити, Пилипе?
Довго мовчала Уляна. А Пилип тільки схлипував та дрижав, як у пропасниці.
— Що ж, іди,— мовила врештГ Уляна. І в голосі тому— лише втома і випаленість. Нічого живого.
— А ви мене вбивати не будете?
— Йди!—вже закричала Уляна, і не встиг Пилип і кілька кроків ступити, як вона вистрілила йому прямо в потилицю: пожалівши в останню хвилину, не схотіла, щоб він помирав у муці та страсі...
Цього разу в село набилося ще більше поліції. Прикотив навіть німець, і його найбільше боялися люди, коли їх по одному стали тягать до управи. Хоч німець і не кричав, кричали поліцаї, перед ним вислуговуючись, кричали та ще й били, а німця мов усе те й не обходило: сидів собі, наче аж нудьгуючи, і холодні очі його бралися сонною поволокою.
Лише одного разу він і виявив якийсь інтерес — це коли привели діда Ілька, молодого ще тоді чоловіка.