Якось дотягну до нового, а там, гляди, може, наша власть і пом’якшає..."
Та не встигли одійти зашпори од цієї хлібоздачі, як у двір знову непрошені гості з’явилися:
— Вези, дядьку, хліб!
— Який іще хліб?
— Отой, що положено здати державі.
— Та побійтеся бога, я ж уже здав! Осьо і квитанції!
Та притьмом до божниці: дістає з-за образів ще й пилом не припорошені папірці. Розгортає тремтячими пальцями, замалим не плаче:
— Тутечки все описано. Все до зернини одвіз.
І дивитись не хочуть:
— Підітрися цими квитанціями! Що з того, що той одвіз. Ти нам стрічний давай!
І не витрима дядько: метнеться до комори, розіпнеться на дверях:
— Не пущу! Ріжте, живцем у землю закопуйте, а більше не дам!
його спершу добром умовлятимуть. Терпляче пояснюватимуть, що хліб піде на індустріалізацію, на п'ятирічку, на те, щоб збудувати пошвидше щасливе майбутнє, "Для твоїх же, дядьку, дітей!"
Не слухатиме. Мотатиме затято головою. "Не треба мені отого вашого щастя, забирайте його все до останку собі, а мені лишіть тільки хліб! Бо що я своїм дітям їсти дам, як ви у мене все вигребете?"
Не добившись нічого під час індивідуальної бесіди, спробують вплинути на нього колективно: обробити на зборах. Виступатиме перед ними представник із району, змалює обстановку і внутрішню і зовнішню, викладе все, як на долоні.
— Тепер зрозуміло вам, товариші хлібороби, чому ми повинні виконати і перевиконати стрічний плян хлібоздачі державі? Плян цей цілком і повністю реальний.
Отоді й пролунає з місця саркастично-похмуре:
— Плян-то, канешно, реальний, тіки хліба немає.
Отут і ввірветься останній терпець в умовляльників.
— Немає, кажете? Й зернини нема? Ось ми зараз і провіримо: пошукаємо по ваших коморах та засіках!
Тільки дядьки теж не з лопуцька, дядьки теж навчилися дечому під час військового комунізму, продрозверсток та продзагонів. Навчилися, не забули. Доки тривало оте сперечання та умовляння, тихенько, од сусідського ока ховаючись, копали потаємні ями, вистилали соломою, засипали зерном. Отим, що в обріз — до нового врожаю. Стрічали бригади вже не розіп’ятими на дверях руками — одчиненими навстіж коморами:
— Осьо-сьо, подивіться! Не знаю, як цей рік і переживемо.
Але члени бригад теж не з лопуцька:
— Кажи, дядьку, добром, де закопав! Бо самі знайдемо — тобі ж гірше буде! Так обдеремо, що й почорнієш!
— Деріть,— скаже дядько, у відчаї махнувши рукою.— Лупіть із мене шкіру собі на чоботи та галіхве, та й дітей моїх разом із шкірою моєю забирайте! Заберіть їх од мене, щоб я не бачив, як вони вмиратимуть голодною смертю.
Стоятиме, дивитиметься, як шукатимуть хліб. Як нишпоритимуть у хаті й поза хатою, довбатимуть долівку, колупатимуть замерзлу землю щупами і як таки знайдуть оту старанно приховану яму.
— Так нема, кажеш, хліба?
І не вимовить дядько більше ні слова. Голоситиме жінка, кричатимуть діти, а він стоятиме, німий, наче мрець.
І тільки тоді, як запряжуть у його воза його ж кобильчину та покладуть мішки з останнім зерном, як рушать із двору, зірветься з місця, ухопить за рукав бригадира:
— Чим же я теперечки земельку засію?
І такий відчай хлюпоне з його помертвілих очей, така туга нелюдська, що і в бригадира стиснеться серце. І він тихенько, щоб ніхто не почув, спробує утішить хазяїна:
— Не журися, Юхиме: прийде весна — дамо на посів.
— Так нащо ж ви його забираєте?
— Щоб ти його не стравив своїм дітям.
Чуєш, Юхиме, щоб не стравив! І зернини щоб не взяв, коли діти твої ячатимуть роздертими од голоду ротами:
— Тату, їсти!.. Тату, хліба!..
Коли ти, не витримавши отого безнадійного квиління, сам опухлий та синій, мовби й справді обдертий живцем, рвонеш на грудях перепрілу сорочку та й закричиш, моторошно викочуючи очі:
— Нате, їжте мене, тільки вмовкніть!
Перетрусили індусів — узялись за колгоспників. Бо плян є плян, бо його хоч умри — виконай! Бо сам товариш Сталін у своїй доповіді "Підсумки першої п’ятирічки" скаже прямо і недвозначно:
"Партия добилась того, что вместо 500–600 миллионов пудов товарного хлеба, заготовлявшегося в период преобладания индивидуального крестьянского хозяйства, она имеет теперь возможность заготовлять 1200–1400 миллионов пудов товарного зерна ежегодно".
Ясно, товаришу Твердохліб?
Ясно, товариші сільські комуністи та комсомольці?
Ясно, товариші члени бригад та штабів по хлібозаготівлях?
Не п’ятсот-шістсот мільйонів, а тисячу чотириста мільйонів пудів зерна.
А що це значить?
Це значить, що конкретно Тарасівка має здати удвічі більше хліба, аніж, скажімо, в найбільший урожайний тисяча дев’ятсот двадцять восьмий рік. Виконати та ще й перевиконати! Бо товариш Сталін не міг помилитись, назвавши оту цифру. Товариш Сталін краще нас із вами знає, скільки вродило у Юхима, Петра чи Микити. І нічого розводити гнилий лібералізм, висловлювати різні ворожі думочки, що план нереальний, що зерна не вистачить і на посів, що коли ми до кінця виконаємо та перевиконаємо оцей стрічний, то всі помремо од голоду! Нічого! Бо товариш Сталін ясно сказав, що "...мы несомненно добились того, что материальное положение рабочих и крестьян улучшается у нас из года в год. В этом могут сомневаться разве только заклятые враги советской власти". Тепер вам ясно, товаришу Твердохліб, хто може сумніватися в тому, що селянин, віддавши весь хліб до зернини, заживе ще заможніше й краще?
А ви що зробили? Хто вам дозволив роздати двадцять відсотків зерна колгоспникам на трудодні?.. Мовчите?.. І добре робите, що мовчите! Тож слухайте нас: негайно стягнути весь незаконно розданий хліб, зарахувати і той, що колгоспники могли виростити на своїх присадибних ділянках! Та опечатайте всі млини до вивершення хлібозаготівлі...
Їдьте й виконуйте. Та почастіше читайте товариша Сталіна!
І знову затрусилося село в заготівельній лихоманці. Тепер уже не розбирали: колгоспник ти чи індус — мели підряд. Рили землю щупами, лазили по горищах, розвалювали комини й печі. А вночі, нашорошивши вуха, прислуховувалися: чи не загупає де ступа? Чи не порипують саморобні, потаємно зроблені жорна?
Під лемент, під стогін, під голосіння виконала Тарасівка і цей плян. Виконала, як писали, із честю: не лишила для себе й зернини. Виконала та й заспівала од щасливого життя веселих частівок.
Про батька народного, про Сталіна рідного:
Сидить Сталін на лугу,
Гризе кінську ногу:
— Ах, какая гадіна —
Советская говядіна!
Про заможне життя:
На воротях серп та молот,
А у хаті смерть і голод,
А на хаті один куль,
І то кажуть, що куркуль!
Про багаті колгоспні трудодні:
Сидить дід на рядні,
Заробляє трудодні:
— Трудодень, трудодень,
Дай, бабо, хліба хоч на день!
Дай, бабо, дай! Підтримай охлялого діда, не дай померти хоч до весни, щоб він устиг засіяти поле отим он зерном, яке зберігається в колгоспному гамазеї. Бо що ж ти, бабо, їстимеш, як у діда не вистачить сил вийти в поле, коли скреснуть сніги та прогріється рілля? Що ти, бабо, жатимеш, як не махне дід рукою так, щоб зерно сипалось рівномірно поміж пальцями, і як із щедрої його руки та не проросте ота пашниця, що несе людям життя?
Дай, бабо, дідові їсти! Нагодуй хоч лободою, хоч дубовою корою, якщо не маєш нічого поживнішого, та й виходь разом із ним зустрічати весну.
Он вона йде, пригріта, обласкана сонцем, закосичена квітами, обспівана птахами.
Тільки чому ж вона така несхожа на попередніх юних посестер своїх? Де подівся веселий усміх, ясний поблиск очей, гарячий рум’янець, молодий гнучкий стан, легка пружна хода?
Суне столітньою бабою попідтинню, ледь переставляючи колодками набухлі ноги, простягає висохлі руки, розтули страшного чорного рота і замість мелодійного голосу виривається передсмертний хрип:
— Їстоньки... Їсти...
І птахи боязко облітають її, і віти осипаються з її спопелілих, скуйовджених кіс.
Бреде весна од села до села в марній надії розжитися хоч шматочком їстівного. Підповзає до хати, що в ній живе Твердохліб, чіпляючись за стіни, за лутки, спинається на ноги та й припадає помертвілим лицем до чорної шибки Вона вже й не просить, а лише чекає тупо й покірно, що, може, хоч тут подадуть хоч крихітку хліба.
— Володю!.. Володю!..
— Га?.. Що?..
Володька одриває од подушки важку голову, сонно кліпає в темряву.
— Там хтось під вікнами товчеться...
Повернувсь обличчям до вікон, прислухався: мовби нікого. Минулої ночі заповзли двоє в двір, вийшов уранці, а вони уже мертві.
— Ніхто там не ходить. То тобі вчулося. Спи.
Та тільки поклав на подушку голову, тільки став засинати, як у самісіньке вухо Марусин переляканий шепіт:
— Володю, хтось таки ходить!
От ти біда!
Володька неохоче сповзає з постелі, натягає штани.
— Ти ж хоть нагана візьми.
— Ладно.
Поліз під подушку, дістав важкий пістолет. Босоніж пішов у сіни. Постояв, прислуховуючись,— мовби нікого. Тихенько відсунув засув, прочинив двері, виставив пістолет, за ним — голову.
Місяць уже зайшов: незабаром світатиме. Раніше, саме в цей час, співали б півні, а тепер стоїть цвинтарна тиша: порізали півнів, поїли курей. Село лежить, наче вимерле, і моторошно мерехтять у небі зірки, зціджуючи на землю рештки нужденного світла. І в тому тьмяному світлі, в непевному тому мерехтінні повзають голодні тіні. Шамотять попідтинню, попід хатами, простягають до дверей опухлі руки.
— Хто там?
Мовчання.
— Хто там?!
Завмерло — і не дихне.
Затиснувши в руці пістолет, Володька вийшов надвір. Походив по двору, постояв — нікого.
Повернувшись до хати, з досадою мовив дружині:
— Причується, та й не даєш мені спати. Прислухалася б поменше.
Навпомацки знайшов кухоль, напився води. Засунув пістолет під подушку, скинув штани, ліг.
Та заснути більше не міг. Кожним нервом відчував: Маруся не спить. Повернувся до неї, мовби ненароком торкнувся рукою обличчя. Так і є — плаче.
— Знову плачеш?
Мовчить, ковтає сльози. Володьці німий отой плач — ніж гострий у серце! Краще б вона ридала уголос.
— Ну, що мені лишалось робити? Скажи, що я мав робити?
Ні слова у відповідь.
— Я ж не міг інакше!.. Не міг!.. Тобі це понятно?
Від синового голосу прокинулася мати. Зашамотіла на печі, зазітхала: "О-хо-хо!" Мабуть, хрестилась. Молилась до бога, щоб послав у їхню хату спокій та мир, одвів голодну смерть, яка бродить од хати до хати, душить людей.
Та миру не було.