Тільки щось ворухнулось на мить у очах. Досада — не досада, роздратування — не роздратування. Ворухнулося і відразу ж згасло. Подивився байдуже на Олександра Михайловича, коротко буркнув:
— Не пригадую.
І вже, простягнувши руки до хвіртки, сказав із раптовою злістю:
— Багато вас тоді було, контриків! Усіх не запам’ятаєш!
І зник у дворі.
Олександр Михайлович аж задихнувся. Було таке відчуття, наче його навідмаш ударили по обличчю. Оця незворушність, оця впевненість у власній безкарності. Він аж оглянувся за цеглиною, щоб пожбурити в оцей дім, в оці глумливо блискучі вікна.
Цеглини, однак, не було. Та й хіба могла біля двору такого "хадзяїна" валятись цеглина!
V
— Я зустрічався із вашою дружиною. Розповів їй про вашу поведінку. Вона дуже незадоволена вами. Дуже!
— Зоя!.. Дружина!..
Щоб не зрадити себе, Костюк щосили заплющує очі.
Химочка знову ласкавий та ввічливий (парна зустріч!). Умовляє, заглядає приязно в очі. Це ж так просто: підписався — і всі муки лишаться позаду!
"І не буде завтрашньої зустрічі!" — думає Костюк. Його пронизує жах. Дикий, тваринний страх перед отією, п’ятого, зустріччю.
Ще міцніше стуляє повіки, щоб не бачити аркуша паперу, де — "всього лише підпис, один тільки підпис". Примушує себе думати лише про дружину.
Голос слідчого повільно віддаляється, не свердлить уже мозок.
Думає про Зою. Не хоче, щоб вона стала дружиною ворога народу! Щоб од неї всі одвернулися, не приймали ніде на роботу. Не хоче!
Не хоче, щоб на його майбутню дитину впала ота страшна тінь. Щоб його дитина, яка ще й не народилася, коли стане дорослою, писала в анкетах, що батько — ворог народу.
— Бачу, що ми й сьогодні ні до чого не домовимось,— долітає до нього докірливий голос Химочки.— Що ж, до завтрього.— І вже до охоронців: — Одведіть його в карцер. Там сприятливіші умови для того, щоб думати.
Холодний, могильною сирістю пронизаний кам’яний мішок. Цементна підлога, окуті залізом двері, низька, як у склепі, стеля. Велика електрична лампа заливає світлом карцер, стіни — у спалахах крижаних зірочок. Костюк торкається пальцем — іній! На стінах, на дверях, на стелі.
За якийсь час він уже не міг знайти собі місця, Крижана вогкість пронизувала його до кісток, зуб не попадав на зуба.
Підпис! Всього тільки підпис!
І не буде завтрашньої, непарної, зустрічі. Отого жахливого удару під груди, якого він, здається, не переживе...
Костюк уже не ходить — бігає, розганяючи застигаючу кров. Бігає на місці, бо в кам’яному цьому мішкові не дуже розвернешся. Клацає вічко у дверях, глузливий голос командує:
— Ать-два! Ать-два! Лівою! Правою!
Наглядач. Розважається.
— Підпис!..
І свіже зігріте повітря, і птахи, й дерева, і квіти.
І вагітна дружина, яка не знатиме, куди подітися од ганьби. І майбутня дитина, якій доведеться писати, що її батько — ворог народу...
Олександр Михайлович знову намацує нічник: більше не може! Виразно бачить себе в отому кам’яному мішкові, охопленого розпачем, духовно зламаного, нікчемного.
Але ні, він не ввімкне світло! Додивиться все до кінця. Мусить! Повинен!
Він тоді щось надумався, зацькований отой чоловічок. Зриває із себе піджак, верхню сорочку, оголя худе тіло з посинілою гусячою шкірою, з кривавим синцем в нижній частині грудей. Типова шкіра інтелігентика, який усе життя берігся і кутався. Навіть руки боявся замочити, щоб не вхопити нежитю. Тож йому, отому чоловічкові, не так легко наважитись: притулитися спиною до крижаної стіни, що, мов гострим склом, усіяна зірчастими спалахами інею.
Притулився. Примерз...
Скільки пролежав у лікарні — не пам’ятає. Була висока температура, марення — все, що й належалося бути при гострому запаленні легенів.
І ось він знову сидить у кабінеті Химочки — жалюгідна подоба людини, виссана недугою істота з самої тільки шкіри й кісток. Все гойдається перед очима, і, хитаючись, то насувається, то одплива важка постать Химочки.
— Ти диви, який шустрий: надумався од мене втекти! — В голосі Химочки щире здивування, якась аж повага до впертого щиглика.— Тільки нічого у тебе не вийде. Ми і в могилі, треба буде, найдьом!
Не спокушає уже ані свіжим повітрям, ані співом птахів. По-діловому обіцяє переламати кожну кістку, потовкти кожен суглоб, якщо не підпишеться.
Костюк не має сумніву, що так воно й буде. І, зламаний, байдужий до всього, бере ручку...
Коли він дізнався про Зою?..
Олександр Михайлович знову тягнеться до нічника: надто важкий для нього спогад. Всі оці роки оминав його, гнав геть од себе, боявся діткнутись, як до свіжої рани. І знову наказує: не смій! І прибирає руку...
Бачить себе, постарілого, передчасно посивілого, в затишній світлиці, перед літньою жінкою — Зоїною матір'ю. Він нещодавно повернувся з заслання і оце ось насилу її розшукав. Та краще був би й не шукав!
Ніколи не думав, що слова можуть бути такими важкими. Падали на нього, як плити, грозили поховать під собою. Теща розповідала спокійно, якось аж байдуже — криком кричати хотілося од того спокою!
Коли його засудили, отой капітан, що робив у них обшук, пораїв Зої лягти в лікарню. Витравити плід ворога народу.
І вона лягла, бо вже й так добрі люди почали одвертатись. Тож треба було слухатись, якщо хочеш жити далі... Лягла й не встала: п’ятий же місяць пішов... Так їх обох і поховали...
"Скільки ж у тебе дітей, Химочко? Двоє, троє, четверо?.. І що б ти зі мною зробив, аби я убив твою дочку чи сина? Разом з дружиною..."
VI
Химочка цмулив пиво зосереджено й похмуро. Так, немов стерігся, щоб ніхто не заглянув йому до кухля. Вже одним своїм видом давав зрозуміти, що такому сміливцеві не поздоровиться.
І хоч у чайній було людно, ніхто чомусь не сідав коло нього.
Олександр Михайлович, побачивши вільний стілець, сів за два столи навпроти.
Був украй знервований. Горіло в грудях, сохло в горлі. Коли зійшов з електрички, відчув: не вип’є шклянки води — не дійде додому.
Пив холодну газовану воду обережними ковточками, не спускаючи гарячого погляду з Химочки. Дивився на його набрякле обличчя, на великі руки з чіпкими, дужими пальцями, що, наче клешні, оддирали од вобли янтарні шматки, непоспіхом несли до рота,— і ненависть пекла йому серце.
Вона була гостра, як ніж, ота його ненависть. І ранила поки що його, а не Химочку. Бо куди б не піткнувся — натикався на неї.
Химочка допив пиво, поставив кухоль. Хвилину посидів, мабуть роздумуючи, чи не випити ще, витер долонею рота. Загорнув у папір недоїдену воблу, засунув до кишені. Звівся, став протискатись поміж столами, ні на кого не дивлячись, ні з ким не вітаючись, хоч не могло бути, що він не стрічався з цими людьми. Коли проходив мимо Олександра Михайловича, у того аж затіпалися руки: ухопити ціпок, шморгнути його по виду. Здавив шклянку так, що аж звело пальці.
"Спокійно!.. Як сказав прокурор: удариш — будуть судити!"
Його оддадуть до суду, якщо насмілиться звести руку на Химочку.
Примусив себе допити воду, яка враз стала несмачною, аж відворотною. Почекав, поки Химочка одійде подалі, залишив чайну.
Надворі знову стояв мороз. Ще вчора затиснутий поміж хмарами простір розсунувся, роздався вшир і увись. Високо в небі гув реактивний літак, і за ним, за невидимим, текла срібляста ріка. Із сміхом, із галасом верталися з школи учні. Стрічні, наміть старі, йшли швидше, бадьоріше, гнані морозом. І в усіх на щоках вигравали рум'янці.
Тільки Олександр Михайлович нічого того не чув і не бачив. Заглиблений у свою суперечку з прокурором, од якого щойно повернувся, він все ще жив отією зустріччю.
"Позов!.. Вимагаєте порушити справу?.." Що ж, він його розуміє. "Тільки однієї вашої заяви не досить для того, щоб притягти до кримінальної відповідальності громадянина...— тут прокурор кинув погляд на заяву Олександра Михайловича.— Громадянина Химочку Свирида Йосиповича".
"Не досить?! — продовжує кипіти Олександр Михайлович, люто колупаючи ціпком утоптаний сніг.— Понівеченого життя не досить?.. Загубленої дружини не досить?.."
"Про це мало сказати — це треба ще й довести,— лунає заспокійливий голос прокурора.— От коли б ви привели свідків, представили документальні дані..."
Свідків!.. Він, отой прокурор, наче не знав, що Олександр Михайлович міг би розшукувати свідків хіба що по могилах. Розкопувати влежану землю, допитуватись у німих скелетів: "Пробачте, вас не допитував Химочка? Чи не могли б ви з’явитись на суд, щоб засвідчити проти нього?"
Документи! Де він їх дістане? Хоча б отой протокол допиту, написаний рукою Химочки... Де?..
Прокурор тут уже нічого не міг порадити.
"Тут ми з вами безсилі",— розвів безпорадно руками.
"Гаразд... Якщо ви такі вже безсилі, я із ним розправлюся сам! Стріну на вулиці й одшмагаю ціпком".
"Тоді мені доведеться притягати до карної відповідальності уже вас,— сказав прокурор.— Тільки я сподіваюсь, що ви не завдасте мені такої прикрості".
"Ич, який делікатний!.. А що б ти сказав, товаришу прокурор, якби тебе узяли та й поміняли зі мною місцями?"
"Гаразд. Ну його к бісу, цього прокурора! Пошукаємо правди вище".
VII
Учора знову зустрів Химочку. Йому таки везе на ці зустрічі!
Пізнав його ще здалеку. Міг би розгледіти одразу в найгустішому натовпі, серед сотень людей. Зрозумів би, що то Химочка, по раптовому поштовхові в груди, по спалахові, пекучої ненависті. По тому, як у його серце встромляється ніж. Холодний, як лід, гострий, як бритва.
Стояв, задихаючись, а ціпок танцював у руці, як живий.
Химочка просунув мимо, хоча б тобі що! Не міг не помітити, адже ледь не торкнувся його полою шинелі, однак жоден м’яз не ворухнувся на кам’яному обличчі. Оминув, мовби стовп або цеглину.
Ніс у сітці хліб: пів-"українського", пів-"арнаутки", два батони.
Всі п’ятнадцять років він з дня у день носив отак хліб. Набирав, "скільки хочу", ніс, "скільки можу",— скільки потрібно було йому, дружині, дітям, собаці. Навіть під час війни він не дуже економив той хліб. В усякому разі, йому не доводилось труситися над тюремною пайкою. Виваженою до грама, обрізаною до крихти пайкою хліба, що належалась "зекові", контрикові, табірному невільникові.
Весь день, аж до повернення у табір, світив кожному отой кусень виваженого хліба. Ті, хто запровадив такий порядок — видавати денну пайку хліба після роботи увечері, мабуть, зуби проїли на психології ув’язненого.