Для чого людині серце

Анатолій Дімаров

Сторінка 2 з 2

Ліс сто­яв сон­ний, за­ку­тий мо­ро­зом, при­по­ро­ше­ний сні­гом. А під ви­со­ким ду­бом си­дів не­ру­хо­мо хлоп­чик, що заб­лу­кав так са­мо, як і ота дів­чин­ка, і, сту­лив­ши без­си­ло по­ві­ки, вже й не на­ма­гав­ся звес­тись на но­ги.

— Що з ним та­ке? — за­пи­ту­ва­ли один в од­но­го де­рев­'я­ні чо­ло­віч­ки, збіг­шись за но­вою за­ба­вою до сон­но­го хлоп­чи­ка.

— Він за­мер­зає, — ска­зав дід з най­дов­шою бо­ро­дою і пи­ху­ва­то ог­ля­нув­ся, по­ті­ше­ний влас­ною муд­ріс­тю. — Я уже ба­чив, як за­мер­за­ють лю­ди. От ми тро­хи по­че­ка­є­мо, і цей хлоп­чик зов­сім пе­рес­та­не ди­ха­ти.

Отут і під­біг до хлоп­чи­ка наш чо­ло­ві­чок. Жаль стис­кав йо­му сер­це, про­ни­зу­вав ти­ся­ча­ми го­лок. Ухо­пив хлоп­чи­ка за ру­кав, по­чав тор­са­ти — бу­ди­ти йо­го:

— Хлоп­чи­ку, встань!.. Хлоп­чи­ку, встань!.. — Але в хлоп­чи­ка тіль­ки зат­рі­по­ті­ли вії, пря­мо в сніг опус­ти­лась бі­ла ру­ка.

Ог­ля­нув­ся чо­ло­ві­чок без­по­рад­но: ли­ше хо­лод­ний сніг нав­кру­ги, кри­жа­не сон­це вго­рі та бай­ду­жі йо­го ро­ди­чі дов­ко­ла. "Він за­раз за­мер­зне!" — по­ду­мав у роз­па­чі де­рев­'я­ний чо­ло­ві­чок, і та­ким пе­ку­чим жа­лем прой­ня­лось йо­го сер­це, що во­но рап­том спа­лах­ну­ло — за­го­рі­ло­ся яс­кра­вим вог­нем.

Дов­го го­рів чо­ло­ві­чок, зіг­рі­ва­ю­чи хлоп­чи­ка, ря­ту­ю­чи йо­го від не­ми­ну­чої, зда­ва­ло­ся б, смер­ті. А ко­ли хлоп­чик, зіг­рів­шись, звів­ся і пі­шов, на­віть не зро­зу­мів­ши, ко­му він зав­дя­чує влас­ним жит­тям, де­рев­'я­ні чо­ло­віч­ки ото­чи­ли сво­го до­го­ра­ю­чо­го бра­та, від яко­го ли­ши­ли­ся тіль­ки жев­рі­ю­чі вуг­лин­ки та об­па­ле­на го­ло­ва з сум­ни­ми, пов­ни­ми жа­лю очи­ма. Во­ни трі­ща­ли де­рев­'я­ни­ми го­ло­са­ми і. не ві­да­ю­чи, що та­ке жаль, лю­бов, спів­чут­тя, зди­во­ва­но до­пи­ту­ва­лись:

— Чо­го у те­бе та­кі сум­ні очі?

— Бо ме­ні жал­ко вас, — ледь чут­но від­по­вів їм до­го­ра­ю­чий чо­ло­ві­чок. — Але цьо­го вам не да­но зро­зу­мі­ти.

1 2