Горбунка Зоя

Валерій Шевчук

Сторінка 5 з 21

Темінь стояла довкола густа й лахмата: чомусь не горіли ліхтарі і не світилися вікна, — очевидно, вимкнули світло чи сталося щось на електромережі. Ліхтарі світилися аж біля мосту через Кам'янку і на дорозі, посилаючи сюди списи променів, але тьми не розріджували. Я хотів піти повз Білий дім, де жили Геннадій та Зоя, але відчув незрозумілий острах: здалося, що вона стоїть перед тим домом, самотня й темна, ніби стовп, і чекає на мене. Чому на мене?

4

Електрики й справді не було, мати світила свічку. Чекала на мене з вечерею, але я був ситий, — єдине, чого бажав: дотягтися до постелі, впасти і рушити в темряву ще глибшу і безпрогляднішу, ніж ця: на дворі чи в мене в кімнаті. А ще перед сном я хотів трохи подумати. Про те, що оповів мені Юрко. Лихий мій настрій не минав. Бо й справді, що буде, коли горбунка Зоя від Юрка завагітніє? Чи не вчепиться у нього, як учепилася в мене Клавка? Що тоді чинити Юркові? Тікати в золотошукачі? Ситуація була важка. Ми — не безгрішні, кожен святенник міг би нас підставно засудити — оті наші ігри, обмін дівчатами, нестатечність. Девот міг би засудити Марту за її надмірну поступливість, як і наші хлопчачі балачки, — аж ніяк не скромні, за компанію нашу, де все просто й погоджено; і, хоч були ми в стосунках одне з одним вільні, але зіпсутими годі нас називати: не хотіла, наприклад, Оксана ні з ким входили у фізичні зносини, то й не входила, і ніхто їй того не брав за зле: бажала того Марта, то й робила: не виявляла Лєна до мене прихильності, я з того не журився — ми оминали одне одного. Просто ми — молоді, хотіли весело, з пригодами жити, але зла ні світові, ні один одному не чинили, а по-своєму одне одного шанували. І от, коли вірити Юркові (а чому б йому не вірити), у наші ігри ввійшло якесь насилля. Вдерлась у нашу компанію оця горбунка Зоя, і ми вперше відчули в собі та у світі якусь тривогу й пітьму. Це все існувало ще по передчуттях, Юрко розповів надто мало, але чи не досить? "Я був брутально, брутально зґвалтований!" — почувся мені його схвильований голос.

Але цих думок я не додумав, був зморений гулянкою, випитим та з'їденим, тривогою та лихим настроєм — такого в нас ще ніколи не траплялося, — тож поринув у пітьму безвигляднішу, ніж надворі чи в моїй кімнаті, все перед очима попливло, якісь барвисті смуги, кола, лекала, звинуті й розпрямлені нитки, чи шнурки, чи кодоли, оилила пластмаса, сталактити, що звисали бурульками чи стовпами, роззявлена паща печери, в яку і впливав, наче риба, а там попереду роззявився величезний зубатий рот, як в акули, і той рот раптом ковтнув мене, і я вилив у кімнату без вікон і дверей, але стояв там стіл, і па столі світилася свічка. І ввійшла мати, хоч вікон та дверей не було, буденно спитала, чи вечерятиму, а коли я відмовився, безшумно відпливла у пітьму. Тоді виступила із тьми в купальнику Оксана, але заговорила чомусь голосом Юрка і сповістила, що ми вчинили велику дурницю, впустивши у свій гурт горбунку Зою, вона-бо не людина, а наша смерть.

— Що ти мелеш? — із жахом вимовив я.

— Те, що знаю, — мовила Оксана голосом Юрка. — Ну, може, не так, що повмираємо, але щось у нас помре. Наприклад, померла вже Юркова невинність, потім помре невинність моя, потім наша компанія, потім твоє бажання жити весело і безтурботно, потім помре наша наївність — хіба мало?

Після цього пасажу Оксана иродефілювала иереді мною, як манекенниця, граційно переплітаючи крок.

— Значить, вона фатальна? — вигукнув я.

— Звісно що фатальна! — сказала Оксана голосом Юрка, і звук того голосу почав битися об гладкі боки риби, в нутрі якої я сидів біля столу із запаленою свічкою, біля Оксани, котра ще раз продефілювала переді мною, відверто демонструючи не так свої знадності, як купальник. Але раптом вона зупинилася, повернулася до мене, злякано зириула і почала жовтішати й нерухомо завмерла, ніби манекен чи лялька. Отоді я побачив Зоїне обличчя, що випливало із тьми, — чудове, дивовижне обличчя із тріумфуючою посмішкою, яке було підвішене на шворці, ніби надутий пухир чи кулька, і кульку ту тримала Оксана, все ще звосковіла, все ще в купальнику, і кулька та похитувалася біля округлої гладкої стелі — ніби в тунелі ми пробували.

— Нещасна вона дівчина, — сказала Оксана голосом Юрка. — Це 6 коли була бридка, ще куди не йшло, а як жити їй із таким обличчям?

Я випірнув із того сну, як морж у чорну ополонку, і почав хапати ротом повітря. На вулиці вже горіли ліхтарі, в кімнаті, як звичайно, було майже світло...

Вранці мав відчуття ніби з перепою, притому великого. Розламувалася голова, в руках та ногах відчувався зрадливий трем, і це тим більше дивно, що вчора ми анітрохи не перепили, ніхто з нас п'яний не був, а як завжди, трохи звеселені, ба більше, нічне купання, власне, перепливання річки, цілком хміль із наших голів повибивало. Я взяв термометра і засунув під пахву. Температура виявилася понижена: тридцять п'ять і дев'ять. Годинник показував одинадцяту — це значило, що Юрко з Геннадієм уже на роботі, так само Марта і Лена, отже, з нашої компанії не працювали Оксана і Олег, як студенти на вакаціях.

Я різко повернувся до вікна: вулицею йшла горбунка Зоя. Зовсім так само, як ходила раніше, і саме в той момент, коли я на неї дивився, повернула в мій бік лице, і я ще раз зміг переконатися, наскільки воно гарне. Серце голосно загупало в грудях.

Я людина цікава і маю один гріх, тобто я — невеликою, правда, мірою — нишпорка. Відступив у глибину кімнати, переконаний, що вона побачити мене не могла, потім підкрався до вікна, щоб не бути поміченим, і почав за нею стежити. Ішла гінко, але нешвидко, поблискуючи стрункими ногами, здаля горб помітний не був — дівчина мала хіба непропорційно коротку шию, тож виглядало, що її чудова голова сиділа на плечах.

Виметнувсь із хати та з-за воріт стежив, куди вона йде: йшла в тему напрямку, де жила Оксана. Простежити, де труду не складало, бо йшла таки до Оксани. Все було б нормально, коли б не стукотіло так у грудях серце — невідь-чому я хвилювався. Нічого гріха таїти: мене вабило до цієї дівчини, гостро й нагальне, зрештою, як вабило завжди, коли потрапляв на податливих дівчат. Я їх нюхом чув, і тут було в мені щось од Дон-Жуана.

Все в мене відбувалося за досить простою схемою. Відчувши податливу дівчину, я наскакував на неї енергійно, а коли вдовольнявся, вогонь у мене миттю погасав. Тобто більше тієї дівчини не потребував, і легковажно від неї відходив, стаючи знову спокійним і зрівноваженим, здатним на ліниве кохання з Мартою чи Оксаною. Ні, з самою Оксаною, бо Марта належала до податливих дівчат, лише до неї я повертався вдруге чи втретє, бо мав безпечність, але ні до Марти, ні до Оксани гарячого почуття таки не відчував. Із Леною в мене була, як казав, певна антипатія, отже, й сьогоднішній спалах до горбунки Зої міг би вважатися також цілком нормальним, — із випадку з Юрком я твердо знав, що Зоя таки податлива. Але в ній було щось від агресивності Клавки, це й породжувало в мені страх. Чи не тому я так непокоївся.

Отже, сьогодні дорога в мене була одна: до Олега, — хоч з Олегом із нашої компанії я найменше мав спільного.

Олег теж тільки прочумався, позіхав на ввесь рот, запросив мене до сніданку, але позаяк я вже щось там помемзяв, то відмовився. Олег пішов на кухню, а я розставляв шахи.

— Кофе будіш? — визирнув із кухні Олег.

Кава — це було те, що потрібно, і я пішов на кухню.

— Шо там случилося з Юркой? — спитав Олег, жуючи.

— Я вже казав: загубив невинність.

— Ну, его дело мелкое, — сказав, жуючи, Олег. — І думаю, не трагічно. Она шо, єво принуждала?

— Мабуть, — сказав я. — Не знаю.

— А я з ущербной не мог би, — сказав задумливо Олег, жуючи на обидві щоки.

— Ніхто тебе й не примушує, — буркнув я, відпиваючи каву. Кава була як помиї, Олег ніколи не вмів її заварювати, хоч уважав, що вміє.

— Інтересно, шо там у ніх случилось? — сказав Олег.

— Не розказивал Юрка? Он бил какой-то угроблений...

— Ну да,— сказав я.

— Ето стайот такое інтересноє, шо я даже менше про їйо ущербность думаю.

— І тебе взяла? — примружився я.

— Как сказать, — мовив Олег, ковтаючи, ніби качка. — Понімаєш, што-то у той девчонки єсть!

— Відьма, як сказав Геннадій.

— Ну, ето бабскіє сказки. Такой он дурак, наш Генка, Гоголя не читал!..

— А ти читав?

— Конешно. "Мертвиє душі", "Ревізор", "Шагренієвашкура"

— ето єво?

— Звичайно, — сказав я. — Тільки він надрукував її під псевдонімом Бальзак.

— Шо ти з міня дурака дєлаєш? — обурився Олег. — Думаєш, не знаю, хто такой Бальзак?

Олег, видко, образився — спалахнув і почервонів.

— Ти от із сібя умного корчиш, — сказав він, — а по-рускі говорить не научился. Тоже мне умний!

— Спокійно, Олеже, — сказав я, відчуваючи, що стискую філіжанку з-під кави. — Хіба не бачиш, що хохмлю. А коли хохмити перестанемо, гріш ціна нашій дружбі.

— Да, ти прав, — сказав Олег. — Без хохмочок жить скучно. Ну, я вчера уделал Марту.

І він почав розказувати з найдрібнішими деталями, як він "уделал Марту". Я сміявся. Хотілося щиро, — але щирості та й інтересу великого не було. Щось у мені ніби ламалося. Ми ще зіграли партію в шахи (унічию) й розійшлися. Обоє були, здається, розладнані, отже, нормальної дружньої балачки у нас не вийшло.

5

Юрко від нашої компанії відійшов. Очевидно, те, що сталось у нього з горбункою Зоєю, його глибоко вразило — був з-поміж нас найделікатнішим. Гадаю, що він мені всього не розказав, — хоч, в основному, причина ясна, адже недаремно він єдиний серед нас зберігав невинність, хоч міг би легко її втратити, бодай із поступливою і безцеремонною Мартою — отже, був цнотливіший за нас, а нашої компанії тримався, мабуть, щоб не порушувати дружби зі мною — цією дружбою він дорожив, хоч, правду кажучи, пориваючи з компанією, Юркові зовсім не обов'язково було поривати зі мною. А він учинив і це, отож ми, зустрічаючись, перекидалися конечними фразами та й розходилися. Зрештою, він і раніше тримався компанії інерційно, а мав якесь своє таємне товариство, що бавилось у політику й читання заборонених книжок. До речі, може, воно й цинічно звучить, але я не бачу великої різниці між ловелаством та політикою: і те, й друге небезпечне, в першому випадку можна підхопити погану хворобу, а в другому — потрапити до хурдиги, що також є своєрідною "хворобою"; але те й те, зрештою, — дим, як і все наше існування.

1 2 3 4 5 6 7