Вулиця

Валерій Шевчук

Сторінка 8 з 16

Зоня вражено відскочила.

— Ти що, сказився! — обурено вигукнула.

— Це я тобі замість спасибочки, — ошкірився Шкурка. — Хіба неприятно?

— Ну знаїш! — здається, Зоня й справді була обурена. — Я того не люблю!

— Да? — спитав він, дивлячись на неї крізь щілиночки. — Тоді більш не буду.

— Ти якийсь малахольний сьодня! — все ще сердито сказала Зоня.

— Да, — сумно згодився Шкурка. — Дощ. Іде, як сказився. А я збирався прошвирнуться. Оддохнуть збирався!

— Подивись телевізора, — сказала цілком мирно Зоня.

— Од телевізора мені головочка болить, — відповів Вальдусь і подумав: те, що він лапнув Зоню, може, й справді сталося поза його волею, але приємності це йому не принесло. Ні їй, ні йому. Шкурка всадив між зуби цигарку.

— В хаті не кури! — сказала, ніби вона була тут господиня, Зоня. — При матері ж не куриш?

— Канєшно, — мовив Шкурка і і сховав цигарку.

— їж! — наказала Зоня.

Але в нього голод зник. їжак із лівого боку живота поповз угору і знову застряг між грудей. Ріс там і набухав. А ще нудко пахло Зониною юшкою — Зоня саме помішувала її ложкою. Та й сама пахла юшкою, і весь світ пах юшкою, а Зоня стояла до нього спиною і мирно світила п'яткою крізь дірку в колготку.

— В кіно піти чи що? — сказав Вальдусь, з нехіттю наминаючи вермішель із котлетою.

— Як собі хоч! — обізвалася Зоня.

Знову показала йому профіля, і той був ніби листок кропиви. Виходило, наче питався в неї дозволу: йти у кіно чи ні? І вже напевне знав, що треба йому з хати вшиватися, бо вона через те, що він її мимовільно лапнув, може казна-що забрати в голову, може, для неї це перша ниточка, яка б їх пов'язала, — досі старанно дбав, щоб таких ниточок не сукалося. Отож треба якнайшвидше обірвати цю гнилу, дурну ниточку, бо вона вже між ними є. Адже й обурилася проти нього Зоня цілком формально.

— Будеш чай пить чи кампот? — спитала домашнім голосом.

— Кампот, — відповів він, дометуючи те, що було на тарілці.

І коли принесла компоту у склянці, ставши точнісінько в таку саму позицію, як перед тим, він зумів стримати неслухняну руку, що й цього разу рвонулася, аби втрапити не туди, куди треба. Чи помітила вона це?

Обличчя її було пласке й холодне, без очей, носа, тільки із самим намальованим на ньому помадою сердечком.

— Спасибочки! — сказав він, коли вихекнув після компоту.

— Та чого там! — пріло озвалася Зоня.

Тоді він побачив її очі, які проявилися на обличчі: якісь випиті, сухі й печальні. І саме ті очі й посилили його тривогу, і голос від того їжака, що все ще товкся йому між грудей, наказав йому вшиватися, хоч це був його дім, а не її, і не він тут квартирант, а таки вона.

Зашнурував туфлі й натяг плаща. Спустив кепку до очей і відчинив двері.

Сіре небо кошлатилося брудними отарами, блищала дорога, а над річкою і над калюжами підіймався серпанок. Тхнуло мокрими парканами, які простягалися з одного боку їхнього завулку і з другого у глибину того туманцю, і там пропадали, ніби туман їх поїдав. Пахло ще травою й мокрим листям; брудні хмари хиталися й вигинались, погойдуючи вкритими вологим болотом спинами. Вальдусь стояв на чисто вимитому ґанкові, жовті смоляні жили в дереві тягли-ся золотими змійками між потемнілого м'якушу. Шкурка ступнув на стежку, і багно цвиркнуло навсібіч. Бачив материні сліди, ще не зниклі зі стежки: гумова візерунчаста підошва чобіток — пішов між ті сліди, кладучи на розмочену землю свої широкі та пласкі. Мокрі паркани хилиталися довкола, і по них спливали дощові краплі.

І тут із ним сталося те, чого ніколи не бувало: світ став безбарвний, власне, все ніби виблідло, вицвіло: і листя, і трава не були зелені, а ніби водяні; паркани і стовбури не були темні, а ніби складені із згущених водяних брил; хати довкола не мали білих стін, а опро-зорилися, ніби стуманіли, і та спрозореність була також тверда й непроглядна. І хмари не були сірі, а такі ж, як стіни, паркани чи дерева. Відтак, барва залишилася одна — щось близьке до сіро-синього, і сіро-сині висіли на деревах яблука та груші, і алича, і сливи, і горобина, і калина, а коли вийшов на шосівку, такими ж стали й людські постаті й авта: легковики, вантажівки й автобуси. І лиця людей в автобусі, що проїжджав повз нього, цвиркаючи навсібіч віялами води. Все було з води й водяне, і він сам був із води й водяний; і він не так ішов, як плив, ніби корч, що його несе потік, але нешвидко. І перша дівчина, яку зустрів, була водяна, хоч очі мала прегарні — очі зляканої сарни, що раптом уздріла небезпеку. Вони різонули Шкурка, мов вогнем, мовби перерізали навпіл його водяну плоть, і, минувши дівчину, Вальдусь раптом зупинився: а що, коли проходити повз цю дівчину йому не потрібно? І він озирнувся, але дівчини вже не побачив — вона пропала, як і автобус, котрий щойно проїжджав, і Вальдемару стало дивно й печально, бо справді: що це з ним сьогодні діється? А може, й справді стає малахольний, як визначила те Зоня, і Шкурку раптом запекло в пальці — ті, які нещодавно так легко вгрузли в жіночу плоть, ніби зробив він це не зі своєю нецікавою квартиранткою Зонею, а з цією незнайомкою, в очах якої запалав до нього закличний вогонь. І Вальдусь вирішив наздогнати дівчину, бо раптом повірив, що це була та, яку шукає. І він цілком по-малахольному повернувся і кинувся туди, де вона зникла. Але швидко зупинився: навколо порожньо. Жодного авта, жодного автобуса, жодного перехожого, ніяких дівчат, а тільки оцей чудний безбарвний світ, складений із водяних брил, де втримується одна барва і де німо висять за сіро-синіми мокрими парканами сіро-сині плоди. Все — вода, і він сам — вода, і душа його — вода, і нікого навколо, нікого! Тільки пальці, що недавно вгрузали в жіночу плоть, нестерпно пекли.

2.

Вальдемар Шкурко, на прізвисько Шкурка, стояв, курив і дивився на Михайлівську вулицю. Нормальне сприймання барв до нього повернулося, через це він уже чітко фіксував, як чорно вилискує асфальт. По ньому пробігали поодинокі постаті, одягнені різнояко: хто в сірому, хто в чорному, хто в синьому, жовтому чи червоному. Зачинені магазини мертво світили вітринами, в них стояли манекени і лежали мертві речі. Біля кінотеатру по стіні невпинно бігла вервечка електричних ламп, які гасли й спалахували, освітлюючи незграбно намальованого актора з конячою усмішкою і притулену до нього акторку, яка побожно на свого героя дивилася, розтуливши наваксовані малинові вуста, — здається, це було те, що могло Шкурку зацікавити. Вальдусь допалив сигарету і, виплюнувши недопалка, зайшов до каси, де у віконечку дрімала жінка із напрочуд великим, ніби розбухлим від надміру вологи в повітрі обличчям. Він подумав, що таке обличчя зробиться з роками і в Зоні, бо вона на касирку чимось подобала. Купив квитка, зупинився біля входу, бо дощ почався знову, перед тим трохи переставши, і став дивитися, як відбиваються у мокрому асфальті миготливі лампочки реклами.

І тут він побачив істоту, яка так само нікуди не поспішала, як і він. Ішла неквапно серединою вулиці, по очі закутана у пластикового плаща, а з-під її розтоптаних брунатних туфель симпатично цвиркала вода.

— Ну, ви не намокнете! — показав зуби Шкурка.

— А тобі що? — спитала істота.

— Інтересно! — мовив Шкурка. — Можна, я вас проведу?

— Проведи свою бабушку, — відказала істота. Але Вальдусь таки пішов слідом, вона ж бо для

розмови не зупинилася.

— Далеко вам іти? — спитав підхлібно.

— Під дурного хату, — відповіла істота.

— Це тоже інтересно, — мовив Шкурка. — А на якій вулиці та інтересна хата?

— На Безназванній, — сказала істота, йдучи попереду, а він, наче кіт, ступав за нею майже впритул.

— Ну, ту вулицю знаю. Сам недалеко живу. Нам по дорозі, дорога.

— Пес тобі дорогий! Відстань!

— Чо це ви така нелюбезна? — обурився Шкурка.

— Бо не приставай до людей, — сказала цілком байдуже істота.

— Да, вас не прошибйош! — зітхнув Шкурка. — Кремінна!

— Котись! — так само безпристрасно сказала істота. — Тоже мені кавалер!

Це вже була образа, і Вальдемар зупинився.

— Ти мені ще встретішся! — рикнув він загрозливо.

— Пошов ти! — востаннє повернулася істота, але кроку не прискорила.

Ішла повільно й ліниво, а краплі зграйно скочувалися їй під ноги.

Шкурко стояв серед вулиці, як старий, розмоклий гриб. Він таки був ображений до глибини душі. Особливо тим, що істота так грубо зневажила його чоловічі достоїнства. Ну, справді, він був невисокий; ну, справді, ніяк не подобав на актора з конячою усмішкою, незграбно намальованого на рекламі, але й вона не така вже писана красуня! Та й не вища за нього. Що це вона, зараза, так носа дере? Він, здається, проказав уголос ці слова, і фраза йому сподобалася, шкода, що пізно було гукати її услід істоті — її вже на вулиці не було, певне, завернула на Гоголівську.

Відчув, що обличчя йому палає, а в грудях уже не їжак сидів, а кіт, чорний, мов ніч, з жахкими палаючими очима, зеленими, як його ураза, і жовтими, як його самотність.

Повернувся до кінотеатру і знову побачив рекламу: бездарно намальованого актора з конячою усмішкою і притулену до нього акторку, яка побожно на свого героя дивилася, розтуливши наваксовані малинові вуста. І Вальдусь раптом зненавидів і актора, і ту акторку, йому зовсім перехотілося дивитися, як вони крутять між собою фіглі-міглі — хай вони горять вогнем! З другого боку, ще більше не бажалося повертатися додому, де самотньо сидить, як рибалка на березі ріки, утупившись у телевізора, як у поплавок, їхня квартирантка Зоня в червоному, більше брудному, ніж чистому халаті, з порваним на п'яті колгот-ком, із мертвим сіро-білявим волоссям, яка напевне думає, що коли він її сьогодні лапнув, то має вже на нього право. Ясна річ, у кіно він не піде, але куди?

І знову в його очах повигасали і повицвітали всі барви, і знову все стало складене із драглистих брил води; в повітрі висіли водяні пелехи і глухо стугоніли ринви, з розтулених ротів яких біля асфальту вивалювалася вода. Шкурко залишався сам на сам із цим раннім вечором, Михайлівська — порожня, і тільки кілька постатей бовваніло в глибині. Дощ мжичив, засіваючи дрібними краплями йому обличчя, і так само блищав асфальт, нерівно віддзеркалюючи ліхтарі й мертві вітрини — дивилися на нього непорушні манекени, і йому, Шкурці, здалося, що не такі вони й мертві, — в очах у них світиться глум.

— Тоже мені кавалер! — сказала манекен-жінка до манекена-чоловіка, і той презирливо всміхнувся.

Стрілка великого електричного годинника біля пошти показувала восьму, отже, весь вечір попереду, а чорна кішка в нього у грудях, що перетрансформу-валася із їжака, дерла йому лапами серце.

5 6 7 8 9 10 11