Але цього разу скерунок у них інший: туди, до школи, потім під кам'янисту гору, на якій спиняються й дивляться на чудовий краєвид: дві річки, що зливаються в одну, заросла деревами глибока долина із скелями, скеля й тут, під ногами, де стоять, посеред більшої річки — острів, також порослий деревами. Саме тут вони сідають, розкладають шахівницю, розставляють фігури й починають неквапливу гру. І їм обом здається, що та гра — це і є їхні стосунки впродовж довгих років від часу, коли носили штанці із шлейками, дотепер, коли вони ніби підвішені під цим небом і на цій скелі на невидних поворозах. Грають завзято й самопоглиблено, і кожен бажає виграти, бо в них є таємна домова: той, котрий виграє — в цьому світі залишиться, а другий — піде. Це жартівлива домова, але кожен із них знає, що не жартівлива. А ще кожен знає, що ніхто із них не знайде засобу, аби всі зіграні ними партії звести докупи, відтак і визначити переможця. Однак відають вони інше: там, над ними, існує око, яке те вчинить. Око, яке часом малюють на мальовидлах, око, управлене в трикутника — воно-бо ніколи не помиляється і йому за іграшку зібрати водно результати їхніх численних, схованих у глибині часу, партій.
По тому знову рушають до пивниці, де все повторюється, може, з малими одмінами: інші анекдоти розповідає Степан, і трохи змінена може бути компанія Брейгелівських персонажів.
І ще раз — вечір. І знову кричать качки на річці, їх гукають тонкими, також пташиними голосами жінки у білих хустинках. І качки покірно скоряються тому покрикові, підпливають на берег і незграбно вилазять на нього, а тоді пливуть, похитуючись, по траві й через дорогу. В них також є свій лад: попереду зеленоголовий качур, що хрипко покрякує, а за ним низкою — качки, можливо, вилаштувані в міру того, наскільки подобаються своєму повелителю. Юрмою проходить у парк молодь, і качки затримуються в траві, чекають поки перейде цей білозубий, гамірний і розвеселений гурт. А вони, Степан та Григорій, на те мовчки дивляться. Тоді заходять до Григорія і довго сидять у темряві. Степан курить улюблений "Прибой", і їм здається, що вечір за вікнами — це неосяжне море, яке котить свої прибої на їхню мізерну забіч. Вогник вихоплює з темряви їхні обличчя, і вони, ті обличчя, наче машкари із трагедії масок.
Григорій також нешвидко засинає. Закладає руки під голову, часом змінює позу, від чого ліжко рипить. Але видження, що навідують його, зовсім не такі, як у Степана, бо в нього ніколи не було отих чорних сильвет, витнутих із чорного паперу, завжди — сам і завжди, як любив казати "при собі". Через це йому бачаться порожні дороги, хоч так само, як і Степанові — зруйновані будинки. І на тих порожніх дорогах, власне одній, йому ввижається самітна постать із палицею в руці, яка йде і йде, часом зупиняється і дивиться з-під козирка долоні. І завжди бачить ворота. Коли ж підходить до них, то ворота самі рипливо розчиняються, відтак бачить Смертельну Тінь. Це щось із туману, замішаному на світлі, щось порожньооке, щось скалозубе. "Ходи, — сказала Смертельна Тінь. — І перейди кладку!" І він побачив греблю, складену з каменю, не просто складену, а змуровану, а далі — шлюз із кладкою-дошкою, в якому вирувала, шалено закручуючись, вода. І він став біля кладки, невідривно дивлячись на ту воду, бо та вода й була образом його життя.
Тоді побачив жінку. Якусь неземну, осяяну сонцем чи, може, була вдягнена в надто білу, надто накрохмалену і виварену одежу. В неї на голові — складені вінком коси.
— Може, допомогти перейти? — спитала жінка. Він усміхнувся і сказав, що просто став собі й дивиться на воду.
— ЖИТТЯ ТЕЖ ЯК ВОДА! — сказав він і раптом здивувався від виразу обличчя жінки: було воно невимірно гарне, невимірно печальне, невимірно покірне і повне того, чого він, здається, в житті не зазнав, але про що конечно відав.
І йому стало легко від того обличчя та усмішки.
— Ще не хочете переходити? — спитала жінка.
— Ні, — відказав. — Бо я все життя був сам і до цього звик. Але в мене є друг, — мовив він, — який не знав, що таке самотність. Отож мені ще треба його навчити.
— Навчити чого? — спитала жінка.
— Бути самотнім, — сказав Григорій. — Інакше він пропаде!..
Григорієві стисло у грудях, він перевернувся на другий бік, бо лежав на лівому. Потім у слух увірвався цокіт годинника, бо і в нього на стіні висіли такі ж ходики, як у Степана. І цей цокіт аж дзвенів у тиші кімнати — Григорій довго його слухав. І думав про цей дивний сон, про той шлюз і кладку, і про жінку, обличчя якої його схвилювало.
Легкий сон знову покрив тканкою його мозок, і той мозок перетворювавсь у воду, живу воду, мисельну воду, що безконечно точить і точить свою вирливу течію. І через ту воду проклалася одна із найосновніших його думок — кладка. А над ним горіло чорне і спокійне небо, а десь збоку тахкотіли колеса — металевий, розмірний, золотий якийсь цокіт. Здається, це годинник котився на своїх коліщатах у ніч, і безмірний жаль почав заливати Григорієве серце. Він міцно заплющив очі і злякався, що до нього прийде третій сон, у якому вже не буде тієї жінки. Тож вуста його ледь чутно прошепотіли:
— Ще одну партію, будь ласка! Лише одну! Бо я хочу своєму приятелю програти!