Можливо, через це повз лавку текла річка, хоч наша гіпотеза (річка виникла з тих сліз) може й обурити недовірливого читача. Річка звалася Тетерів і починалася, радше, од великої греблі, з якої в правому кутку, якщо стати обличчям проти течії, виривається каламутно-зелений потік, котрий збиває унизу таку піну, що Йонта, не знаючи доладу місцевих див, гадав, що то позбивавсь у купки пух, який летить і зараз.
Але Йонту не цікавив нині пух, як і гіпотези походження річки; він сидів на лавочці, покурюючи "Біломорканал", дивився на розлоге водяне плесо, на кущі по той бік річки (моста для закоханих, якого будували щороку, вже не зводили — це потрібно зазначити, щоб зрозуміти, чому закохані покинули ті розкішні кущі й замінили їх не зовсім зручними верболозами) і на човни, в яких сиділи самі жителі околиці, оскільки водну станцію перенесли на новий пляж (у річці виявилося по пуп води); Йонта дивився з показним спокоєм, як мирно плавали ті, і ті, і ті: жінка, чоловік, одна чи дві дитини, часом якась стара чи старий (старий здебільшого їздив сам), і в Йонти від зворушення затремтів кінчик губи. В цей час підійшов Вова і вмостив на лавці свій чималий задок, а на стежці, що з’єднувала цю лавку з Йонтиним будинком, вже заколивалася поважна й спокійна Вальчина постать. Валька йшла, як велетенська качка, перевалюючись з боку на бік, — звичка бути живими вагами й перекидати з руки на руку клунки. Вона й тепер наче перекидала ті клунки, і Йонта всміхнувся їй назустріч.
— Диви, папа, — торкнув його Вова й показав на річку, на якій плавали човни, навантажені жителями околиці.
Йонта зрозумів Вову, а Вова від захоплення розкрив рота. В цей час надійшла і Валька Вона стала за їхніми спинами, поклавши пухкі руки на спинку лавки й дивилася також: чисте плесо води, кущі по той бік річки, човни, завантажені жителями околиці.
— Скільки стоїть? — спитала Валька.
— Вещ, шо нада! — сказав тим самим тоном Йонта, і вони якусь мить зорили, як мирно плавають по водяному плесі жителі околиці. Вова тим часом смикав і смикав Йонту.
— Чого тобі? — подивився на нього Йонта.
— Слиш, папа, — все ще смикав Вова. — Купи желєзного.
— Щоб не протікав, — додала поважно Валька, і Йонта виплюнув скурений до останньої крихітки тютюну "Біломорканал".
18
Все це діялося, як і купівля кухонного комбайна, без участі рябої Надьки, тобто без участі її труби. Причини до того були поважні, й читач мав змогу в тому переконатися. Через ті важливі й не зовсім приємні події читач матиме деякі втрати: так він ніколи не довідається, на які кошти прибудували собі Семенюки (Семенюк-молодший + дочка таксистихи) ще одну кімнату, а чергова сварка зі Семенюками відкладалася на невизначений час, який виходить з рамок цієї оповіді. Бо мозок рябої Надьки на кілька день перестав працювати для загального добра; треба було вирішити проблеми власні, її суспільна діяльність припинилася на два дні. Тепер вона чатувала на дочку Трасицької, яка, мов курка, котра вивела каченят, бігала вздовж берега і кликала Олєжика — Олєжик так само, як ті нерозумні каченята, пірнув у засипаний пухом світ, лазячи разом з котами і верболозними залицяльниками по тих-таки верболозах. Відстань від річки до каменя (той камінь годилося б писати з великої літери) була завелика, тому ряба Надька, в якої на два дні послабшала суспільна свідомість, рушила від каменя й повільно пішла до річки, захопивши помийне відро, щоб заодно набрати води й вимити вдома підлогу. Вона перехопила дочку Трасицької, коли та вже хотіла перейти до греблі й пірнути у верболози, а оскільки пух уже виморив її, забула про свого Олєжика, а помийне відро рябої Надьки почало випарюватися сонячним промінням, що було потрібно з дизенфекційних міркувань.
Таким чином дочка Трасицької пожалілася на Олєжика, і ряба Надька погодилася з мудрим її узагальненням "Тепер такі діти!"
— Он у мене вже доросла, — сказала ряба Надька, і ця тема так зацікавила дочку Трасицької, що вона аж озирнулася навсібіч.
На обличчя рябої Надьки наплив сум, такий безмежний, що в дочки Трасицької радісно тенькнуло серце. Тоді ряба Надька зітхнула й виголосила промову, яку вирішила повторити принаймні ще дев’яносто дев’ять разів. Вона проказала її, нітрохи не заникуючись і не збиваючись, а оскільки значення її немале (не кожну промову проголошують сто разів), ми зважуємося подати її від слова до слова, не вмішуючись у її стилістичну структуру.
— Хто б подумав, — сказала ряба Надька, — що впаде на мене такий сором? Господи, коли б мені хто сказав, що таке має случиться, я б йому очі заплювала. — "А заплювала б", — подумки згодилась у цьому місці дочка Трасицької. — В нашому роді споконвіку не було байстрюків, — дочка Трасицької при цьому всміхнулась (ясна річ, також подумки). — Я їй годила, я їй те, я їй се, а вона дивіться: отблагодарила! — ряба Надька при цьому витисла сльозину з правого ока; згодом, коли вона повторила це п’ятдесят два рази, довелося витискати сльозу і з лівого ока; дочка Трасицької при цьому притакнула, намагаючись дивитися на співрозмовницю якнайспівчутливіше. — Від теперішніх дітей благодарності не жди! Мало я била її, сучку, їй, бачте, — сорочку шовковую, кофточки, ліфчики моднєйшиї; їй, бачте, — Капрони, нейлони, рости розумна дєвочка, аж нє — вітер у голові! — "Пух", — подумала консервативно дочка Трасицької, засуджуючи методи виховання рябої Надьки. — Я кажу: Галя, все тобі дам, тільки будь порадошна, будь умна; що я вже старалася: хіба в молоці, бестія, не купалася: духи, адікалони, мазі й перемазі, помади усякі. Воно, самі знаєте, хочеться, щоб дєвочка була, як усі, а вона — в кущі! — "У верболози", — уточнила подумки дочка Трасицької. — Вижену заразу, вижену паскуду, хай іде до того, з ким волочилася! — ряба Надька в цьому місці заплакала, бо саме в цьому місці й дочка Трасицької, і всі дев’яносто дев’ять сусідів мали б її втішити, тобто сказати те, що вони й казали з долею лукавства, але й цілком доброзичливо: "Ну, що це ви, Надечко (видозміни: Надю, Надіє Опанасівно, сусідко, мадам), з ким воно не случаїться. Неприятность, що й казать, але ж своя кров!" — Отож-то, що своя кров, — схлипувала ряба Надька, — бо де їй подітися з малою. — "Що, донечка?" — запитували сусіди. — Славненька, очки, як тернятка, губки такі потішні, а апетит! Глянула на неї і серце розтопилося, — ряба Надька втирала сльози, даючи змогу дочці Трасицької і всім дев’яносто дев’ятьом сусідам уставити те речення, яке годилося сказати неодмінно: "Не беріть до серця. Не ви перша, не ви й остання. Тепер такі діти!" — Тепера такі діти, — згоджувалася ряба Надька і звела голову: очі в неї сухі й сині і в них горить сухий і синій вогонь.
Дочка Трасицької почувалася не зовсім добре. Попри все, їй доводилося співчувати рябій Надьці, а єдине місце, де вона могла вставити своє запитання (там, де ряба Надька обіцяла вигнати дочку до того, з ким волочилася вона легковажно пропустила, бувши розчулена пристрасністю й багатою мімікою рябої Надьки. Тож мусила гадати, як повернути розмову до того, що її цікавило, але ряба Надька приголомшила її таким різким переходом, що дочка Трасицької знову змушена була по-дурному роззявити рота, як це трапилося ще там, у верболозах. Тобто ряба Надька навпрямки спитала у дочки Трасицької про того, хто цікавив значною мірою і її.
— Не хоче признаваться, — сказала ряба Надька. — Секрети од матері строїть.
Тоді дочка Трасицької закліпала очима, по-дурному розтулила рота і їй перед очима шмигнув верболозний залицяльник, власне, його білі з розрізиками по боках труси, заросла голова й широкі плечі, вона зрозуміла, що довідатись щось про цього загадкового типа в рябої Надьки їй-таки не вдасться, що вона потерпіла тут поразку, і що ряба Надька повелася в цьому випадку з нею таки нахабно.
— Я, я, — замекала дочка Трасицької, але зустрілася з сухим і синім вогнем, що струмував з очей рябої Надьки і, переможена остаточно, схилила голову, як схиляють їх переможені перед переможцями.
19
Отож ряба Надька ходила від двору до двору, дратуючи собак, які здебільшого, зустрічали її появу гаряче, хоч перед цим, змучені пухом, майже безживно лежали по своїх будах. Вони рвалися з ланцюгів і давилися в ошийниках, але собаки здатні до перебільшень, і ми не оцінюватимемо цього емоційного ефекту, що може викликати ремствування недовірливого читача. Не можна сказати, що те ходіння замість обслуговувати підзорну трубу й шліфувати вікопомного каменя (загадка для майбутніх археологів) було приємніше рябій Надьці: оті усмішечки, погано сховане презирство в очах, оте переглядання за її спиною (дехто небезпідставно свідчив, що третє око рябої Надьки зовсім не ідентичне з підзорною трубою, як це вважала дочка Трасицької), ота роблена чемність, роблене співчуття і знову-таки погано прихована радість, що лихо впало не на їхню голову. Коли б не впливала на рябу Надьку цивілізація, тобто, коли вона не була б навчена достатньо добрим звичаям, плюнула б у вічі вісімдесяти сімом з тієї маси, яку мусила відвідати, — це може достатньо висвітлити, як поставилися до горя рябої Надьки більшість із власників негостинних собак. Але ряба Надька знала й інше: не вони мають дивитися на неї переможно, а вона на них, бо за одним заходом затикала рота цілій вулиці, й це, зрештою їй удалося. Летів пух, було парко, всі дев’яносто дев’ять сусідів, яких відвідала ряба Надька, сподівалися дощу на свої поморщені городики, жевріла ще й маленька надія, що дощ таки приб’є й остогидливий пух; ряба Надька теж хотіла, щоб припинився цей пух, так само хотів того Йонта з Валькою та Вовою. Хотіла того й Марія, яка вже вдруге проробила маршрут Гадючник — Верболози зі своїм Смердом на плечах. Хотіла того й дочка Трасицької, яка аж охрипла кликати свого Олєжика, тільки одна таксистиха молила Бога, щоб пух летів і летів, бо коли він виніс так нагло з її обійстя таксиста, то може так само принести його назад. Таксистиха вже вибачила чоловікові його провину (правда, коли б сталося чудо і він повернувся, йому було б непереливки), вона навіть згоджувалася, щоб її чоловік трохи й потовк тої ненависної для неї гречки, але потовк, не рвучи делікатних ремінців, якими хотіла управляти неподільно.