Криваво-червоне, в язиках вогню, воно хиталося на овиді, віщуючи щось тривожне й несподіване, – чи не він то, апокаліптичний звір? Побачив чиїсь обличчя, почув стогони й крики мордованих. Над ним пролетів, плескаючи велетенськими крильми, червоний півень. Слідом за ним безшумно прогнався, так само над землею, вершник із наставленим перед собою списом.
Та картина схвилювала на мент патріарха, але він учасно погасив її: чи ж має розгадувати це привиддя? Все мало бути як є: дерева, село і вечір. Поза цим – нічого.
Велетні ніколи не думають про карликів більше ніж належиться.
ХІІІ
– Ви ж бачите, – сказав патріарх Дионизію, – що митрополит не дуже поспішає скликати синод для розслідування поведінки духовних. Він зволікає, а ми не можемо більше тут затримуватися.
– Братчики невдоволені єпископом Балабаном, – сказав Дионизій.
Патріарх кивнув.
– Вони воліли б мати від вашої святості подтвердження Йоакимової грамоти. Патріарх антіохійський не поставив на ній свого підпису, лише печатку.
– Це завбачливо, – пробурмотів патріарх. – Ніхто не відає, що піднесуть тобі підписувати…
Було вже пізно, і патріарх став на вечірню молитву. Блимала самотня свічка, освітлюючи потемнілу Божу твар; морок заповнював кутки, а він стояв перед іконами, наче чорний птах. Ніч налягала на вікна, чавлячи на шибки. Патріарх молився, проказував давно завчені слова і намагався згасити в собі думки. Це вдавалося завдяки зусиллю – треба було очиститися від дня, який минув. Усе, що було в ньому, хай зникне навіки, хай залишиться людина, оголена розумом й очищена. Це потрібно, аби не втопитись у вирі щоденних пристрастей, які вбивають у нас святий спокій умиротворення і високої ясноти. Найлегше схимникам, подумав патріарх, у їхній яскині: зборовши страх перед самотністю, людина може піднятися до верховіття відчуженості від світу. Коли ж потопаєш у мирському, коли голова забита всілякими мирськими мислями; одне слово, коли товчешся в череві апокаліптичного звіра – чи ж відходиш од світу душею? Оберти в одних і тих же колах, страх підступності й одуру – і весь розум іде на одне: втриматися. А скільки треба, щоб примусити поважати себе насправді? Єремії ж хотілося владарювання справдешнього; отож і сьогодні, склеплюючи очі, він переможно пройшов через майдан, де було повно дрібнолюдків.
ХІV
І він проголосив перед старшинами львівського братства – сідлярем Юрієм Рогатинцем і крамарями Іваном Красовським, Леськом Малецьким та Стецьком Мороховським – промову, яку так довго виношував у душі і котра, вважав він, таки зможе піднести його на височінь, що її прагнув. Готувався до тієї промови довго, бо знав її вагу, не думав уже про тих, хто слухатиме його, – треба лише плеснути в ті смиренні обличчя своєю великою силою. Для їхніх же, не зіпсованих іще, як гадав патріарх, розумами та сумнівами мозків цього вистачить, як вистачає коневі вчасного удару батогом.
– На ваші плечі, – сказав патріарх, – я кладу тягар. Але чи менший тягар ніс Ісус Христос, підіймаючись на Голгофу? Мета братства, яке з’єднує ваші душі, – висока, через це патріарх антіохійський і ствердив великі ваші права. З того менту, коли людина приступає до святої спілки вашої, вона перестає належати собі. Вона – святий струмент у руках Божих і мусить віддаватися Богові тілом та духом. Земля ваша сповнена гріхів, які чиняться тут так само легко, як забуваються. Мало є таких, для кого закони церкви нашої святі й непереступні, вони-бо для них – ширма, за якою ховаються сваволя, поганські звичаї, чарівництво й характерництво, розпуста й розтлінність. Горе тому, хто причаївся за цією ширмою! Горе тому, хто кинув шукати свій Сігор, а натомість шукає Содом та Гоморру! На вас я покладаю високе й святе завдання. Всі братчики мають ходити повсюдно – по вулицях, шинках, базарах, проходити за стіни домів, де чиниться невшетечне діло, – знати душі всіх мирян, які навідують наші церкви. Що вони думають, почувають і чи близькі душею та серцем до добровір’я. Маєте проникати в найзахищеніші й найтаємніші криївки та схрони людських душ – туди, де тільки зачинаються думки про поганство, і виставляти таких на суд церкви. Єпископ має судити грішних нещадним судом своїм, але, коли і він грішить і ви відкриєте в ньому нечисту душу, судитимете єпископа ви. Я, патріарх константинопольський, Єремія Транос, оголошую, видаючи на це грамоту, ставропігію вашого братства – віднині підлягаєте мені й нікому більше. Бо лише ви, простий люд: шевці й бондарі, стельмахи й чинбарі, сідлярі й крамарі, – лише ви можете зберегти нерушні основи віри нашої. Ставлю вас над духовними товстосумами й маю надію, що будете справдешньою підпорою нашої святої великомучениці Церкви…
Патріарх на мент замовк. Йому хотілося перевірити враження від своїх слів. Побачив перед собою чотири обличчя. Щось стоїчно вперте світилось у їхніх уже запалених очах. Хотів, щоб були злютовані в цю хвилю вогнем великої місії, хотів собі повної покори та віддачі.
Але на дні тих очей, особливо в Юрія Рогатинця, найосвіченішого із них, уздрів інший вогонь, вогонь звільненої стихії, яка годна запалати багаттям.
"Ми спрямовуємо течію житейську у потрібне нам річище, – майнуло в патріаршій голові, – але куди воно понесе свою звільнену воду?"
Вони стояли перед патріархом, урочисто мовчазні й чорні, довкола було сутінно, вилиск вогню свічок грав на обличчях старшин – наче машкари собі понатягали. І патріарх раптом злякався цих облич: а що, коли не він їх використовує, а вони його? Що, коли не вони потрапляють у його залежність та підлеглість, а він дає їм силу бути собою й ніколи не зможе цією силою керувати? Вони тут, у себе, мають власні закони і звичаї, стихія їхня – оце і є ота їхня самоволя. Патріарх ковтнув клубка, що застряг йому в горлі, – сила й затятість в очах братчиків непокоїла його. Але він уже зважився віддатися цьому шалові, зважився на ризик, чого не дозволяв собі ніхто від часів великого царя Константина, бо тут і справді вирішувалося багато.
"Треба ще раз креснути вогню, – подумав патріарх, – щоб іскра запалила їхні душі моїм вогнем, але не спалила поля".
– Ви повинні тримати на оці, – сказав він, усе більш надихаючись, – розумове життя країни. На всьому, що виробляє мозок, хай ляже ваша печатка високої духовної сили вашої і вашої моральної ясноти. Передаю вам виключне право виховувати дітей, – окрім братського, хай не буде жодного православного училища. Хай діти вчать Святе Писання, грецьку і слов’янську мови, коли знайдете на те вчителів. Поза вами ніхто не має права вчити дітей. Тримати в своїх руках діточі уми – це тримати майбуття. Хай начиняються вони з пуп’янка святими ідеями й бажанням доброславного життя. Наші будуть діти— наше буде безсмертя. Друкувати книжки – церковні й учені – будете лише ви, і ніхто не повинен переступати цього закону. Хай виникнуть довкола вас сотні таких же братств, щоб ви могли до коренів прозирати життя цілого народу вашого, й силою єдності своєї, силою бажання вб’єте в ньому прагнення до диявольських спокус та єретицтва, а це значить відступництва. За вами лишається провід – усі інші хай будуть тінню вашою і знатимуть лише вашу волю.
Він утомився. Вогонь, з яким промовляв ці слова, виснажив його. Зрештою, не казав їм нічого нового, а тільки підтверджував те, що мали. Бо вони вже самі позакладали училища і як хотіли виховували дітей своїх. Вони й без нього друкували б свої книги, а самі братства множилися б, бо того вимагає життя. Вони вже вступили в ту боротьбу, до якої закликав, і хто ще зна: чи вони пристосуються до його рішень, чи він пристосовується до їхніх помислів? Але для нього в цю мить важило інше. Вони корилися його слову! Не перечили, виявляли пошану, хоч та пошана може бути звичайною чемністю. Важливо те, що вони залишалися в його очах дрібнолюдками, а він вневнено переходив майдан.
ХV
Патріархові випало пережити ще один момент, який певною мірою розвіяв його впевненість. Врешті, нічого особливого не сталося: десь у степах, тримаючи шлях на Волощину, патріарх зустрів чисельну оружну силу. Наче у видінні, пропливали перед ним стрункі й вишколені військові лави; як птахи, летіли над дорогою вершники; і в тому нагальному й упорядкованому рухові раптом відчулася патріархові якась особлива, ще не знайома йому сила. Він аж звівся на подушках, пильно вдивляючись у цей військовий хід, – було в ньому щось таке, що патріарх нараз стурбувався.
– Це військо Корони Польської? – спитав, повернувшись до Дионизія.
Але той був спокійний. Позіхнув, чемно прикриваючись рукавом, і байдужно відповів:
– Це латраки, розбійницькі козачі загони.
Патріарх ще раз придивився до чітко уладжених військових лаштунків.
– Ви впевнені, що це розбійники й латраки? – спитав.
– Так на них дивляться всі у Польщі, – спокійно відказав Дионизій.
Але пояснення не заспокоїло патріарха. Він цілий день залишався замислений.
"Пізнати чужу землю, – думав він із певною збентегою, – дуже нелегко. Ще важче нею кермувати".
Хитався на подушках свого повоза і вже хотів якнайшвидше покинути цю країну, бо раптове знесилля охопило його.
"Звісно, – сказав він подумки, – я виконав тут велику місію, але куди все-таки потече вода?"
15
Може, той його спалах щодо митрополита Онисифора Дівочки та архімандрита Тимотея Злоби був недоречний, подумав патріарх, але його знову охопило роздратування: двоєженець – митрополитом, що це таке? Що це таке – архімандритом убивця?
16
Не як там, подумав патріарх, коли тирса заплескує зеленими хвилями й не бачиш довкола нічого, лише хвилі й безбережне, глибоке море.
17
Насправді завітав до нього один із довідників.
18
Перелічено різновиди верхнього одягу.