Але відбитки дивилися на мене, як ляльки, що й не дивно, бо дзеркальні відбитки не мають дару мови. Я вперто йшов і йшов лабіринтом кросворда, бо твердо усвідомив, що та система кімнат є одна з чергових головоломок, а може, це образ мого мозку; а може, кожен будинок у місті — це також кросворд, так само, як кожна родина, не кажучи про кожну людину; а коли спинився розгублено, завше вилазив із підлоги, чи спускався на линві зі стелі, чи випливав із дзеркала стін хлопчак, якого не можна було не впізнати, — був то юний єзуїт, який лукаво чи глузливо всміхався і мовчки вказував пальчиком на якісь двері, до яких я завжди стояв спиною. Але й це не рятувало мене від тупеців, і саме тоді, коли повертався зі ще одного, заставав юного негідника із захоплено розтуленим ротом і викругленими очима, а коли входив до кімнати, де він стояв чи з’являвся, то юний єзуїт починав дзвінко реготатися, тицькаючи в мене замащеним чорнилом пальцем; виходило, що він учергове мене одурив; я люто кидався на нього із затисненими кулаками, але той виявлявся прудкіший і встигав ускочити у стіну, тобто в дзеркало, де застигав мертвим відбитком, але не без лукавого проблиску в очах.
Після таких снів доброго пробудження не буває, тобто воскресаючий птах, за згаданим афоризмом, не пробудив мертвого, адже сон, за висловом Себастіяна Кленовича, брат смерті, а назагал я завжди важко прокидаюся, отож єдина думка, яка мене абсурдно воскресила, була та, що Іра сьогодні напевне не приїде і знову почнеться та каруселя з обшуком електричок, від якої я певною мірою втомився; однак добре відав, що моє божевілля не закінчилося (таж бо недаремно латинське слово Ерот має суголосність із "error", що означає блукання, непевність, сумнів, оману і всяке таке), а коли не закінчилося, то я, бідолашка, таки продовжу оту свою, як сказала дівчина, настирливість, тобто знову поїду на станцію, де її школа, і, певна річ, зустріну в порожньому дворі лукавого хлопчака, цього разу з крильцями за спиною і з перев’язкою на очах, а ще з луком у руці й сагайдаком за спиною, і той юний єзуїт зовсім у мене стрілами не кидатиме, бо навіщо стріляти в того, хто й так смертельно поранений, хіба добити, а такі хлопчаки, хоч і блукають порожніми подвір’ями шкіл і у нашому часі, бувши вигнані за любовні записочки молоденьким учителькам, або ж тиняються по комірчинах снів отаких телепнів, як я, але вони не такі, хотілося б вірити, жорстокі, як їхні дорослі сучасники в кривавих війнах двадцятого століття. Зрештою, коли зустріну того малого лукавця, то певний, що він знову покаже мені на якусь іншу Ірину, може й не кругленьку, як м’яч, а цибату, як бусол, але однаково стандартизовану під Homo soveticus, від чого ще раз стане мені в роті кисло й гірко. Таких випробувань я почав уже й жахатися, хоча добре тямив, що всі хлопчаки-божики, ба навіть деякі юні єзуїти, наділені пророчим даром і показують мені зовсім не на чужу людину (як відвідне), до якої я більше ніж байдужий, а на ту, на яку невдовзі має перетворитися об’єкт мого романтичного божевілля. Дивно, що про такі речі ніхто із запаморочених молодиків не думає, — не думав, звісно, і я, та й коли б думав, то що це змінило б?
Уроки того дня провів формально, і це вперше, відколи працюю тут, і, що дивно, учні себе вели напрочуд слухняно, правда, дивилися на мене ґудзиковими очицями, ніби бажали збагнути, що зі мною діється; можливо, несподівано для себе, відкрили в мені (а дитяча проникливість буває дивовижна — знову згадаю мого любого юного єзуїта), що і я почав стандартизуватися, а їм, істотам о цій порі віку стадним, це не могло не подобатися; згадати б, з якою жорстокою нещадністю вони клюють, як бридке каченя, дітей-індивідуалів. Але вони, через ту ж таки проникливість, могли вже винюшити, що тут пахтить романтичними парфумами, а коли це так, то цікавість їхня подвоюється, принаймні дасть їм поживу для кпинів та натуральної зневаги, адже діти загалом украй реакційно ставляться до романтичних історій своїх учителів. Учитель для них має бути людиною у футлярі, вони з нього насміхатимуться, вигадуватимуть прізвиська, зневажатимуть чи й ненавидітимуть, якщо він не такий, що вміє розтопляти серця дівчаткам, але вважатимуть нормальним, як годиться. Індивідуалів же вчителів, яким є і я, вони так само не люблять, але трохи й шанують, тобто віддають дещицю неусвідомленого респекту. Коли ж учитель-індивідуал стандартизується, то цей респект помаленьку розтає в їхніх душах, як бурулька, котру любили смоктати діти попередніх поколінь, але ніяк не теперішні, бо ці ліпше знають, що таке бруд та мікроби, якими вже аж надто загиджено наш світ.
Ось із якими комплексами виходив я на моста над коліями, думаючи: коли блукатиму з Ірою вулицями цього поселення, учні встережуть це першого ж дня.
Але була ще одна завада, щоб блукати просто неба: погода. До речі, тутешній ліс я уже розвідав, його стежки та закутки, а не тільки дививсь у вікно, як про це звіщав, — це було ще під час осінніх блукань, адже ліс восени чудовий. Сьогоднішня погода цілком відповідала моєму душевному станові: щось розколочене і мішане; ще зранку супилося, трохи пішов дощ, перестав, а коли я вийшов на моста (і цього разу зарані) і задивився вдаль, де губилося дві пари рейок, почало капотіти знову, отже для побачення на свіжому повітрі не було умов. Іра ж не знати цього не могла, тож може не приїхати, або проїхати, дивлячись у вікно отим чужим і холодним поглядом, що його мала, коли сів із нею до трамвая (на цю оказію я вирішив до поїзда зайти), або висісти, коротко перемовитися і, зрештою, поїхати наступною електричкою, чи й зайти до цієї, якщо дощ посилиться. Була, зрештою, ще одна можливість: повести її до себе, але таке ставив на останньому місці, одне через господиню, — я вже казав, як ставилася до компаній, а особливо до "дівок", — а друге, навряд чи дівчина, яка вдруге зустрілася з хлопцем, та ще й така остережна, захоче піти на парне усамітнення. А дощ припускав, і я, стовбичачи на мості, мовчки той дощ проклинав і заклинав, визнаючи, що в цій історії щось постійно мені перешкоджає. Обличчя мав мокре, одежа швидко воложіла, але не міг зрушити з місця, бо бажав побачити електричку звіддаля. Навіщо? Одна з химер збожеволілого від любовної пристрасті.
8
Але вона приїхала і вийшла з поїзда, правда, з іншого вагона, що й зрозуміло: сідати до освоєного потреби вже не було, свіжа й усміхнена, ніби раділа, що погода випала саме така, отже від блукань зі мною мала реальну підставу відмовитися.
— Люблю дощ, — сказала задиристо. — То що робитимем?
— Можливостей дві, — сказав я, відчуваючи, що губи мої схололи, а за комір потрапила водяна струмка. — Перша: ще раз прокататися до Києва, а друга — йти до мене. Вибір ваш!
— А до вас зручно? — спитала, коротко позирнувши.
— Цілком, — героїчно збрехав я. — Кімната з окремим виходом у коридор.
Задумалася на мить, ніби вирішувала, а я завмер, чекаючи відповіді, адже йшлося не просто про вибір місця сховку від дощу: коли спиниться на електричці, стосунки наші залишаться на попередній стадії, коли ж на квартирі, наслідків від господині передбачити не можу, але наші стосунки напевне зміняться.
— Отже? — спитав я, приймаючи на обличчя чергову порцію крапель.
— А це далеко?
— На таких станціях далеко не буває, — пожартував я, — принаймні ближче, як від Святошина до Дарниці.
— Це вже напевне, — засміялася й вона. — Тоді ходімо до вас. Звісно, якщо це зручно.
— Цілковито! — знову героїчно сказав я і повернув до сходів, що вели на моста, відверто кажучи, такого повороту не сподівався. — А чим вам подобається дощ?
— Настроєм, — сказала. — Дощ — це завжди музика!
Зауваження мені сподобалося, бо такі речі розумів. Дощ — це й справді музика, але коли сидиш самотньо, загорнувшись у пледа, повільно покурюєш і дивишся у вікно, за яким топиться в синьому мороці ліс. Коли в хаті і не дуже тепло, а в мене ніколи не бувало дуже тепло — господиня палила вугіллям та дровима, і ті дрова мав обов’язком нарубувати я, також вносити їх та вугілля до грубки; палила ж вона, бо коли б це чинив я, то напалював би ґрунтовніше, принаймні сьогодні, але господиня увіч ощаджувала паливо, через що стіна в моїй кімнаті нагрівалася ледве-ледь.
— Може, купимо чогось зігрітися? — запропонував я так само героїчно. — Бо в мене, правду кажучи, не вельми тепло.
— А ви ще не купили? — іронічно спитала.
— Звісно, не купив, — мовив я, — бо, по-перше, не знав, яка буде погода; по-друге, що виберете, тобто куди подамося; по-третє, таких речей без погодження не роблю.
— То ви не тільки настирливий, а й делікатний?
— Так, — відповів категорично. — Я не настирливий і делікатний.
— Музей добродійств? — спитала.
— Якостей, — поправив я. — І поки що не музей!
— Тоді я й справді не проти трохи погрітися.
— Але ж любите дощ, — її тоном сказав я.
— Звісно, — широко всміхнулася, — але коли є де і як погрітися.
Зайшли до магазинчика, але вибір там був мізерний, тільки погане кріплене вино сурогатного походження й горілка. І я вчинив так, як той мудрак, котрий пропускає жінок уперед, маючи підозру, що попереду конечно буде яма чи звалиться на голову цеглина. Отже, вибрати галантно запропонував їй.
— Але ж… — мовила трохи розгублено вона.
— Звісно, — сказав я, — нічого пристойного нема. Сподівалися, що будуть кримські вина?
Ми купили чвертку, і я опустив її в кишеню плаща, принаймні там її господиня напевне не побачить.
— Ви з питущих чи непитущих? — спитала Іра вже надворі, за цей час дощ посилився.
— При нагоді, — сказав я.
— Усе залежить, скільки нагод трапляється, — мовила ригористично.
— У мене мало, бо я жук-самітник, ще й категоричний ворог таємного пияцтва.
— Так кажуть усі таємні п’яниці, — сказала вона, мило всміхаючись.
— Багато знаєте таємних п’яниць? — поцікавився я.
І тут усмішка з її лиця зникла, власне розтала, ніби змита оцим дощем.
— Ненавиджу п’яниць, — різонула черствим голосом. — Але ви студентом, здається, випивали?
Я аж став. Знала про мене навіть такі сокровенні речі, звідки?
— Такий період справді був, — мовив твердо. — Але недовго.
— Будемо сподіватися, — сказала. — Зрештою, знаю, що отямилися.