Я справді минулого року, у вересні, був милосердно запрошений господарем Петром Сахнюком у його дім, і свідки це потвердили, — дяк знову пихкнув димом. — Справді, його дочка Катерина подала нам до столу, може, ми якийсь раз і перезирнулися, але віч-на-віч із нею не залишалися — це потвердить сам господар Петро Сахнюк. — Він пройшовся покоєм, попихкуючи люлечкою, бо та почала пригасати; коли ж дим знову оповив його голову напівпро зорою кулею, продовжив. — Правду сказала й господиня моя Антониха: вона мене в клуні на ніч зачиняє із моєї-таки згоди і ще ні разу вчинити того не забула, бо вона господиня пильна і старанна. Отже, не міг вийти з клуні, а тим більше непомітно зайти до Петрової хати, зачиненої зсередини. — Він знову пустив зграбні кільця. — Його дочка Катерина мені дверей не могла відчинити, бо я її тільки й бачив, що того разу, а від перезирання дівчата чоловікам дверей не відчиняють, а для того треба поміж них змов-лення. Отже, звести дівчину може тільки близько їй знайомий, з яким не раз зустрічалася, довго чи коротко, значення не має, але достатньо. — Тут дим звився над головою дяка, витворив фігуру схожу на знак запитання. — А про сходини між хлопцем та дівчиною сільські люди, це може кожен засвідчити, швидко здовідуються і таємниці такої сховати годі. Чи не так я кажу?
Нате і Петро Сахнюк, і його дочка, і Антониха, навіть мовчазні лавники схвально хитнули, а дяк використав цю паузу, щоб знову розжарити люльку, бо пригасала. Але вчасно того не зробив — люлька таки згасла, і дяк Григорій Комарницький, більше її не розпалюючи, сховав до кишені.
— А зараз, — скинув різко головою дяк, — дозвольте, панове врядні запитати в Катерини від себе замість вас.
— Питай, — дозволив старший лавник.
— Чи мала ти хлопця, з яким потай зустрічалася? — спитав дяк.
— Не мала, — тихо відповіла Катерина й почервоніла.
— А тепер, панове врядні, — голосніше сказав дяк і чомусь зиркнув на стелю, ніби там було написано те, що мав повісти, — звіщу вам таке як на духу. Був у мене приятель, також дяк, Степан Щука. Чи знали ви, люди, дяка Степана Щуку?
— Знали, — сказали Петро Сахнюк та Антониха в один голос.
— А чи не втік він із вашого села? — спитав гостро Комарницький.
— Таки втік, — мовила Антониха. — У мене в клуні до тебе й ночував.
— Ото-то! — підскочив дяк Григорій. — Від вас, люди, втік, а мені, знаєте, що сказав? Обходь, сказав, десятою дорогою той клятий Троянів, бо там тобі карка звернуть. Посвідчила вам господиня моя, Антониха, — мовив дяк, — що село має славу злодійського, і всі це знають у довкіллі, а в довкіллі знають про це село й інше.
Григорій Комарницький замовк і обвів поглядом не лише троянівських, а й лавників, і пана возного, і писаря, і підписка.
— Також і ви, панове врядні, чудово знаєте, бо Троянів село приміське і належить житомирському магістрату. Ви провели не одну справу і не дасте мені збрехати, бо всі близько живете, що село славиться не лише злодіями, а й… відьмацтвом.
Глуха тиша зависла в помешканні. Пан дяк однак не поспішав. Вийняв люлечку і посмоктав її вже без вогню.
— Отож, панове врядні, осмілюся сказати й припустити, — урочисто повів дяк Комарницький, — що Катерина звістила правду, що нібито до неї приходив я, але то був не я.
— А хто? — аж видихнуло кілька ротів.
— Одмінець, от хто! — просто, навіть безпристрасно прорік дяк. — Тобто якийсь чарівник тут справді діяв, не перечитиму, але хто, і як, і чого, того ніввіку ані мені, ані вам не довідатися, панове врядні, хіба здогадуватися можемо. А одмінець, як знаєте, — це не жива людина, а тільки образ людини, викликаний кимось третім, про кого ніколи не взнаємо.
І він знову замовк, проходжуючись і посмоктуючи згаслу люльку.
— І тут, панове врядні, доходимо найскладнішого, — промовив дяк. — Чому вони для того, щоб село залишалося відьомське і в поколіннях, обирають для аберації не своїх хлопців чи чоловіків, а чужого, прийшлого? Не беруся переконливо судити, але мені здається, що для того, аби дитя було натуральним байстрям. Бо коли б довідалися, хто те вчинив, то мав би оженитись. А з байстрят, як кажуть поміж людей, та й ви це знаєте, виходять найкращі чарівники та відьми.
Дяк креснув вогню, але люлька не запалилася. Тоді він знову сховав її до кишені.
— Але тут, панове врядні, постає ще одне, не менш складне питання. Степанові Щуці дали втекти, хоча з ним проробили те саме, що й зі мною, більше того, його брутально прогнали, а мені втекти не дали, хоча двічі намагався. Але двічі мене перепиняли брати Сахнюки й завертали. Друге: мого попередника Степана Щуку до суду й не гадали позивати, а мене позвали, ще й добре стерегли, твердо пильнуючи, щоб мене було покарано.
Дяк Григорій Комарницький перестав ходити і став як укопаний, нерушно дивлячись у куток. І тут пролунав у тиші дзвінкий і схвильований Катеринин голос:
— А по-моєму, панове судді, він вам туману напускає чи диму, яким тут насмердів. Можу поклястися на Святому Письмі, що то був він, а ніхто інший.
— Не перечу, — спокійно відповів дяк. — Кажу ж бо: то був начебто я, але достеменно не я, тільки мій видимий образ, себто од-мі-нець! Дозвольте, панове врядні, знову дещо в Катерини запитати.
— Питай! — дозволив старший лавник.
— Так от: коли той, кого звеш моїм іменем, — проказав Григорій Комарницький, — до тебе торкався, бо не торкатися не міг, чи ж був він тілом теплий чи холодний?
— Холодний, — здивовано відказала Катерина. — Я ще подумала: як вужака.
— Ото-то! — звів пальця Григорій. — А підійди-но, дівко, до мене!
— Але я боюся! — сказала Катерина.
— Підійди до нього! — наказав старший лавник.
Катерина нерішуче підійшла, а дяк простяґ руку.
— Ану почіпай! — сказав.
Катерина боязко торкнулася руки, але миттю відсмикнула.
— Холодний я чи теплий тілом? — голосно запитав Григорій.
— Теплий, — протягла Катерина.
— А торкнися моєї щоки.
Катерина так само обережно торкнулася.
— Теплий, — видихнула.
— А теперечки шиї!
— Та ж теплий! — сказала ніби непритомна Катерина.
— Отож-бо воно і є! — урочисто звідомив дяк. — Усе зрозуміли, панове врядні? Що ж залишається ще повісти? А те, панове врядні, що пояснення напрошується одне. Ані дівка Катерина, ані її батьки, ані брати Сахнюки не належать до чарівницького чи відьомського кодла, і їх у селі за те не люблять, чи не так, кубіто Антонихо?
— Так, — сказала Антониха. — Бо вони в селі знедавнячки. Прийшляки!
Дяк Григорій Комарницький тріумфально всміхнувсь і аж підскочив:
— Отож неприйшляки й захотіли, панове врядні, щоб і в їхньому коліні з'явилася кровина, яка б з'єдналася в дусі із відьмацьким селом. Через це вони і вмовили мене стати дяком у них, а відтак і використали для своїх чарівницьких проб мого образа.
І він витяг люльку, викресав упевнено вогонь, запалив, спрагло вдихнув диму, і його сині очі стали холодні, мов крига.
— Суду треба порадитися, — оголосив старший лавник. — Вийдіть надвір, а для прочитання вироку вас закличемо.
Отож вони й посунули із судового покою: Петро з дочкою, Антониха та дяк Комарницький, котрий вийшов останнім, мирно попихкуючи люлечкою.
— Зух із тебе, пане дяче, — сказав Петро Сахнюк, понуро його обзираючи. — І не дурний!
— А я ще казала: в нього голови нема! — зчудовано зойкнула Антониха.
— Голова в мене є, — байдуже сказав Григорій Комарницький, пускаючи дим. — А коли вона й у вас на місці, то могли втямити: не бажаю ані вам лиха, ані собі.
І він закутав наявну в себе голову прозорою хмаркою.
А там далі, біля возів, стояли повернуті в їхній бік семеро братів Сахнюків, а з ними ще й троє свідків-троянівчан; одночасно схитнулися й рушили до них.
— Чого вийшли? — запитав один із братів.
— Рішають, — відказав Петро, — винний цей шалапут чи й ні.
— Можуть признати невинним? — загрозливо спитав другий із братів.
— Відійдімо, розкажу, — мовив Петро.
Брати віддалилися, і Петро щось пошепки й гаряче почав їм розповідати, розмахуючи руками.
Антониха стояла, підтисши бантиком губи, були вони сірі й видавалися, як ворочок.
— Що, кубіто Антонихо, — поблажливо спитав дяк, — хотіли щось сказати?
— Та от усе думаю: є в тебе голова чи немає? — загадково відказала Антониха.
— Щось не так сказав? — схилився до неї дяк.
— Все так, а більше й не так, — знову загадково обізвалася Антониха. — Хай буде Бог тобі суддя! — і знову зібрала у ворочок губи.
У цей час з'явився писарчук і закликав їх досередини. Суд стояв, а коли зайшли, старший лавник проголосив вирок:
— Ми, магістерський житомирський суд лавників, розважно порадившись поміж себе і достатньо вирозумівши свідчення чесних і віри гідних людей, котрі ставали перед нами, прийшли однодушно до переконання, що поставлений перед судом поселянином села Троянів Петром Сахнюком дяк того-таки села Григорій Комарницький у порушеній справі про блуд із його дочкою Катериною Сахнюківною та у звинуваченнях щодо чарівництва не визнаний за винного, а оскільки за цей час справжнього винного, засвідченого віри гідними свідками, не відшукалося, звільняємо дяка Григорія Комарницького від звинувачення, а справу відкладаємо доти, доки віри гідні й чесні свідки з'являться. Велимо також скаргу і повідання поселянина Петра Сахнюка записати до магістратських книг. Можете йти.
І коли вони вдруге вийшли з магістрату, дяк Григорій Комарницький побачив сімох братів Сахнюків, які стояли, згрудившись і одночасно розвернувшись у його бік, — у їхніх очах загусла чорна, важка й нерухома пітьма.
— Викрутився, халамидо? — спитав крізь зуби один із братів.
— Має, шалапут, щастя! — махнув рукою Петро.
— Що ж робитимемо? — спитав другий із братіз. — Може, візьмемо його під руки та й учинимо суда свого?
— Ні, братове, — зітхнув Петро. — Я праву підкоряюсь. Хай собі йде! — Він повернувся до Комарницького, і з його очей плюснула та ж таки пітьма, що й у братів. — І коли хочеш, обіяснику, аби карк залишився цілим, то хай очі наші більше тебе не бачать, а вуха не чують, а ніс твого сморідкого духу не вдихне. Зійди, згинь і пропади!
І дяк Григорій Комарницький, автор славетної пісні про комара, котрого буря зірвала з дуба, втягнув голову в плечі так глибоко, що коли б хто в ту мить зирнув на нього, то подумав би, що він без голови чи принаймні без половини голови.