Лілії

Глянули одне на одного і знову зареготали — аж луна розляглася над річкою. Вигляд у них справді був смішний: мокра одежа прилипла до тіла, і з неї струмками стікала вода.

Нарешті заспокоїлись.

— Нічого, висохне.

Помовчали трохи.

— Розумієш, я хотіла лілій нарвати біля того берега. Там багато їх. І великі. Ну, нічого, я все одно нарву.

Шморгаючи носом, Ліля почала викручувати на собі плаття.

Володі дуже хотілося продовжити розмову, але він не знав, що сказати. Подумав і спитав:

— А ти… в якому класі вчишся?..

— В четвертому. А ти?

— Т-теж. — Володя вчився в третьому, але йому було якось незручно признатися, що він молодший. — Я більше за все на світі люблю лілії. Вони такі чудесні, красиві. Але чомусь дуже швидко в'януть.

— Їх у воду ставить треба.

— Все одно в'януть.

Помовчали.

— А взагалі нудно тут, — сказала Ліля. — Правда?.. Я батькові говорила, що не треба сюди на дачу їхати. Ліпше б у Крим або на Кавказ.

— Та ні, по-моєму, тут нічого, так собі, жити можна.

— Навіть читати нічого. Я вже все-все прочитала.

Володя пожвавішав:

— А у мене є. Багато. У мене дідусь бібліотекар. Хочеш, я тобі дам почитати. Скільки хочеш. Хоч цілий вагон.

— Серйозно?! От добре. Принеси. Щось цікаве. Гаразд?.. Почекай… а як… тебе звати? А то ми так розмовляємо і навіть не познайомились.

— Володя, — він, як дорослий, простяг їй руку.

— Ліля.

— А я знаю. — ненароком зірвалося в нього.

— Що?

Він зразу схаменувся, втямив, що сказав зайве, і густо почервонів:

— Та ні, ні, нічого… це я просто так. — і, щоб звернути розмову, швидко спитав: — А ти де живеш? А то як же я тобі книгу принесу?

— Та тут, недалечко, в сьомому номері, на Пушкінській. Ну гаразд, я піду переодягнусь, а то застудитись можна. То ти принесеш? Тільки хороше щось.

— Принесу.

Вона вже відійшла, потім обернулася:

— Стривай! А я, здається, тебе вже бачила раніше. На річці. Правда? Це ти був?

— Угу.

— От дивно! — вона якось загадково засміялася і побігла далі.

І Володя теж побіг додому.

Дідуся не було, і Володя зрадів цьому. А то почав би розпитувати, цікавитися. А розповідати нічого не хотілося.

Володя хутко переодягся і підійшов до книжкової шафи. Довго вибирав. Нарешті витяг "Пригоди Цибуліно" Родарі. "Мабуть, не читала!"

Володя вийшов і вже попрямував було на Пушкінську, але раптом зупинився, подумав і звернув до річки.

Роздягся, стрибнув у воду і поплив до того берега. І згодом повернувся, тримаючи в руці дві великі красиві лілії. В білосніжних пелюстках, немов у фарфорових чашечках, переливалися і тремтіли перлисті краплини води.

Хоча тепер, здавалося б, можна було йти зовсім спокійно й відкрито, Володя чомусь за звичкою обережно крався вздовж паркана. Біля хвіртки зупинився, не наважуючись зайти, і кілька хвилин сторожко прислухався.

І раптом із двору долинув пронизливий істеричний крик. Володя здригнувся і припав до щілини.

— Як ти посміла чіпати мої квіти!.. Вони зав'януть тепер. Зав'януть. І-і-і!.. У-у-у!..

На веранді стояла Ліля і верещала. А перед нею — згорблена старенька, схожа на Володину бабусю. Тремтячим зляканим голосом вмовляла:

— Та що ти, що ти, Лілечко, як тобі не соромно? Я ж випадково, я не хотіла.

— Мені не соромно?!.. Мені не соромно!.. Як ти посміла!.. Ти мені набридла. Я більше не можу. І-і-і. У-у-у. — несамовито верещала Ліля. Обличчя в неї було перекошене злістю, некрасиве й огидне.

Володя очманіло дивився на неї і — не вірив своїм очам.

Ліля ще раз зойкнула і побігла в кімнату.

Якийсь час Володя не міг зрушити з місця, застиг біля щілини — хоча на подвір'ї вже нікого не було. Потім повернувся і повільно побрів вулицею. Ніяк не міг отямитися. На душі було так гидко і противно, ніби він сам оце зараз зробив підлий, негідний вчинок.

Непомітно опинився біля річки. І раптом помітив, що все ще тримає в руці лілії. Але тепер вони були поморхлі, некрасиві, пелюстки пожовкли й стулилися — лілії зів'яли.

Володя розмахнувся і кинув квіти в річку — далеко, аж на середину.

1956 р.