Безперечно, це був П'ер. Це був Стороженко.
— А...— радiсно почав вiн.
I раптом... Вiн з'явився так несподiвано, цей здоровенний полiцай у чорнiй формi з сiрими обшлагами, наче з-пiд землi.
— Вставай!-рвонув вiн за плече Стороженка.— Вставай! Ну!
Стороженко розгублено глянув на полiцая, потiм на мене.
— Що? За що?
— Там розберуться! Ходiмо! Ну!
Стороженко знову розгублено глянув на мене, шукаючи пiдтримки i захисту (по всьому видно було, що вiн щиро не знав за собою вини i не розумiв, чого його забирають).
Але... У мене у в'язанцi були листiвки. А за кiлька метрiв стояла зв'язкова. Вона теж могла виказати себе, якщо б мене затримав полiцай. Я не мав права ризикувати.
Я одвернувся i, удаючи, наче не знайомий з ним, пiшов геть. Менi здавалося, що спину менi пропiкає його вражено-докiрливий погляд. Одiйшовши, я обернувся. Полiцай запихав Стороженка у чорний "опель-капiтан", що стояв на розi, бiля кiнотеатру. Бiльше я вже нiколи не бачив Стороженка. I все життя пекло менi пiд серцем вiд згадки про нього, про те, що вiн помер, думаючи, нiби я просто злякався i, рятуючи власну шкуру, навiть не спробував заступитися за нього, видерти його з полiцаєвих рук.
— Стьопо, скажи, коли б ми зараз перенеслися у той день, ти змiг би поїхати разом з ним i, вибравши момент, розказати йому про все? — Чак дивився на мене благальне i водночас якось винувато.
— Ну звичайно! Звичайно! Як ви можете сумнiватися? — палко сказав я.
— Але тобi, може, доведеться побачити таке, що i в кошмарному снi не насниться...— Чак тяжко зiтхнув.— Фашисти — це фашисти...
Мороз пробiг у мене поза шкiрою, але я вiдповiв:
— Ви ж самi казали, що небезпеки для мого життя бути не може. А якщо так, то... Пiонери-герої у моєму вiцi вершили справжнi подвиги, головою накладали, а тут... Нiчого! Не хвилюйтесь!
— Ну, спасибi тобi! — Чак узяв мене за руку.— Тодi...
Я вже почав звикати до цього раптового дзвону в головi, хвилинного затьмарення i переходу в iнший часовий вимiр.
...Чак стояв передi мною, однiєю рукою тримаючи за руку мене, а в другiй круглу, скручену дротом в'язанку дров — молодий, як на свої сорок рокiв, пiдтягнутий, мускулястий, хоч i з неголеним втомленим обличчям (мабуть, розвантажував уночi вагони) .
В усiх людей на базарi обличчя були якiсь сiрi, виснаженi Та й увесь колiр базару був сiро-чорний, без яскравих кольорових плям, наче зображення чорно-бiлого телевiзора.
Вiн був наче i той, що я вже бачив, дореволюцiйний базар, i не той. Залiзної церкви не було. На її мiсцi великий круглий фонтан без води.
I базар малолюдний, убогий. Майже весь вiн складався з "барахолки", з розкладки, ще жалюгiднiшої, нiж навiть ота, дореволюцiйна. I зовсiм мало було тих, що торгували продуктами. Там десь стояв дядько з пiвмiшечком картоплi, там бабуся з зеленню...
А он тiтка стоїть бiля вiдра, замотаного ватяною ковдрою. Коли пiдходить покупець, тiтка одхиляє ковдру, знiмає кришку i дiстає з паруючого вiдра чорний пирiжок з горохом. I покупець одразу жадiбно впивається зубами в пирiжок. Чак потiм сказав, що тi пирiжки можна було їсти лише гарячими. Коли вони хололи, то ставали твердi, як камiнь,— не вгризеш. Борошно було наполовину з висiвками, наполовину з домiшками якоїсь потерухи з каштанiв i ще чогось.
— Єсть сигарети "Лiванте"! Єсть сигарети "Гунiя"! "Гонвед", "Симфонiя", "Юно"! Пара п'ять! Пара три! — вигукував бiла фонтана хлопчик мого вiку, тримаючи перед собою лоток з сигаретами i продаючи їх поштучно. Але покупцiв майже не було. Та й покупцями назвати їх було важко. Вони не стiльки купували, скiльки мiнялися. В час окупацiї, як сказав менi потiм Чак, поняття "купувати" витiснило поняття "мiняти". Мiняли на базарах, ходили мiняти у села. За пiанiно можна було вимiняти два мiшки картоплi. Але про все те я почув вiд Чака пiзнiше.
А зараз нiколи було роздивлятися. Бо полiцай уже вiв Стороженка на рiг до кiнотеатру, де стояв чорний "опель-капiтан".
Я полетiв за ними.
Я тiльки встиг побачити афiшу на стовпi бiля кiнотеатру; "Нова комедiя з популярним актором Тео Лiнгеном — "Зрадливий Екегарт".
"Невже зараз хтось ходить на тi комедiї?" — з подивом подумав я.
— Але чим я завинив? Що сталося? — вже вкотре питав Стороженко в полiцая.
— Iди-йди! Не розмовляй! Iди! — штовхав його полiцай. Заднi дверцята машини розчинилися. Полiцай штовхнув Стороженка всередину, хряснув дверцятами i, схилившись до есесiвця в темних окулярах, що сидiв за кермом, козирнув. Есесiвець ледь помiтно кивнув, i машина рушила. Полiцай лишився на тротуарi.
Машина розвернулась i поїхала по бульвару Шевченка вгору.
Я летiв поруч з машиною, зазираючи всередину.
Есесiвець за кермом був уже лiтнiй, з сивими вусиками. Бiльше в машинi не було нiкого.
Крiзь вiкно я бачив, що Стороженко на задньому сидiннi щось говорить, питає.
Есесiвець нiчого не вiдповiдав. Мабуть, вiн не розумiв української мови.
Машина проїхала повз Володимирський собор попiд Ботанiчним садом. Там, де Ботанiчний сад уже закiнчувався i починалась лiкарня, бiля огорожi побачив я свiжу могилу з березовим хрестом i табличкою, на якiй був напис нiмецькою мовою.
"О! — подумав я.— Дiє пiдпiлля!"
У глибинi за лiкарнею чорними проваллями вiкон жахно дивився згорiлий Київський унiверситет.
Машина звернула лiворуч i поїхала по Володимирськiй.
На розi бульвару i Володимирської, над балконом двоповерхового будинку, висiв жовто-блакитний прапор. "Мiська управа",— прочитав я вивiску при входi, бiля якого стояв полiцай.
Вулиця Ленiна. На розi проти оперного театру — готель i ресторан "Театральний". На ньому вивiска "Restaurant— Kondito-rei", "Nur fur Deutsche" ("Тiльки для нiмцiв").
Машина минула Золотi ворота i спинилася бiля великого будинку, з третього поверху якого звисав довжелезний прапор з бiлим кружалом i чорною свастикою посерединi.
При входi застигли двоє есесiвцiв у касках, схрестивши руки на автоматах перед грудьми.
Гестапо!
Есесiвець у темних окулярах вийшов з машини, розчинив заднi дверцята, показав рiзким жестом Стороженку — виходь!
Стороженко вилiз.
Дверi розчинилися, i Стороженко, а за ним есесiвець зайшли. Я — за ними. За поручнями сходи були обплетенi дротяною сiткою (мабуть, щоб не можна було стрибнути вниз). Вони пiднялися на другий поверх, пiшли довгим коридором з високими рiзьбленими дверима обабiч.
Гестапiвець розчинив якiсь дверi, i вони зайшли.
Гестапiвець сiв за стiл, закурив сигарету.
Старий Стороженко стояв, опустивши сиву голову.
— Ну, здрастуй, П'єр! — усмiхнувся гестапiвець i зняв темнi окуляри.
— Август? — здивовано прошепотiв Стороженко. Так, це був Рудий Август. Тепер i я впiзнав його. По голосу. Обличчя його перетинав шрам.
— Не думав я, що зустрiнемось,— одкинувши назад голову, примружився Август.
— I я не думав,— зiтхнув Стороженко.
— Iду сьогоднi по базару — очам своїм не повiрив: невже, думаю, ти? Придивився — ти! Наказав полiцаєвi, щоб тебе привiв. Не хотiлося, щоб перше твоє враження вiд зустрiчi було зiпсоване вульгарною базарною обстановкою. Хотiлося, щоб це вiдбулося у пристойнiшому, ха-ха-ха, мiсцi. Ми ж з тобою все-таки артисти. Любимо ефекти. Ха-ха-ха! — Вiн був дуже задоволений собою.
Стороженко похмуро мовчав.
— Та ти сiдай, сiдай,— наче лиш тепер помiтивши, що той стоїть, мовив Август.— Ти ж уже старенький, либонь, ноги не тримають, рокiв же на п'ятнадцять за мене старший. Ех-хе-хе. Минуло життя... Що ж це ти у бiльшовикiв кращої долi не заробив — кинули вони тебе, як непотрiб, старцюєш на базарi. I в цирку ти наче не виступав у них. Я цiкавився. Наче не виступав.
— Не виступав,— тихо сказав Стороженко.
— Чого ж це? Революцiя дала усiм такi можливостi. "Хто був нiчим, той стане всiм..." — спiвається у вашому "Iнтернацiоналi". А ти ж такий талановитий. I раптом... Ай-яй-яй... Чи, може, тебе на гастролi до Сибiру одправили... Ха-ха-ха!
— Нi...
— Стривай! А де Тереза? Вона ж тодi вижила, менi казали... I ви потiм наче побралися.
— Вона померла вiд тифу у громадянську...
— А-а, тодi ясно. Ти не змiг кривлятися на аренi пiсля цього. Диви!.. Така любов! Хто б подумав?! I все-таки талант у тебе є. Є! Я дивився сьогоднi, як ти "виступав". Люди смiялися. А в умовах окупацiї, горя, неволi, голоду примусити людей смiятися — це неабияка рiч.
— Може, зараз людям усмiшка потрiбнiша, нiж будь-коли. Для того, щоб вижити...
— Можливо.
— А ти, я бачу, теж з цирком розпрощався. Ти, кажуть, так несподiвано зник тодi. Нi речей з дому не взяв, нiчого. Всi були певнi, що з тобою щось сталося, у Днiпрi втонув абощо.
— Нi, не втонув. Такi, як я, не тонуть,— самовдоволення так i лiзло з нього.— Я зрозумiв, що цирк — це пустий номер. Кинув усе й зайнявся комерцiєю. Через рiк мав свiй магазин у Читi.
А в сiмнадцятому вже було три магазини. Солiдна фiрма. З бiльшовиками менi було, як ти розумiєш, не по дорозi. Батьки мої — нiмцi. В Мюнхенi жив мiй рiдний дядько. Я й поїхав до нього. У тридцять третьому я був разом з фюрером... I от бачиш — ти старцюєш на базарi, а я сиджу тут. Мене дуже шанують як спецiалiста з росiйського питання. У мене замок у Тюрiнгiї i вiлла на Топлiцзеє.
— Розумiю...— похитав головою Стороженко.
— Нi, ти ще нiчого не розумiєш,— одкинув назад голову i примружився Август.— Ти що думаєш, що я привiв тебе сюди, щоб поговорити про цирк, згадати молодiсть. Ха-ха-ха!.. Нi-i! Я надто дiлова людина, щоб дозволити собi таку платонiчну дурницю. У мене до тебе справа.
— Яка?
— Пам'ятаєш, ти хотiв мене убити, i я назвав тодi iм'я куренiвського дiда Хихинi, який знав таємницю весел-зiлля, смiх-трави. Стривай!.. Я знаю! Ти зараз почнеш говорити, що ти не був у нього, нiчого не знаєш i тому подiбне. Так от, попереджаю, не витрачай фосфору i не говори. Я не повiрю жодному твоєму слову. Я за цей час навчився добре розумiти психологiю людей. Без знання людської психологiї в гестапо нiчого робити. Ти був у Хихинi. Ти не мiг не пiти до нього хоча б iз звичайної людської цiкавостi. Ти не мiг собi вiдмовити у приємностi познайомитися з незвичайною людиною, яка знає секрет весел-зiлля, чудодiйної смiх-трави, здатної робити людей веселими, а отже, щасливими. I ти ходив. I тобi Хихиня вiдкрив секрет. Я це зрозумiв сьогоднi на базарi.