Вiн був зовсiм не схожий на майстра.
Побачивши Стороженка, Смирнов пiдхопився, радiсно усмiхаючись.
— О! Кого я бачу! Салют на честь дорогого гостя! — Вiн схопив зi столу величезну картонну "цукерку", за щось смикнув, i "цукерка" оглушливо вибухнула, викидаючи в повiтря хмару конфеттi, яке барвистим снiгом посипалося на голови Стороженка i Чака.
Потiм Смирнов швидко пiдiйшов до Стороженка i поривчасто обняв його:
— Здрастуй, дорогий П'єр!
— Здрастуй, Федоре Iвановичу, здрастуй!
— Де ж це ти пропадав? Чого зник? Чого не з'являвся?.. Ну, як справи? Як...— Смирнов швидким поглядом окинув благенький латаний костюм Стороженка i враз спохмурнiв. — Ех! Ну що ж ти... Ну хiба ж так можна? Ну...
— Все в порядку, Федоре,— густо почервонiв невдаха-клоун.— Не хвилюйся. Все гаразд...
— О, проклятий свiт, що примушує бiдувати таких людей! О, мерзенне суспiльство продажних душ! — пристрасно, з обуренням вигукнув Смирнов i враз застиг, глянувши на Чака. Мабуть, уперше зрозумiв, що вони не самi.
— Не хвилюйся, Федоре, це свiй...— заспокоїв його Стороженко. — Наш брат, пригноблений. Учора довелось рятувати його вiд полiцейського синочка Слимакова.
— А-а! — приязно усмiхнувся до Чака Смирнов i простяг йому руку.Радий познайомитися.
Чак нiяково усмiхнувся, потискаючи руку цiй незвичайнiй людинi.
— Я до тебе, Федоре Iвановичу, в однiй невеличкiй справi...— явно переборюючи себе, почав Стороженко (мабуть, вiн був гордий i не любив нiчого просити навiть у друзiв). Соромлячись Чака, вiн обняв Смирнова за плечi й стиха, майже пошепки почав йому щось пояснювати.
— Про що мова! Нема питань! — вигукнув Смирнов i заметушився по лабораторiї, вишукуючи якiсь картоннi коробочки, трубочки, пакунки.
— Оце вiзьми! Оце...Оце...— приказував вiн, раз у раз соваючи Стороженковi якусь рiч.— 3 цим обережно, вибухає при найменшому натисненнi в оцьому мiсцi...
— Спасибi... Спасибi... Спасибi...— кивав головою Стороженко.— Я, Федоре, вiддячу тобi колись, повiр менi...
— Облиш! Це я в неоплатному боргу перед тобою. За радiсть, яку ти дарував менi своїм талантом. Що може бути радiснiшого за справжнiй веселий щирий смiх! Найлюдськiша радiсть з усiх радостей людських. "Людинi пiдкоривши все i всiх, бог тiльки їй однiй дозволив смiх",— сказав Ронсар. Отже, не ображай мене, друже...
Коли вони вийшли на вулицю, Стороженко сказав Чаковi:
— Чудова людина! З робiтникiв. На "Арсеналi" працював. А в 1905-му в Шулявськiй республiцi брав участь. Жив вiн на Шулявцi, на Марiїнський. Пiсля того на "Арсенал" уже вороття не було. Захопився пiротехнiкою i от... Майстер виключний. Ювелiр. Вiртуоз. Я його ще з дитинства знаю. Жили поряд...
Я уважно придивився до Стороженка i чи не вперше побачив, що вiн досить-таки лiтнiй уже, рокiв за сорок, мабуть.
Пiдiйшовши до цирку, вiн знову нерiшуче затупцяв на мiсцi, чи то роздумуючи, чи не наважуючись iти далi. Нарештi зiтхнув i сказав Чаковi:
— Знаєте... знаєте... я вас от що попрошу. Ви, друже, вiзьмiть оцю коробку, пiдiйдiть до швейцара i скажiть, що ви... що це капелюшок... для мадемуазель Терези... Запам'ятали? Що ваша мати просила передати його мадемуазель Терезi. Тiльки у власнi руки, неодмiнно у власнi руки... тiльки... Розумiєте?
— А ви? — здивовано звiв на нього очi Чак.
— А я... А я через хвилину зайду. Ви мене почекаєте у фойє на другому поверсi. Розумiєте... — вiн зiтхнув i одвернувся,— мене наказано нi з якими. пакунками у цирк не пускати. А швейцар такий, як пес на ланцюгу. Тому я й попросив вас... Ще без нiчого — так-сяк, а з пакунками категорично. Я їм набрид своїми атракцiонами. Розумiєте?
— Я розумiю, розумiю,— нiяковiючи вiд спiвчуття до нещасного колишнього клоуна, пробелькотiв Чак, узяв круглу коробку i пiшов до дверей цирку. Я, звичайно, за ним.
Величезний, мов гора, швейцар з рудими, як у рисi, бакенбардами незворушним iдолом став на порозi, коли Чак вiдчинив дверi.
— Що?
— Менi... от... капелюшок для мадемуазель Терези... мати просила... затинаючись, промовив Чак.
— Давай передам,— басовито долинуло згори.
— Нi-нi.. велено у власнi руки... у власнi руки тiльки!
— Гм!..— невдоволено гмикнув швейцар. — Ну, проходь! Тiльки недовго там.
Чак шмигнув у дверi. Я — за ним.
Проминувши напiвтемне фойє першого поверху, ми пiднялися такими ж напiвтемними сходами на другий.
Тут було свiтлiше.
Дверi у зал були прочиненi, i з арени лунали рiзкi, наче пострiли, удари шамбер'єра (циркового батога) i глухий кiнський тупiт.
Чак, а за ним i я зазирнули в зал.
Кремезний чоловiк у бiлiй сорочцi й червоних штанах, заправлених у високi кавалерiйськi чоботи, стояв з довжелезним шамбер'єром посеред арени, а круг нього бiгали по колу слiпучо-бiлi красенi-конi з пухнастими китицями iз страусового пiр'я на головах.
Згори, з-пiд ажурного купола, крiзь скло навскоси падав на арену широкий снiп сонячного промiння, i конi раз у раз вбiгали й вибiгали з нього, на мить стаючи срiбно-золотистими, наче загоряючись, а потiм пригасаючи.
Серце моє завмерло вiд захвату.
Я страшенно люблю коней. По-моєму, це найгарнiшi й найрозумнiшi тварини в свiтi. Як жаль, що їх так потiснила в селi технiка. Коней в нас у колгоспi було мало, всього четверо. Чорний, старий, завжди похнюплений Мишко, сiра кощава Елла, гнiда, чогось завжди линюча Манька i чалий, з бiлою зiркою на лобi Зорик.
Не було для мене бiльшої втiхи, як тодi, коли конюх дядько Конопля дозволяв запрягти котрогось iз них i кудись поїхати — чи води одвезти в бригаду, чи гнiй вивезти. Я пiдстрибом бiг у конюшню по хомут, поспiшаючи i крекчучи вiд натуги (бо важкенький же!), надiвав його коневi на шию i, допомагаючи собi колiном, засупонював, а кiнь форкав i гаряче дихав менi в обличчя, iнодi доторкаючись до мене теплими оксамитними губами. I така менi була невимовна насолода вiд цього, що аж дрiбненько тремтiло бiля пупа.
I зараз, дивлячись на арену, я теж вiдчув оте солодке тремтiння.
— Гарно! Правда? — обернувся до мене Чак. Уперше за весь час подорожi в минуле заговорив вiн до мене. Я так звик до своєї невидимостi, що навiть здригнувся вiд несподiванки.
— Гарно! — повторив Чак. — Без коней тодiшнього цирку i уявити собi не можна. Власне, цирк i почався з коней, коли у 1780 роцi кавалерiйський капрал у вiдставцi Астлей побудував у Лондонi амфiтеатр i почав давати в ньому вистави школи верхової їзди.
— А до того що — не було циркачiв? Нi клоунiв, нi акробатiв? — якось навiть розгублено спитав я (невже могли жити люди колись без циркачiв?).
— Та нi. Артисти були. I акробати, i клоуни. Тiльки не називалися вони клоунами. Це я про сучасний цирк, стацiонарний, кажу, до якого ми звикли. А артисти були. З найдавнiших часiв. Ще за Київської Русi. Скоморохами називались. У Софiйському соборi навiть фреска є. Стривай,— насторожився раптом Чак i прислухався.— Здається, вiн уже йде. Слухай, тепер будь уважний. Я потiм не зможу з тобою побалакати. Запам'ятай! Коли вiн скаже менi: "Вийди!" i я вийду (це буде потiм пiд час розмови з Рудим Августом, запам'ятай!), ти не йди за мною, розумiєш, не йди. Залишся i послухай, що скаже йому Август. Це дуже важливо, дуже, розумiєш!
— Розумiю. А чого ж?! Розумiю.
Обличчя Чака враз рiзко змiнилося, очi його вже не дивилися на мене. Я обернувся. Вiд сходiв, накульгуючи, швидко йшов Стороженко, трохи захеканий i нiби знiяковiлий.
— Порядок! Ходiмте.
Вони зайшли у службовий хiд, знову пiднялися сходами, проминули коридор з багатьма дверима i бiля одних дверей зупинилися.
Стороженко помiтно хвилювався, навiть у напiвтемрявi видно було, як вiн зблiд.
З дверей напроти вийшло кiлька чоловiк у лискучих, з блискiтками трико.
Найвищий, чупринистий, усмiхнувся до Стороженка:
— А-а, це ти? Знову? Салюто! Гляди не нарвись на Анема. Вiн десь тут ходить.
— Грацiа! Дивитимусь! — кивнув Стороженко i, коли вони пройшли, шепнув Чаковi: — Повiтрянi акробати "Лiтаючi люди Альберто".
Потiм нервовими рухами розв'язав, розкрив круглу картонну коробочку, вийняв з неї знайому вже менi каструлю, нахилившись, щось над нею поробив i передав Чаку.
— Вiзьми. I подаси менi потiм, коли я скажу. Будеш у мене сьогоднi асистентом. Добре?
-Вiн якось непомiтно почав уже називати Чака на "ти", виявляючи цим, мабуть, свою приязнь i довiру.
I далi хвилюючись, Стороженко нарештi перевiв подих i легенько постукав у дверi.
— Заходьте! — почувся зсередини тихий жiночий голос. Стороженко прочинив дверi, встромив туди голову i тонким жартiвливим голосом проказав:
— Ку-ку!
— А-а, П'єр... Заходьте!
— Я не один. Зi мною асистент. Дозвольте показати вам репризу.
— Будь ласка! Прошу!
Я зазирнув у дверi.
У маленькiй кiмнатцi бiля туалетного столика з круглим дзеркалом сидiла струнка молода жiнка у барвистому шовковому халатi, гарна, з тонкими рисами обличчя, з великими чорними очима, глибокими, як безодня.
Стороженко, а за ним i Чак зайшли у кiмнату.
— Алле! — обернувся до Чака Стороженко, артистичним жестом одкидаючи назад руку. Чак подав йому каструлю.
— Шановна публiко! Сьогоднi на базарi я купив каструлю. Звичайну порожню каструлю. Дивiться!
Вiн пiдняв угору каструлю, перевернув її, показуючи, що вона порожня. Потiм закрив її кришкою.
— Прийшов додому... одкриваю... Ап!
Вiн рiзким рухом зняв кришку — у каструлi лежало три свiжi червонi троянди.
Стороженко опустився на одне колiно i подав троянди мадемуазель Терезi.
"Ага! Ясно! — подумав я.— Ясно, чого вiн захекався. Бiгав купувати квiти. Не хотiв, щоб Чак це бачив".
Я помiтив, що поряд з цирком, за готелем "Континенталь", у третьому номерi був магазин квiтiв "Флора", а навпроти, у четвертому, поряд iз залом "Скетiнг-рiнг", магазин квiтiв "Парма". В один iз них Чак, мабуть, i забiг.
Мадемуазель Тереза взяла квiти i мовчки грацiозним рухом вдячно схилила голову.
Стороженко пiдхопився.
— Та це ще, шановна публiко, не все! Захотiв я зварити борщу. Одкриваю каструлю...
Стороженко знову рiзким рухом зняв кришку, пролунав вибух, фейєрверком сипонули iскри бенгальського вогню, бабахнуло вдруге, i з каструлi полетiло вгору рiзноколiрне конфеттi.
Клоун, наче з переляку, гепнувся, сiв на пiдлогу.
Тереза засмiялася.
— Ну як? — пiдводячись, з надiєю спитав Стороженко.
— Добре, П'єр, добре.