Ображаєш!
— Та ні! Ні! Я тільки що пообідав. Чесне слово! — знову стукнув себе у груди Дениско. — Дякую! Дякую! — І поспіхом, щоб його не зупинили, вискочив за двері.
8. НОВА ЗАГАДКА
Знайомство з Марією Іванівною та дідом Кирилом трохи розвіяло було оту атмосферу таємничості сьомої квартири. Ні дід Кирило, ні тим більше Марія Іванівна аж ніяк не скидалися на агентів іноземних держав, шпигунів абощо. Нормальні люди. Причому приємні, симпатичні, товариські.
Дениско майже втратив інтерес до отого "Цілком секретно". Цікавила його зараз тільки руденька Зірка. Куди вона так загадково зникла, пропала? Написала якусь таємничу записку — і десь ділась. Він сушив собі голову, але відповіді не знаходив.
І раптом…
Увечері мама пішла у перукарню робити зачіску, або, як вона казала, "хімію". Чогось та "хімія" тривала завжди дуже довго, годин дві, а то й більше.
Вже посутеніло. На небі замигтіли зорі. Дениско стояв на балконі визираючи маму. А її все не було.
До будинку під’їхав маленький автобусик, "рафик".
З нього спершу виліз молодий дядечко, коротко підстрижений, у джинсовій курточці і таких же штанах. Побіг у під’їзд. Дениско помітив, що він був дуже заклопотаний.
"Щось, мабуть, сталося", — подумав Дениско.
Не минуло й півхвилини, як дядечко вибіг з під’їзду і замахав рукою:
— Давайте! Швидше!
І з "рафика" вилізли спершу молода жіночка у квітчастому платті, потім немолодий уже дядечко у синьому костюмі, у білій сорочці з галстуком. Потім ще двоє дядечків середнього віку, у костюмах. А за ними… Дід Мороз. У білій шапці з червоним верхом, у червоній шубі з білою оторочкою, з довгою білою ватяною бородою, з білими ватяними бровами — точнісінько такий, як ото розвозять подарунки на Новий рік. У руках він тримав досить величеньку синтетичну ялинку.
Дениско аж рота роззявив. Що за маскарад? Чого це раптом Дід Мороз серед літа, у серпні місяці? Жінка, дядечки й Дід Мороз, такі ж самі заклопотані, неусміхнені, як і отой, у джинсовій курточці, швидко, майже бігом, прошмигнули у під’їзд.
Дениско якусь мить стояв уражений. А тоді кинувся до вихідних дверей. Почуття цікавості — одне з найдужчих людських почуттів.
Дивні прибульці вже піднімалися в ліфті.
Коли Дениско прочинив двері, то побачив, як, перескакуючи через три східці, піднімався "джинсовий" дядечко (видно, в ліфт не вмістився — ліфт брав лише п’ятьох).
На третьому поверсі вже замуркотіли, розкриваючись, двері ліфта. Почулися голоси.
— Ох, я так хвилююся! — казала жінка.
— Нічого-нічого!
— Все буде гаразд! — заспокоювали її.
Клацнув дверний замок.
— О! А це що таке? — Дениско впізнав голос Марії Іванівни.
— А ми до вас в вечірній час! — неприродно весело вигукнув хтось із прибульців.
Далі голоси злилися у нерозбірливий гамір, двері клацнули, вже не було чути нічого, лише глухе шамотіння.
Дениско здивовано стенув плечима. Ну й сьома квартира! Щодня сюрпризи, таємниці.
Дід Мороз!
Чого?
Що таке?
І враз промайнула думка: "А що як це — для Зірки? Може, вона серйозно захворіла?"
Дениско нещодавно прочитав книжку "Слон"— про те, як тяжко захворіла дівчинка, і тато, щоб розрадити її, привів у квартиру живого слона. І дівчинка видужала.
У Дениска защеміло серце. Дениско був чутливий хлопчик і завжди переживав, коли хтось хворів, комусь було погано.
Що ж з нею таке? Як же дізнатися?
На третьому поверсі було тихо. Чи то всі перейшли у ті кімнати, що над іншими квартирами, чи й справді відбулося щось серйозне. Бо Дід Мороз мовчати ж не буде. Не для того вирядився чоловік Дідом Морозом, щоб мовчати.
Прийшла мама. Незвична, у дрібних кучериках. Перший день після "хімії" мама завжди була незвична — поки голову не помиє, не висушить і не приведе зачіску у нормальний вигляд. І для чого та "хімія"— хто його зна.
Вираз обличчя у мами був винуватий. Вона вже приготувалася виправдовуватися — Дениско завжди їй дорікав, як вона затримувалася у перукарні на "хімії".
Але Дениско мовчав.
— Що сталося? — стурбувалася мама.
Дениско глянув на неї — говорити чи ні. І раптом сказав:
— У сьому квартиру Дід Мороз приїхав.
— Що? — не зрозуміла мама.
— Дід Мороз, — пояснив Дениско. — Такий, як ото на Новий рік подарунки розвозять. З фірми "Світанок".
— То тобі здалося. Чого б це Дід Мороз серед літа їздив.
— Не здалося. Що я — ненормальний? — образився Дениско.
— Ну, то, може, у них якесь свято, маскарад абощо… Не суши собі голову. Лягаймо спати. А то я затрималася. Така черга була… — нарешті вибачилася-таки мама.
Дениско довго лежав із розплющеними очима і не міг заснути. Йому уявлялося, як там, на третьому поверсі, не спить розчервоніла, з перев’язаним горлом, хвора Зірка. Коли Дениско уявляв собі хворого, то чогось обов’язково з перев’язаним горлом. Може, тому, що сам він найчастіше хворів на ангіну і мама завжди перев’язувала йому горло.
Денискові навіть здалося, що і в нього підвищується температура і він захворює.
А коли температура, завжди хочеться чогось прохолодного. Ну, звичайно ж, Дід Мороз прийшов до Зірки. Немає сумніву. Жодного.
З цею думкою Дениско й заснув.
9. ВОНИ ГОВОРИЛИ НЕПРАВДУ
Коли Дениско прокинувся, перша його думка була про Зірку. З цією думкою він заснув і з нею ж прокинувся. І наче не було сну. Він навіть не пам’ятав, що йому снилося.
Дениско не був дуже рішучим. Скоріше навпаки, як усі в міру сором’язливі делікатні хлопчики, перед тим, як щось зробити, він довго вагався.
Але тут він вирішив одразу. Треба її провідати! Негайно. Просто отак зранку.
Вже який день її не видно. Діда Мороза навіть запросили, а він… Добрий сусіда! Мріяв познайомитися, чатував під дверима, а як людина захворіла, то… А ще ж син лікаря! "Чуйне ставлення до хворого важить не менше, ніж ліки. Добре сердечне слово іноді варте більше, як двадцять таблеток", — часто казала мама.
Дениско поспіхом снідав, механічно перечитуючи мамину записку, (вона знову сьогодні затримається, бо знову іде відносно роботи).
…Але до хворих з порожніми руками не ходять. Хворим завжди щось приносять. Так уже заведено. Як син лікаря, Дениско це добре знав.
Погляд його спинився на серванті. На полиці лежала коробка цукерок, перев’язана червоною стрічкою.
У мами щоразу був дуже винуватий вигляд, коли вона приносила додому такі коробки. Мама завжди відмовлялася, але іноді відмовитися просто не вміла… Коли людина одужує, їй так хочеться віддячити лікарю.
Як правило, мама віддаровувала комусь ці коробки. Сусідам, знайомим, перукарці, прийомщицям у пральні, хімчистці.
Мама не розсердиться, якщо він візьме для хворої.
Але все-таки… Без дозволу…
Це все одно, що вкрасти. Хоч і в рідної мами…
"Я скажу їй, що не їстиму цукерок цілий місяць. І не їстиму! Слово честі!.. Мама повинна зрозуміти. Вона ж мама! Та ще й лікар. А це ж для хворої. Вона зрозуміє. Зрозуміє…"
Дениско витяг із серванта коробку й пішов до дверей.
Ну, чого соромитися? Діда Кирила і Марію Іванівну він знає. Хороші, симпатичні, гостинні люди. Що — вони його з’їдять?
Двері відчинила Марія Іванівна. З-за її спини визирав дід Кирило.
— О! — майже одночасно вигукнули вони.
— Заходь-заходь, дорогий сусіде! — першим вигукнув дід Кирило.
— Ласкаво просимо! — усміхнулася Марія Іванівна.
Дениско переступив поріг.
І одразу, наче стрибнув з кручі, випалив, простягаючи коробку, зарані продумані слова:
— Здрастуйте! А це вашій Зірці. Щоб швидше видужувала…
Марія Іванівна так і застигла:
— Що?!
І обернулася на діда Кирила.
— Що-що? — закліпав той очима. — Що ти таке кажеш? Щоб хто видужував? Хто хворий? Звідки ти взяв?
Тут уже Дениско розгублено закліпав очима:
— Ну… Зірці… її ж нема. Не видно…
— Нема! Авжеж! — вигукнула Марія Іванівна. — Бо поїхала. Ану тебе! Перелякав зовсім.
— А я думав… — опустив очі, згораючи від сорому, Дениско.
— Ну, то нічого… то буває,— лагідно заспокоїв його дід Кирило. — А цукерки ми візьмемо. Передамо їй, коли приїде. Якщо не той… не крадені…
— Ні… ні, наші,— ледь вимовив Дениско.
— Ну, раз наші, то все в порядку.
— Вона зараз у Середній Азії,— сказала Марія Іванівна. — Поїхала в гості до дяді й тьоті. Тобто до нашого другого онука Степана і його дружини Саїди. У Фергані живуть. Будував там Степан іригаційну систему, канали тобто, щоб поля зрошувати, познайомився з Саїдою…
— … і став узбеком, — усміхнувся дід Кирило.
— Ну чого це узбеком! — сказала Марія Іванівна.
— А ким же! Степан-алейкум!
— Ну, Кирюша, це вже…
— Жарт! — підморгнув дід Кирило Денискові.— Стьопа наш молодець. Вважай, дружбу народів на практиці у життя проводить. Двох діток мають. Дівчинка і хлопець. Оксана і Саїд.
— А Зірка вам хто? Онука? — спитав Дениско, трохи прийшовши до тями.
— Бери вище! Правнучка. Отак!
Очі діда Кирила засяяли. Одразу стало видно, як ніжно він любить оту свою руденьку правнучку Зірку.
— Скажіть, а чого це до вас учора Дід Мороз приїздив? На "рафику"… — знову ж несподівано для себе спитав Дениско.
Дід Кирило і Марія Іванівна перезирнулися, і Дениско вловив розгубленість у їхніх поглядах.
— Дід Мороз?.. Гм… Кирюшо? — Марія Іванівна безпорадно подивилася на діда Кирила. Той знизав плечима:
— Гм… Не знаю… Тобі, Дениску, мабуть, здалося… Або, може, у якусь іншу квартиру…
— Ні… по-моєму… у вашу… — розгубився Дениско теж.
Він бачив, він відчував, що вони говорили неправду, і їм було незвично й важко це. Вони, мабуть, не любили, не вміли говорити неправду, але чогось мусили. Йому стало жалко їх.
— А може, я помиляюсь, — почервонів він. — Може, я справді помиляюсь. Вибачте, мені, мабуть, здалося.
— Ну, от бачиш, — полегшено зітхнула Марія Іванівна.
— То я піду… вибачте, — заквапився Дениско.
Яка ж то мука — бачити, як хороші симпатичні люди кажуть тобі неправду!
— То ти заходь, заходь, — бадьорим голосом сказав дід Кирило.
— Так, так, заходь, — повторила Марія Іванівна.
Дениско поспішив вийти на сходи.
"Ну, нащо, нащо я виліз із тими цукерками? Із тим запитанням про Діда Мороза? Чого я не зайшов, не спитав просто: "А де ваша Зірка?" Все було б нормально. А так… Що я тепер скажу мамі? Коли для хворої — це одне! А коли просто так — зовсім інше. Хто дав мені право…"
Дениско мучився і картав себе цілий день. Настрій у нього був препоганий. Гірше не придумаєш.
З острахом чекав він приходу мами.
Але мами — то незвичайний народ.