Щоб замазався трохи. Щоб і на тобі повисла "мокруха"… Ні, ні, різати, стріляти нікого не треба. Не ті умови. Та й часу нема. От! — Він двома пальцями підняв за залізну пробку пляшку пепсі-коли. — Ця пляшка отруєна. На ній твої відбитки пальців. Поки ти був без пам'яті, я її твоїми пальцями залапав. Цю пляшечку я зараз передам своїм асистентам. Будеш добре себе поводити, — може, й обійдеться. А ні… Пепсі-кола влітку, коли так хочеться пити… довго не стоятиме. До речі, її так люблять діти… На твоїй совісті буде. Іди потім доводь, пояснюй. Ти й не знатимеш, хто, коли, куди її поставить.
Анатолій Петрович похолов. Краще вже зараз вмерти самому. Але це не вихід. Скільки лиха ще наробить цей нелюд! Держись, Толю, держись!
Він презирливо усміхнувся і звів очі на Григораша.
— А ти що, саме дітей боїшся, що труїти їх задумав? Ай-яй-яй! Такий великий, а боїшся дітей. Здорово ж вас Ципа налякав.
Григораш зблід:
— Звідки ти знаєш… про Ципу?
— І про Вороного знаю, — усміхнувся Попенко.
— Звідки? — прохрипів Григораш.
— Це вже ділова розмова. Розв'яжи! — твердим голосом сказав Попенко.
Грпгораш завмер, наче вагаючись. Потім раптом кинувся навколішки, схопив Попенка за плечі і струсонув з усієї сили:
— Ні! Ти скажи — звідки, звідки?!
В очах його були лють і жах.
— Розв'яжи!
— Уб'ю! Всіх уб'ю! — його вже тіпало, як в лихоманці. Він бив зв'язаного Попенка головою об підлогу. Потім підхопився і почав гамселити його йогами, несамовито вигукуючи:
— Уб'ю! Уб'ю!
Підібгавши під себе ноги, Анатолій Петрович намагався захистити живіт і груди. "Ну кінець! Як по-дурному все вийшло!" — майнула думка.
І тут раптом двері розчахнулися, і до каюти вскочили "кооператор", Григорій Тарасович і… капітан Горбатюк. Вони схопили Григораша, скрутили йому руки, повалили на підлогу. У дверях стояв блідий, як мрець, Сокирко.
Розділ XVI
Злодіїв спіймано, але таємниця не розкрита.
Прокинувшись, Женя й Вітасик нічого не могли зрозуміти. Чому Анатолій Іванович весь перев'язаний, забинтований і заклеєний пластирем? Звідки взявся капітан Горбатюк? Чому Вітасиків тато такий збуджений і разом з тим сяючий? І чому всі кажуть, що їхня мандрівка на теплоході закінчена, вони зараз сходять на берег і повертаються додому?
Все було неймовірно і незбагненно.
Нарешті, з не дуже послідовної розповіді Григорія Тарасовича вони дізналися про події минулої ночі, про те, як було затримано карного злочинця Григораша і його спільників капітана теплохода Пилипея та співака Сокирка.
— А Ципа? — вигукнув Женя.
— Де він? — підхопив Вітасик.
— Ципи на теплоході поки що не виявили, — сказав Григорій Тарасович.
— А Вороний?
Григорій Тарасович знизав плечима і глянув на капітана Горбатюка.
— Ні про Ципу, ні про Вороного ніхто з них поки що не хоче говорити. Правда, Сокирко сказав: "Я розповім, тільки потім. Зараз не можу. Бо це щось неймовірне", — капітан Горбатюк ствердно хитнув головою. — Думаю, що він розкаже. Хай трохи заспокоїться. Він зараз у такому стані… Це ж він нас привів до каюти капітана…
— Значить, я йому завдячую життям, — усміхнувся Анатолій Петрович.
— Виходить. І де заховані коштовності, показав. Одним словом, повинився. І це буде враховано. Може, ще й умовно засудять. І не в тюрмі, а на волі співатиме.
— Які коштовності? — здивувалися хлопці.
— Ну, розкажи вже їм все по порядку. Щоб не муляло, — кивнув Горбатюку Анатолій Петрович.
— Так от. Коли Анатолій Петрович побачив на теплоході нашого давнього знайомого злодія у законі Григораша і сказав мені про це по телефону, я почав збирати інформацію про нього. А тут черговий по місту доповів, що хтось раптом подзвонив по телефону 02, сказав лише одну фразу: "Діаманти на теплоході "Квітка-Основ'яненко"", — і повісив трубку. Дзвінок був міжміський. Я негайно навів довідки про крадіжки коштовностей. І виявилося, що прізвище Григораша несподівано спливло у справі про розбійне пограбування ювелірного магазину в Ленінграді. Були вкрадені унікальні коштовності, діаманти, перли, смарагди на велику суму. Це вже дало мені можливість діяти офіційно. Відрядив свого нового працівника Борю Тихолаза на "Квітку-Основ'яненка". Під виглядом кооператора він зайняв двомісний люкс. А вчора увечері перед відплиттям і я до нього приєднався. Прилетів літаком. Вирішив поки що навіть другові своєму не показуватися, придивитися, що і як. І от бачите, одразу ж уночі довелося брати участь в арешті злочинця.
— А коштовності? — спитав Вітасик.
— А-а… Коштовності були в Сокирка. В тюбиках.
— Яких тюбиках? — спитав Женя.
— Різних. Зубна паста. Крем для гоління. Шампунь. Був намір таким чином провезти дорогоцінне каміння за кордон. Сподівалися, — відомий артист, не дуже перевірятимуть, пройде "зеленим коридором". Зараз же на митниці новий порядок. Довіра. Я тільки поки що не розумію, що їх зв'язувало: капітан першокласного теплохода, популярний співак в розквіті таланту і рецидивіст, злочинець, убивця. Ніяк не збагну. Що могло бути спільного між ними?.. Щодо закордонних зв'язків ясно. Приятель Григораша, з яким він колись сидів, кілька років тому виїхав у Сполучені Штати.
— А інші спільники? — спитав Вітасик.
— Ага! Сказав же Григораш, що на кораблі "наших багато", — підхопив Женя.
— Думаю, що то він, як то кажуть, брав на бога. Сокирко запевняє, що більше спільників на теплоході нема.
— А Вороний? Той, що на кораблі? — знову спитав Вітасик.
— Виявився цілком порядною людиною. Кандидат педагогічних наук, викладач університету. І ота "група" нічого спільного з кримінальними справами поки що, здається, не має. Хоча, як то кажуть, "на грані". Без царя в голові. І без доброти в серці. Не кажучи вже про цілковиту невихованість.
Хлопці були розчаровані. І тим, що помилилися у своїх підозрах. Капітан, на якого вони так закохано дивилися, злочинець. А несимпатичний Вороний — порядна людина.
І тим, що головні події: розкриття злочину, затримка Григораша, — все відбулося, коли вони солодко спали, без їхньої участі.
— На цей раз без нас обійшлося, — зітхнув Женя.
— Даремно тільки їздили, — махнув рукою Вітасик. Анатолій Петрович усміхнувся:
— Недаремно, хлопці. Все-таки Ципа на кораблі був. — І він розказав про нічну зустріч у коридорі і про підслухану розмову хлопчика з Сокирком.
— Ну, те, що він був, ми знаємо, — сказав Женя і перезирнувся з Вітасиком.
— Тепер можна, — хитнув головою Вітасик. І хлопці розказали про своє несподіване знайомство з Ципою, про частування, про пошуки на верхній палубі…
Дорослі були вражені.
— Ну-у! Конспіратори! — розвів руками Анатолій Петрович. — Правда, якби сказали, може б, обійшовся без травм…
Женя і Вітасик винувато похилили голови.
Анатолій Петрович трохи помовчав, потім сказав:
— Але… Я вас розумію. Може б, і я на вашому місці не сказав… Ви ж не донощики, не сексоти… Ви чесні хлопці, що допомагають боротися із злочинністю.
Григорій Тарасович усміхнувся:
— Так от чого наші запаси зменшилися. А я дивлюсь — півсумки нема. Невже, думаю, на хлопців після добрячої вечері такий апетит вночі напав…
— Тільки де ж він усе-таки подівся, той Ципа? — задумливо мовив капітан Горбатюк. — Обшукали ж весь корабель. І шлюпки, і всі закутки, куди можна сховатися. І ще ж до швартовки, в дорозі. Невже вплав утік?
— А що — запросто! — сказав Вітасик.
Григорій Тарасович глянув на сина і посварився пальцем.
Розділ XVII
Ципа і Вороний.
— Іване Романовичу, уже ж минуло кілька днів. Я вас не турбував. Розумію, ви вразливий. Такий пережили стрес… І взагалі… Я думаю, вас примусили, шантажували… Ви людина, мені здається, непогана. Мені багато розповідала про вас дружина, Ніна Олександрівна.
Сокирко звів на Горбатюка здивований погляд:
— Це ваша дружина?!. Ах, так… так… вона ж говорила… Який збіг!.. Хто б подумав…. — погляд Сокирка пригас.
— Я знаю Григораша. Він здатен на все. А ви людина м'яка…
Сокирко зітхнув:
— Я теж його знаю… На жаль!..
— Ви обіцяли розказати. По-моєму, вже час.
— Розказати… Це не так просто… Ви навряд чи повірите.
— Постараюсь.
— Не знаю навіть, з чого почати…
— Давайте почнемо по порядку. Ну, по-перше, хто такий Ципа? Чого ви його так злякались?
— Ципа?.. Хто такий Ципа?.. — співак гірко усміхнувся. — Ципа — наш однокласник.
— Що?
— От бачите, ви вже не вірите.
— Але ж він, пробачте, хлопчик. А ви — доросла людина. І не дуже юна.
— Тридцять сім.
— А йому — дванадцять.
— Не знаю…
— Щось я не дуже розумію.
— Думаєте, я розумію? Я теж не розумію.
— Ну, давайте постараємося зрозуміти разом. Розказуйте. Спокійно розказуйте.
Сокирко зітхнув:
— Якби ж можна було спокійно розказувати… Коли воно якесь божевілля… Марення якесь… — він знову зітхнув. — Це було двадцять п'ять років тому. Вчилися ми тоді в п'ятому класі, троє нерозлучних друзів — я, Семен Пилипей і Славко Ципа. Справжнє прізвище його було Цибуленко, але інакше, як Ципа, ніхто його не називав. Ще в першому класі дали йому таке прізвисько, він тоді був худенький, маленький, шийка тоненька, курчача. Одне слово Ципа — "Ціп-ціп-ціп!" Так його в першому класі дражнили. Найменший був серед нас. І хоч потім він швидко підріс і став майже такий, як ми, прізвисько лишилося. Всі його любили, не тільки ми з Семеном, усі в класі. Світлої вдачі хлопець був. Добряга і оптиміст. Ніколи не плакав, що б не трапилося. І завжди всіх заспокоював: "Держи себе в руках! Все буде о'кей!" Хоча здавалося б, не він, а його треба було заспокоювати. Бо з ним найчастіше й траплялися різні неприємності — то впаде, то перечепиться, то загубить щось, то штани розпанахає, то ще щось. Не дуже він був меткий і ловкий.
А от хто був меткий і ловкий — то це сусіда мій, дев'ятикласник Юрко Григораш. Найавторитетніша для нас людина тоді, шибайголова і хуліган, як вважали дорослі, герой і одчайдуха, як вважали ми. Наш кумир… Ви не дивуйтесь, ми були в п'ятому, він у дев'ятому… В п'ятому хлопці такі дурні…
— Я не дивуюсь, я сам був у п'ятому класі, — сказав капітан Горбатюк.
— Власне, тільки вважалося, що він у дев'ятому. В школу він уже не ходив, тинявся по вулицях, бренчав увечері на гітарі в кодлі таких, як він, підлітків під горищем на сходах. З шостого класу був на обліку у дитячій кімнаті міліції, але толку з того було мало.