Виховувала його не міліція, а вулиця. Сім'я, як то кажуть, неблагополучна — батько алкоголік, вантажник у магазині. Троє дітей. Мати билася як риба об лід. Але це зараз я так міркую. А тоді я не розмірковував. Тоді я в рота йому дивився. Тоді я, та й Ципа, і Пилипей ладні були за Григораша на край світу, у вогонь і в воду. Вій уже й тоді був гарний — смаглявий, стрункий і очі відважні такі, зухвалі. Одне слово — герой.
Того літа у Григораша було захоплення — коні. Він з кодлом їздив електричкою у яке-небудь село, де паслися у нічному коні, крали їх, гарцювали по полях і лісах цілу ніч, а над ранок відпускали коней і тікали. Отака була розвага. Розповідалося про це з захватом, як про справжні ковбойські пригоди. І ми слухали, роззявивши рота, з безнадійної заздрістю.
Одного разу увечері ми сиділи на сходах під горищем. Кодло і Григораш, як завжди, угорі, наша трійця (я, Пилипей і Ципа) на східцях трохи нижче. То було наше традиційне місце. Крім нас, нікому з "малолєток" тут сидіти було не можна. Для нас, як велика честь, робився виняток. І то завдяки поблажливому ставленню до нас Григораша, мого сусіди.
Григораш запропонував знову погарцювати вночі на кониках. Але "кодло" його сьогодні не підтримало. Кілька днів тому гарцювали, після того у більшості були дома великі неприємності. До того ж якраз з'явилася перша стаття у "Вечірці" про ці нічні гарцювання. Газети потім багато про це писали. Одне слово, кожен знайшов собі причину, ніхто не захотів. А Григораш був упертий.
— Ну і фіг з вами! — сказав він раптом. — На фіг ви мені здалися. Я он з "малолєтками" поїду.
І він кивнув на нас.
Він навіть не спитав нашої згоди. Він був певен, що ми не відмовимося.
Нас охопила воднораз і шалена радість і страх. Радість, що збудеться наша безнадійна мрія. І страх — що ж сказати вдома, як втекти на цілу ніч?
— Добре, я поїду, — похмуро сказав довготелесий Філя Філімон.
— І я, — шморгнув носом Лесик Дуремар.
Інші промовчали.
— Значить, вшістьох. Порядок! Більше й не треба, — сказав Григораш.
Наша доля була вирішена.
— А… а що дома сказати? — заїкнувся Ципа.
— Нічого. Вранці скажеш. Як будеш виправдовуватися… — Григораш засміявся. — Не дрейф! Хапай момент! У тебе такого в житті більше ніколи не буде.
— Держи себе в руках! Все буде о'кей! — сказав Ципі ципиними словами Пилипей.
Більше ми не говорили нічого. Те, що штовхало нас до Григораша, було сильніше за страх, за розум, за волю.
Я потім ніяк не міг згадати, як ми дісталися до вокзалу, як їхали електричкою, як вийшли, як знайшли тих коней на узліссі.
Я добре пам'ятаю лише момент, коли сідали на коней.
Ципа якось одразу скочив на Вороного, це було навіть дивно, невмілий невдаха Ципа уже верхи, а ми з Пилипеєм скачемо навколо своїх гнідих кобилок і ніяк не можемо сісти.
Та от уже й ми верхи, і всі скачемо у ліс. Десь там, ззаду, щось розпачливо кричить пастух, але ми не зважаємо, скачемо, скачемо, скачемо… Я досі пам'ятаю те незвичайне почуття — захоплення, радість і страх. Мені здавалося, що ми скакали дуже довго — півночі. А насправді то тривало, мабуть, з півгодини. Нарешті перед нами велика, осяяна місячним сяйвом галявина.
Ми спинилися.
— Ну як? — спитав Григораш, дивлячись на нас, неофітів.
— Клас! — сказав Пилипей.
— Сила! — сказав я.
— О'кей! — сказав Ципа. В нього було таке щасливе обличчя!
— Отож-то! — сказав Григораш.
— А Ципі який коник дістався! А? — заздро мовив Філя Філімон. — Вороний!
— Ти диви! Справді! — Григораш скочив зі свого коня, підійшов до Вороного, на якому сидів Ципа, поплескав його по крупу, обійшов навколо, погладив по шиї. — Гарний коник!..
Він і справді був дуже гарний, цей кінь — чорний, як ворон, з білою плямою-зіркою на лобі, з шовковою гривою, стрункими ногами, з гордим поворотом голови на довгій гнучкій шиї. Красень!
— Махонемось. Злазь! — сказав Григораш.
Ципа зліз. Хіба з Григорашем можна було сперечатися?
Григораш схопив Вороного за гриву, підскочив і… І Вороний раптом заіржав, став дибки і скинув Григораша на землю.
Філя Філімон і Лесик Дуремар зареготали.
— У-у, зараза! — скреготнув зубами Григораш, підводячись.
Він знову схопив Вороного за гриву і… знову Вороний заіржав і скинув його на землю.
Філя Філімон і Лесик Дуремар аж заходилися від сміху. Хирлявий "малолєтка" Ципа, що ніколи на коні не сидів, без проблем, як то кажуть, гарцював на Вороному, а хвацький "ковбой" Григораш підступитися до нього не може. Кумедія!
Ще кілька разів намагався сісти на Вороного Григораш, але марно.
Нарешті не витримав:
— Чого щиритесь, аглоєди? Ану, спробуйте ви!
І… спершу полетів на землю Філя Філімон, за ним Лесик Дуремар.
Тепер уже реготав Григораш.
— От бачите, бачите!.. А ви сміялися. Це ненормальний кінь. Психічнохворий. Тобі, Ципо, просто пощастило. Ти дуже легенький. Він просто тебе не відчув. Він навіть не думав, що на ньому хтось їде. Ха-ха-ха!
Філя Філімон і Лесик Дуремар теж засміялися.
— На ньому не можна їхати, — сказав Григораш. — Поїдеш, Ципа, разом з Пилипеєм. А Вороного треба покарати, заразу.
У Грпгораша через плече висіла сумка. Коли він падав на землю, в ній щось торохтіло і дзвякало.
Григораш розсунув "блискавку" і витяг з сумки маленький топірець і цвяхи, великі дециметрові цвяхи. Я тепер думаю: невже вони випадково були тоді в сумці у нього — ті цвяхи. Мабуть, що ні. Мабуть, він давно задумав ту жорстоку витівку. І тільки чекав нагоди.
— Ану, ведіть його сюди, до пенька, — наказав Григораш Філімону і Дуремару. — Ставте копито на пеньок.
— Що ти робиш? Не треба! Не треба! — скрикнув Ципа.
— Ану, мовчи, шмакодяв! — замахнувся на нього топірцем Григораш. — Заберіть його! — гукнув він нам. — Бо я за себе не ручаюсь.
Григораш аж кипів од люті. Він не міг пережити своєї ганьби. І ми з Пилипеєм схопили Ципу й тримали його, поки Григораш прибивав цвяхами копито Вороного до пенька. Вороний чогось не дуже й пручався. Може, він думав, що його підковують.
— Не треба! Не треба! Не треба! — крізь сльози вигукував Ципа. Ми вперше бачили, щоб Ципа плакав.
— Мовчи! Мовчи! — заспокоювали ми Ципу. — Він же тебе вб'є. Ти що, не бачиш, як він лютує?
Нарешті Григораш закінчив свою чорну справу і гукнув:
— По конях!
Філя Філімон і Лесик Дуремар одразу скочили на коней. Ми завагались.
— Кому сказав! — вигукнув Григораш, уже сидячи верхи і розмахуючи топірцем.
Ми з Пилипеєм не витримали й побігли сідати. А Ципа не зрушив з місця.
— Я його не кину! — сказав він.
— Що-о?! Ти ще пищать будеш? Так я й тебе приб'ю до пенька. Ще цвяхи є.
— Не кину! Не кину! — вперто повторив Ципа.
Ми з Пилипеєм почали вмовляти Ципу, але він нас не слухав.
— Ну й лишайся, зараза! Вперед! — гукнув Григораш і поскакав. Філя Філімон і Лесик Дуремар за ним.
Цю мить я потім все життя згадував із страшенним соромом і каяттям.
Але зрозумійте! Ми були зовсім пацани, п'ятикласники. Ліс. Ми на крадених конях. Ніч. У будь-яку мить можуть з'явитися пастухи, колгоспники…
— Ципа, сідай, поїхали! — благали ми. Але він не слухав.
І тоді ми не витримали і поскакали доганяти Григораша.
Так. Я розумію. Це була зрада. Якби ми могли знати, що станеться, ми б, звичайно, лишилися. Але… Минулого не повернеш.
Ми догнали Григораша й хлопців. Ми просили вернутися. Але Григораш і слухати не хотів.
— Ніде не дінеться ваш Ципа. Посидить трошки в лісі і пошкандибає на електричку. Не так далеко. Кілометрів сім. Хай не буде таким розумним.
Ми погарцювали ще трохи, кинули коней і посунули на станцію.
Було навіть не дуже пізно. Пів на другу, чи що. Ми навіть ще встигли на останню електричку. Ципа додому не повернувся.
Ми мовчали, нічого не говорили аж до вечора наступного дня. Тільки надвечір, плачучи, ми розповіли батькам усе.
Міліція шукала, прочісувала ліс дві доби. Не знайшла ні Вороного, ні Ципи. Ми не могли точно визначити галявину. Мабуть, тому, що тоді була ніч і ми були у такому стані, ми не запам'ятали місцевості. Філя Філімон та Лесик Дуремар теж плуталися і запевняли, що були там уперше. Єдиний, хто добре знав місцевість, був Григораш. Але він зник. За ним були ще якісь гріхи, і він просто втік з дому. Він уже давно збирався тікати, говорив про це "кодлу".
Ми з Пилипеєм дуже переживали.
Був оголошений всесоюзний розшук.
Цілий рік Ципина фотографія висіла на стенді біля райвідділу міліції. Потім її зняли.
Що з ним сталося — так ніхто й не знав.
Пустили чутку, начебто Григораш і хлопці вбили його і закопали в лісі. Але ми ж були свідками — ніхто тоді Ципу не вбивав.
Про Григораша я нічого не чув років п'ять. Потім якось зустрів Філю Філімона і він сказав, що Григораш уже двічі сидів у тюрмі, спершу в колонії Для неповнолітніх, потім на хімії. Одне слово, став рецидивістом.
Батьки Ципи кудись виїхали.
Дитинство закінчилося.
Почалося доросле життя.
Пилипей пішов у мореходку. Я — у консерваторію. Бачилися рідко, хоч жили в одному місті. Дружби між нами вже не було. Мабуть-таки, через Ципу. Кожному з нас боляче, неприємно було згадувати ту ганебну нашу поведінку, і тому не хотілося бачитися.
Час ішов.
Ципа забувався поволі.
А потім і зовсім не згадувався. Така вже особливість людської психології — людина жене від себе неприємні, болючі, страшні спогади.
Пилипей став капітаном. Я — співаком.
Жили кожен своїм життям. Досягли певних успіхів.
І от… Вперше це було років п'ять тому. На концерті. В мене був у той день особливий успіх. Знаєте, у кожного співака бувають такі щасливі дні, коли ти в голосі, сам відчуваєш, що співаєш добре, і публіка сприймає особливо, аплодують шалено, кидають квіти, викликають на "біс". Вийшов я на авансцену, нахиляюся, приймаю квіти… І раптом бачу — стоїть унизу… Ципа. У тій самій сорочечці, що була на ньому в той останній день, такий самий дванадцятирічний, як тоді. Стоїть, усміхається, аплодує… Все у мене попливло перед очима. Мабуть, я на якусь мить втратив свідомість. Але не впав. Хитнувся тільки. Прийшов до тями, дивлюсь — нема вже Ципи, якісь дівчата на тому місці одштовхують одна одну. Ну, думаю, привиділось, примарилось. Та й чого хвилюватися,— сам себе заспокоюю,— він же не погрожував тобі, навпаки, аплодував і усміхався. Я й заспокоївся. А потім і зовсім забув про той епізод.
Минули ці п'ять років.