Шкіру пересадив. З чорного став білнм. І губи удвічі зменшив… Цікаво, а вуха взагалі можна?..
Зоя. Та що ти на свої вуха! Нормальні вуха. Навіть симпатичні.
Чебурашка. Давай махонемось! А? Подивився б я на тебе з моїми вухами. Ха-ха!
Зоя. З мене вистачить мого носа.
Іван Васильович. А ти мені подобаєшся, втікачу. З характером. Я теж колись тікав. Ще до війни. З дитсадка— Не знаю, як тепер. А тодішній дитсадок здавався мені тюрмою, казармою. Запаху карболки досі не переношу. Може, все це тому, що у нас по сусідству дитбудинок був, приют, як тоді називали. Мов зараз бачу тих малих арештантів. У всіх якісь однакові згаслі очі.
Валера. Вони всі, як правило, недорозвинені, дебільні.
Зоя. Валера!
Чебурашка. Що ж ти хочеш — інкубаторські.
Іван Васильович. Що?
Чебурашка. А нас так називають. Інкубаторські.
Іван Васильович. Вас?
Толя. Чебурашко!
Іван Васильович. Милий ти мій! (Поривчасто обіймає Чєбурашку.) Так от ти звідки, втікачу!
Толя. Ні! Ні! Він не те хотів сказати.
Іван Васильович. Не бійтесь, хлопці. Мене не треба боятися. Я вас не зраджу. Ніколи. Я не з тих людей. Ні! І запам’ятай, Чебурашко, як щось тобі треба буде — звертайся до мене. Раз уже так сталося, що зустрілися ми, вважай мене своїм., своїм дідусем прийомним. У мене ж онук майже такий. Там — на Тіксі. Все, що треба, — не соромся! Ну, та про деталі ми ще конкретно поговоримо… згодом. Ех, Чебурашко, Чебурашко! Хлопчику мій дорогий! (Чебурашко, мовчить, втупившись у землю.)
Валера (Чебурашці). Пробач! Я ж не знав. Я не хотів.
Зоя. Іване Васильовичу! У вас є консервний ніж? Толю! Хлопці! Треба банки поодкривати. Картопля, по-моєму, вже переварилася.
Толя. Давайте я, давайте.
Іван Васильович. Правильно! От вам ніж. Будемо починати. Тільки… може, ще запросимо на вогник… А?
Зоя. Кого?
Іван Васильович. Ви будете сміятися, але моя інтуїція підказує, що і в тій дачі, яка проти моєї, хтось є.
Валера. Та ну!
Толя. У Петренків? Не думаю. Вони в таку пору ніколи тут не бувають.
Іван Васильович. А чия це дача?
Толя. Петренків, я ж кажу. Семена Семеновича та Ніни Самсонівни.
Іван Васильович. Молоді?
Толя. Років по сімдесят.
Іван Васильович. З мого пісочника.
Зоя. Може, не треба? Ви ж не любите…
Іван Васильович. Розумію, що декому з вас присутність сторонніх може здатися небажаною. Але… За законами конспірації того, хто все одно поряд, краще мати на оці.
Валера. Мудро.
Зоя (тихо). Валеро!
Валера (теж тихо). Не боїсь, Заєць!
Іван Васильович. І треба бути гостинним. Незручно самим гуляти, коли поряд… Так що?
Валера (Толі). А вони не зануди?
Толя. Ні. Якраз дуже симпатичні старі. Ми з Чебурашкою все одно зараз підемо. Отже — як хочете…
Валера. Кличемо. Мені просто цікаво, чи справді там хтось є. Якщо є, то ви — феномен.
Іван Васильович (відходить у глибину сцени, гукає). Тра-та-та за Семена Семеновича! Тра-та-та за Ніну Самсонівну! Виходьте, сусіди! Ми вас застукали! Не ховайтесь! Ми все одно знаємо, що ви тут! Запрошуємо на вхідчини! Будь ласка!
Після паузи з глибини сцени виходять Василь Іванович і Галина Сергіївна.
Валера. Фантастика!
Толя (тихо). Це не Петренки!
Зоя. Що?
Валера. О-ля-ля!
Василь Іванович. Здрастуйте!
Галина Сергіївна. Добрий день!
Іван Васильович (ніяково). Добрий!.. Пробачте… Пробачте… Ми думали… Семен Семенович… Я жартома…
Василь Іванович. Нічого-нічого. Розумієте, ми приїхали на один день на консультацію до професора. Слава богу, сумні прогнози не підтвердилися. У готелі влаштуватися неможливо. А у знайомих грип. Так сусіди знайомих люб’язно запропонували переночувати на дачі. Оце переночували і сьогодні назад, у Дніпропетровськ.
Іван Васильович. Пробачте, пробачте, що потурбував. Я тут з юними друзями…
Галина Сергіївна. Ну ми ж чули. Вхідчини. Поздоровляємо.
Василь Іванович. Нам Ніна Самсонівна якраз сказала, що днями тут по сусідству хтось купив дачу.
Галина Сергіївна. Ми ще говорили, як це все тепер дорого.
Іван Васильович. Що ж поробиш. Чим ближче до міста, тим дорожче.
Чебурашка крутиться біля Галини Сергіївни, пильно дивиться на неї, оглядає з усіх боків. Видно, чимось вражений.
Галина Сергіївна. Що таке, синку? Чого ти так дивишся?
Чебурашка (ледь чутно повторює). Синку…
Галина Сергіївна (не розчувши). Що?
Іван Васильович. Нічого дивного. Я сам на вас дивлюся з роззявленим ротом. Вибачте, але дуже ви гарна.
Галина Сергіївна (махає рукою). Та! Яка там гарна! Облиште!
Іван Васильович. Скромність, звичайно, прикрашає. Навіть красунь. Мене звуть Іваном Васильовичем. А це мої юні друзі — Зоя, Валера, Толя і Валя — на прізвисько Чебурашка.
Василь Іванович. А мене — Василь Іванович.
Іван Васильович. Просто як у Гоголя — Кіфа Мокійович та Мокій Кіфович.
Галина Сергіївна. А я Галина Сергіївна.
Чебурашка (хвилюючись, тихо Толі). Вона сказала "синку"! Ти чув?
Толя (теж тихо). Не фантазуй!
Валера. Пробачте, у мене таке враження, що я вас ніби десь бачив.
Галина Сергіївна. Не знаю, В кіно не знімаюсь. По телебаченню не виступаю. Може, у Дніпропетровську, якось випадково.
Валера. Ні. Я не був у Дніпропетровську.
Галина Сергіївна. Значить, до когось подібна. Таких тисячі. (Іванові Васильовичу.) А ви кажете!
Іван Васильович. Кажу й казатиму, що ви — красуня. Щастить мені сьогодні на прекрасних жінок і дівчат. Прошу до нашого гурту.
Василь Іванович. На вхідчини з порожніми руками не ходять. Я зараз! (Швидко йде у глибину сцени.)
Галина Сергіївна (навздогін). Почекай! Ти не знайдеш. Вибачте. (Біжить слідом за ним.)
Іван Васильович. Хмизу ще треба. Картоплю знімаємо, варимо чай.
Толя. Я дам зараз чайннк. Ми в ньому завжди тут на вогнищі чай варимо. (Іде в зелений будиночок.)
Іван Васильович. Ти, Зоєнько, тут усе готуй. Валеро і Чебурашко — за хмизом. А я принесу з машини чохли. Все-таки лавки мокрі, холодні. А жінок треба берегти. Та й мене радикуліт прихопити може. Все-таки… (Іде.)
Валера (Чебурашці). Ти — в цей бік, а я в цей. (Розходяться.)
Зоя порається біля харчів Із зеленого будиночка виходить Толя з чайником у руці. Під пахвою — згорток.
Толя. Дивно все якось.
Зоя. Ага.
Толя. Знаєш, Чебурашка чогось вирішив, що це — його мати.
Зоя. Але ж їй років двадцять сім. Це просто неможливо.
Толя. І я так думаю.
Зоя. Бідний хлопець!
Толя. Дивна якась пара. У Петренків велика квартира. А їх всього двоє. Могли б і там переночувати. Навіщо їхати у холодну дачу?
Зоя. По-моєму, вони не чоловік і жінка.
Толя. Ти думаєш?
Зоя. Майже певна. Особливо видають себе чоловіки.
Толя. Як це?
Зоя. На власну жінку вони ніколи не дивляться так, як на чужу. І взагалі якась настороженість, напруження, тривога у них в очах. У обох.
Толя. Я теж помітив. Тому вони й не могли зупинитися в готелі. Для чого треба було їх вигукувати? Хай би собі… По-моєму, Іван Васильович це теж зрозумів.
Зоя. Ага.
Толя. Кохання — це ж така незбагненна річ! Хіба знаєш, коли воно тебе підстереже? І до кого? Чи належить вона вже комусь, чиясь дружина, кохана. Чи вільна, чи не вільна — воно не розбирає.
Зоя. Ти так говориш, наче тобі сорок років.
Толя. Хіба справа у роках?
Зоя. Ні… Але…
Толя. Ти пробач. Може, я й не маю права це говорити… Не подобається мені твій Валера.
Зоя. Чого? Через отой брейк?
Толя. Ні… Не тільки.
Зоя. Ти ж його зовсім не знаєш.
Толя. Я й тебе не знаю, але…
З глибини сцени виходить Іван Васильович з чохлами від сидінь автомашини.
Іван Васильович (стелить чохли на лавки). О! Так буде безпечніше. У таку погоду сидіти на сирому й холодному — це… Особливо ж для прекрасної статі.
Зоя. Спасибі! Заздрю вашій дружині. Якби всі чоловіки були такі дбайливі й уважні!
Іван Васильович. Елементарно, Зоєнько, елементарно.
Толя (виймає з-під пахви згорток — це килимок). Я теж захопив.
Іван Васильович. От бачиш!
З глибини сцени виходять Василь Іванович (з пляшкою вина) і Галина Сергіївна (з поліетиленовим кульком, в якому лежать пиріжки).
Галина Сергіївна (простягає Іванові Васильовичу кульок). З новосіллям! Це пиріжки. З сиром. Сама пекла.
Василь Іванович. Хай вам щастить! (Простягає пляшку вина.)
Іван Васильович. Ой! Та ви що! Ні-ні! Це вже вийшло з мого боку… наче здирство. Якби знав, ніколи б… ви мене ставите у незручне становище. Заберіть, я вас прошу!
Галина Сергіївна. Іване Васильовичу!
Василь Іванович. Не ображайте нас.
Іван Васильович. От комедіант старий. Наробив шелесту зі своїми вхідчинами. Думав — жартома, а вийшло…
Галина Сергіївна. По-моєму, все прекрасно.
Входить Валера з оберемком хмизу.
Іван Васильович (крутить у руках пляшку вина). Чи не припишуть нам розтління неповнолітніх? Нічого собі керівний товариш!
Василь Іванович. А для неповнолітніх от, я бачу, є пепсі.
Зоя. Валеро!
Валера (кладе хмиз біля вогнища). Діставай!
Зоя (дістає з сумки пляшку). Неповнолітні пропонують до столу каберне "Оксамит України".
Валера. За смаковими якостями не поступається кращим світовим зразкам. Вживається космонавтами від радіації.
Іван Васильович. Одначе! Неповнолітні!.. Та в цьому вже, дорогі мої друзі, переплюнути вас я неспроможний. (Розводить руками.) Оскільки міцних напоїв не вживаю, можу запропонувати лише чай індійський, а також каву розчинну "арабік".
Василь Іванович (перезирається з Галиною Сергіївною). Не вживаєте?
Галина Сергіївна. Зовсім?
Іван Васильович. На жаль.
Василь Іванович. З огляду на постанову?
Іван Васильович. Незалежно від постанови. Просто від найменшої дози алкоголю починає страшенно боліти голова. З дитинства. Навіть під час війни відмовлявся від фронтових ста грамів. Такий дурний організм. Але абсолютно не заперечую, коли хтось п’є. В міру, звичайно. Отже, відкорковуйте, наливайте, починаймо!
Валера (вміло відкорковує пляшку, хоче налити Толі, який стоїть поряд з ним, тримаючи у руках кружку). Давай!
Толя. Ні. Я — пепсі.
Валера. Та це ж натуральне. Сухарик. Навіть хворим дають.
Толя. Я здоровий.
Валера. Ну, як хочеш… Заєць!
Зоя. Я теж… пепсі. Не хочеться.
Валера. Тю!
Василь Іванович. Ну, тоді пропонується безалкогольна вечеря. На знак солідарності з…
Галина Сергіївна. Правильно! Пити, коли господар не п’є, якось не…
Валера. Ну, як хочете. Нащо я тоді…
Іван Васильович. А де це Чебурашка? Щось він довго…
Входить Чебурашка. З великим оберемком хмизу, поверх якого лежать кілька квітів — пізніх осінніх айстр.