Він був сиротою?
Стрижалковський. Потім він сказав, тихо так: "Хлопці думають, що мені нарешті пощастило і ви мене всиновите… Але я не вірю". Розумієте?.. Він був більше, ніж рідний син…
Слідчий. Він був сиротою?
Стрижалковський. Так. Ми все перевірили. Ми дуже боялися, щоб ніхто потім не претендував. Не забрав… Якби ви бачили, як він радів! "Я навіть не вірю, що це насправді,— говорив він. — Що це мені не сниться. Боюсь, що прокинусь і побачу дитбудинок…" Куди він міг поїхати? Куди?.. Як у нього, крім нас, — нікого! Нікого на цілому світі!
Слідчий. Ваша дружина в лікарні?
Стрижалковський. Так… Післязавтра їй робитимуть операцію. Дуже серйозну.
Слідчий. Вона нічого не знає?
Стрижалковський. Ні… Як я їй скажу? Як?.. Він мав прийти в лікарню… В неї був день народження. Я сказав, що він захворів… Вона була така занепокоєна! І вирішила, що я плачу, бо теж хвилююся.
Слідчий. Дай боже вам сили…
Стрижалковський. Він такий непростий хлопчик!.. Хотів бути льотчиком — і боявся висоти. Хотів бути моряком — і погано плавав. І через усе те був дуже вразливий.
Дмитро Миколайович. Так. Так. Я теж це помічав. Йому було дуже важко робити зауваження. Одразу червонів. Ледь не до сліз.
Стрижалковський. Дуже вразливий… Це в нього від матері. Я розпитував про неї. Їздив на її батьківщину. У Запорізьку область. Ми боялися, щоб хтось із родичів потім не претендував. Близьких родичів у неї не було. Батьки померли рано. Бабуся, яка її виховувала змалку, теж. Але в селі її всі добре пам’ятають. І лагідно називали — Олечка. Вона була матір’ю-одиначкою. І записала Дмитрика на своє прізвище — Непийпиво.
Тетяна Михайлівна. Що?!
Стрижалковський. Якийсь негідник образив її. Мабуть, її легко було образити. Судячи з того, що про неї розповідали. Чиста й довірлива була. Якийсь Микола. Так принаймні було в метриці Миколайович. То потім він став Михайловичем. Після всиновлення… Я так завжди боявся цього Дніпра!.. Наче відчував!.. Наче відчував… Так боявся того Дніпра!
Тетяна Михайлівна. Це він, він винен в усьому! От хто справжній винуватець!
Слідчий. Хто?
Тетяна Михайлівна. Дружок його! (Показує на Дмитра Миколайовича.) Професор! Таточко рідний хлопця! Спокусив колись Олечку. І кинув. Утік. Аж у Москву забіг. Олечка йому, бач, не пара була… Як гуляти — пара, а як одружитися…
Дмитро Миколайович. А чому ж — по батькові? Якби…
Тетяна Михайлівна. Не хотіла Олечка його по батькові! Не хотіла! Хіба він батько? Козел!.. А Миколайовичем записала, бо народився хлопець дев’ятнадцятого грудня, на Миколая Чудотворця.
Дмитро Миколайович. А ви сказали йому… про дитину… і взагалі?
Тетяна Михайлівна. Ні, не сказала… Так уже вийшло… Та яка різниця — сказала, не сказала?! Хіба в цьому справа?!
Дмитро Миколайович (тихо, з гіркотою) От тобі й білий кінь! Переможець!
Слідчий (до прочинених дверей, за якими стоїть Віктор Олександрович). Зачиніть двері! Ви заважаєте!
Дмитро Миколайович. Це., це він… Там, у коридорі.
Слідчий. Він?
Дмитро Миколайович. Той, про кого йдеться.
Слідчий. Запросіть його сюди… будь ласка.
Дмитро Миколайович (зазирає за двері). Вже нема. Пішов.
Тетяна Михайлівна. Втік. Як завжди.
Надія Іванівна (говорить через силу). У зайців, яких так люблять діти, заведено: біжить лісом зайчиха, побачить під кущем зайченя, своє, не своє — байдуже, все одно зупиниться, нагодує, приголубить і лиш тоді побіжить далі… У зайців!
Дмитро Миколайович. А ми ж люди!
Входить Вася, зморений, знесилений, з червоними від безсоння очима.
Вася. Пробачте… (Сідає на вільний стілець, опустивши очі.)
Слідчий (Васі). Ви?..
Вася (зітхає). Шукав… І вдень, і вночі… По вокзалах, аеропортах, автобусних станціях… Та… (знизує плечима) поки що…
Стрижалковський (безнадійно). Нема…
Вася. Ми оголошення розклеїмо. З фотографією. "Знайти людину". Всесоюзний розшук. (З жаром.) Його знайдуть! Я певен! Я вірю!
Слідчий. Так. Надії втрачати не треба. Звичайно.
Стрижалковський. (механічно повторює). Звичайно…
Віра Василівна. Іноді знаходять і в Середній Азії, і на Далекому Сході. У нас в газеті навіть був матеріал.
Дмитро Миколайович. Так. Так. Точно.
Слідчий (Васі). Він щось говорив вам? У райвідділі?
Вася мовчки ствердливо хитнув головою.
Слідчий. Що?
Вася. Розумієте, я йому кажу на прощання, бадьоро так: "Ну тепер будемо з тобою зустрічатися…" Хотів підкреслити про те, що опікуватися буду, увагу приділятиму, щоб… А він: "Ні!.. Ви мене більше не побачите!" Повернувся й пішов… не обертаючись… Я ж не уявляв.
Стрижалковський (скрушно хитає головою). А ви кажете — знайдуть… Боже мій!.. Боже мій!..
Дмитро Миколайович (гостро глянувши на Тетяну Михайлівну, з притиском). "Не винні! Не винні!"
Вася. Якби я міг подумати…
Тетяна Михайлівна. Ну от! Знову починається! (Кричить.) Та припиніть ви нарешті! Хай мене ріжуть, — не визнаю своєї провини! Не визнаю!
Стрижалковський. Чому, чому зло таке рукасте, горласте?! (Стискає кулаки.) А я… Ех!.. Навіть у дитинстві не вмів битися… (Плаче.)
Надія Іванівна. Знайти людину… Навіть в собі це декому не завжди вдається… Незбагненно! Та бува, що злочинці є, а кара падає не на них…
Віра Василівна (повторює, мов заклинання). Його знайдуть! Його знайдуть! Я вірю!
Слідчий. Що ж… продовжимо, товариші!.. Слідство триває…
Здаля чується пісня (соло веде Дмитрик):
Летіла зозуля
Через мою хату,
Сіла на калині
Та й стала кувати.
Зозуле, зозуле,
Чого ж бо ти куєш?
Чи ж ти, зозуленько,
Моє горе чуєш?..
Завіса.