Так… Ну, а далі… Що було далі?.. Додому ти не пішов… Дома не ночував.
Вітька (після паузи). Я… я не міг додому. Наталка… Як я міг?.. Вона… Я не міг…
Василь Васильович. Де ж ти був?
Вітька мовчить.
Василь Васильович. Ну, розкажи все, до кінця… Уже ж не має значення… Ти ж все одно потім…
Вітька мовчить.
Класний керівник. Отак завжди. Слова з нього не витягнеш!
Степан Аркадійович (несподівано рвучко підводиться з місця). Товариші! Я… я протестую!.. Як батько, я протестую! Ви допитуєте його, як дорослого злочинця. А він же дитина, неповнолітній… Це негуманно! Непедагогічно! Це суперечить… І так уже ж все ясно. Що вам треба? Для чого мучите хлопця?!
Мати (несміливо). Може, й справді досить уже…
Василь Васильович (до Степана Аркадійовича). Протестувати, товаришу Руденко, по-моєму, вам не дуже, розумієте, до лиця.
Інструктор райкому комсомолу. Точно! Не вам протестувати…
Галина Володимирівна. Товариші! Одну хвилинку! Не гарячкуйте! Я пропоную, щоб Вітя вийшов. Хай трохи відпочине. А ми поговоримо без нього.
Класний керівник. Правильно! Це таки непедагогічно…
Галина Володимирівна. Не в цьому справа.
Василь Васильович. Добре. Вийди, Вікторе, посидь у коридорі.
Вітька виходить.
Галина Володимирівна. Скажу відверто, я дуже надіялась, що обійдеться без мого втручання. Що розповідатиму не я, а хтось інший… Але, на жаль, надії мої не справдилися… Так-от. Першу ніч Вітя ночував на горищі старого будинку, призначеного на знос. А вранці… вранці він подзвонив по телефону…
Затемнення.
З лівого боку сцени висвітлюється телефонна будка. В будку заходить скуйовджений, у пожмаканому одязі Вітька. набирає номер.
З правого боку сцени висвітлюється передпокій з телефоном на полику і двері у ванну кімнату. У ванній голиться Степан Аркадійович, наспівуючи. Деренчить на столику телефон. Степан Аркадійович виходить з ванної, знімає трубку
Степан Аркадійович. Алло!
Вітька. Здрастуй… Це я… Вітька…
Степан Аркадійович. Чую… Що таке?
Вітька. Мені… Мені треба з тобою поговорити. Дуже треба!
Степан Аркадійович. Щось трапилось?
Вітька. Трапилось.
Степан Аркадійович. Серйозне?
Вітька. Серйозне.
Степан Аркадійович. Ну приїжджай…
Вітька. Я… я не можу… За мною можуть стежати.
Степан Аркадійович. Що?!. Хто?!.
Вітька. Я не можу цього сказати…
Степан Аркадійович. Де ти зараз?
Вітька. Біля Ботанічного саду.
Степан Аркадійович. Добре. Я якраз іду в місто. Зустрінемось в Ботанічному саду біля оранжереї.
Вітька. Добре.
Затемнення.
Світло. Засідання комісії в справах неповнолітніх.
Степан Аркадійович. Ні! Ні! Не так! Цього не було!.. Тобто не те що не було. Але все це не так… Ви хочете звалити все на мене. А при чому ж тут я? Ну при чому? Ну що я… Хіба я… Ну це ж неправильно. В принципі неправильно!.. Розумієте — в принципі!..
Галина Володимирівна. Бачите! Я недаремно просила Віктора вийти.
Василь Васильович. Так.
Степан Аркадійович. Але нащо ж із мене робити? Це ж в принципі…
Василь Васильович. Продовжуйте Галино Володимирівно, продовжуйте.
Затемнення.
З правого боку сцени висвітлюється ріг оранжереї. Біля неї Степан Аркадійович і Вітька.
Степан Аркадійович (збуджено). Ні-ні! В міліцію йти не можна! Ти що! Це дурниця!.. Брати на себе таке!.. І до того ж… слідчі… Вони дуже досвідчені люди… Ти не зможеш не виказати своїх… цих… спільників. Ти заплутаєшся, проговоришся. А ти знаєш, як вони вміють мститися… уголовники… Вони можуть все що завгодно… навіть…
Вітька. Але ж…
Степан Аркадійович. Та я певен, що він залишиться живий, той таксист. Раз ти кажеш — по ногах, це… це дрібниця.
Вітька. Дрібниця!.. Він втратив свідомість…
Степан Аркадійович. Ну й що! Я теж втрачав свідомість. Пам’ятаєш, у Свиноїдах, коли впав з дерева… Слухай, знаєш, тобі треба поїхати кудись. На місяць-півтора. Поки тут все вляжеться. Хоча б у ті ж самі Свиноїди. До тітки Гальки. Де ми були. Я сьогодні ж поїду, домовлюсь з нею, заплачу… А що ж такого — для поправки здоров’я, ти такий худенький… (Рвучко обіймає сина.) Ах, Вітько, Вітько!.. Бідний мій Вітько!.. Що ж ти наробив!..
Вітька (після паузи). Ні!.. Я мушу… Я не можу…
Степан Аркадійович. Ну, зрозумій же… Ти ж не тільки… Ти ж ставиш під удар всіх… свою матір передусім… Ти ж неповнолітній, за тебе відповідають батьки. Розумієш!
Вітька. Ну… а якщо… Я ж…
Степан Аркадійович. Ну ти ж нічого не робив. Ну заспокойся. Ти ж ні в чому не винен. Я сьогодні ж домовлюсь, а завтра тебе одвезу, і все буде в порядку. Все буде гаразд, синку. Один лише день почекай…
Затемнення.
Світло. Засідання комісії у справах неповнолітніх.
Степан Аркадійович. Та ні!.. Ну хіба я… Я ж… Я ж не жив з ним навіть… Я ж… Ах ти, їй-богу…
Галина Володимирівна. Я все-таки сподівалась, що сьогодні тут у батька нарешті заговорить совість, і він сам… Це б так вплинуло на хлопця… Але, на жаль… Сьогодні Віктор вдруге втратив батька. І тепер уже, мабуть, назавжди.
Інструктор райкому. Можна розлучитися з дружиною. Але ж з дітьми розлучень не беруть. Це…
Катерина Захарівна. Ви вільні, громадянине Руденко, ідіть. Не треба, щоб Вітя бачив вас у цю хвилину…
Василь Васильович. Так, ідіть. Ми передамо справу у товариський суд вашого підприємства. Хай розберуться, що ви за людина. Ідіть.
Степан Аркадійович. Ах ти ж, їй-богу!.. Я ж хотів… Я ж не хотів… Ех! Як це все… І взагалі… А! (Махнувши рукою, виходить.)
Галина Володимирівна. А наступного дня… Розкажи, Ніно!
Затемнення.
З лівого боку сцени висвітлюється телефонна будка У будці скуйовджений Вітька говорить по телефону.
Вітька. Алло! Лікарня!.. Скажіть… скажіть, будь ласка… як здоров’я шофера таксі… якого… який… Ні… прізвища я не знаю… але… він… його… позавчора… Що? А чому?.. Чому ви не даєте по телефону таких довідок?.. Мені ж нічого… тільки… як він… здоров’я… Ні, не родич… Ех!.. (Вішає трубку.)
Здаля, дедалі дужчаючи, наростає несамовитий то протяжний, то переривистий звук десятків автомобільних сирен, шо сигналять одночасно і тривало.
Нінка (кидається до Вітьки). Вітько!.. Ой! Це ти?! А я тебе шукаю… Всюди… всюди… Де ж ти пропав? Що з тобою?
Вітька (прислухаючись до звуку сирен). Що це?..
Нінка (зітхає). Ой!.. То… то сигналять таксисти. Ховають свого товариша-шофера, якого позавчора застрелили у Дубках бандити…
Вітька (застигає вражений). Що?!. Що?!.
Затемнення.
Світло. Засідання комісії у справах неповнолітніх.
Галина Володимирівна (після паузи). І вони прийшли до мене, Вітя і Ніна. І він мені все розповів. А далі — то все була справа міліції: знайти і втримати злодіїв… От і все.
Василь Васильович. Ну що ж, товариші члени комісії… Які будуть пропозиції?..
Пауза.
Василь Васильович. Ми заслухали справу і мусимо прийняти рішення… Які заходи… Яку, розумієте, міру покарання…
Катерина Захарівна. Дозвольте, товариші!.. Я вважаю… мені здається… рятувати його треба, а не… карати… Той… Батя… не лише мого… Володю… а й Вітю… якщо не кулею… то… Рятувати… Рятувати його треба, а не карати…
Інспектор дитячої кімнати. Правильно. Йому зараз увага потрібна… доброта… щоб…
Галина Володимирівна. У такому віці дуже легко втрачається віра в людей… у справедливість..
Інструктор райкому. І сам же прийшов!.. А яка була складна психологічна ситуація…
Класний керівник. І просто злочинне ставлення батька…
Василь Васильович. Так що, товариші? Я так розумію, що комісія вважає… у даному випадку… обмежитися… так би мовити… Тим більше, мати і сестра, я думаю, усвідомили… і постараються…
Класний керівник. І школа… з свого боку…
Інструктор райкому. І комсомол.
Інспектор дитячої кімнати. І ми, звичайно, теж…
Василь Васильович. Ну що ж, кличте, Світлано Іванівно!..
Інспектор дитячої кімнати (прочиняє двері у приймальню). Зайди!..
Входить Вітька.
Василь Васильович. Так-от, Вікторе… Комісія вирішила, розумієш, обмежитися, так би мовити, обговоренням і…
Вітька (відчайдушно). Нє-а!.. Нє-а!.. Не хочу!.. Покарайте мене! Покарайте мене!.. Покарайте!.. (Ридає.)
Здаля, як безжальне нагадування, наближається і росте знайомий нам звук прощальних сирен таксі. Все дужче й надсадніше гудуть сирени.
Завіса.