Я вам чимось віддячу. Обов'язково! Ой! Хтось іде. Покедова!..
Він шаснув убік і пропав.
З протилежного боку повз вікно прочимчикувала пара — череватий дядечко й огрядна, з великим декольте дама.
— Це найщасливіший вечір у моєму житті! — бив себе однією рукою в груди черевань, другою обіймаючи даму за плечі.
— Ви — гуморист!.. Ви — гуморист! — сміялася дама, похитуючись і хапаючись за поручень.
Вони вже пройшли, але майже хвилину ще чувся її сміх і слова: "Ви — гуморист!.."
Хлопці мовчали, не в змозі отямитися від такого фантастично раптового знайомства з Ципою.
— Що ж робити? — сказав нарешті Вітасик. — Ти як хочеш, а я не можу сказати ні капітану, ні навіть татові.
— І я не можу, — сказав Женя.
— То що ж буде? — Не знаю.
— І я не знаю…
Вони знову замовкли.
— Він якийсь дивний, правда? — сказав Вітасик.
— Ага.
— І мені його жаль чогось.
— І мені. Я не вірю, що він злочинець.
— І я.
— Мабуть, його все-таки примусили.
— Ага. Бачиш, і не годують. І "зайцем" їде.
— А чому все-таки "зайцем"? Невже вони не могли його взяти просто так?
Важко було все це зрозуміти хлопцям.
У становище вони потрапили справді скрутне. І розказати про зустріч із Ципою вони не могли, совість не дозволяла ("Ви ж не донощики, правда?"), і приховувати — чи мали вони право, чи не зашкодить це розслідуванню справи складної і, можливо, небезпечної? Дуже шкодували хлопці, що прямо не встигли спитати Ципу, хто ж такий Вороний і чого так злякалися тоді капітан Пилипей і артист Сокирко. І Женя, і Вітасик чогось були певні, що Ципа сказав би їм правду. От були переконані в цьому обидва. Хоч не могли б сказати, на чому це переконання ґрунтується. Щось було невловиме у голосі, в інтонації того Ципи. Якась переконлива щирість. І він же довірився їм — сказав, де ховається.
І хлопці вирішили, що завтра вони обов'язково знайдуть Ципу і спитають про все. А тоді вже буде ясно — говорити дорослим чи ні.
На тому й поснули.
Анатолій Петрович і Григорій Тарасович повернулися в каюту після одинадцятої.
"Гурт" поводився на танцях, як усі: танцювали, реготали, галасували. Але не бешкетували й не билися. Обійшлося, як то кажуть, без ексцесів.
Григораш у барі не з'являвся. Вороного не видно було теж. Не вгледів Попенко й "підприємця".
Капітан Пилипей ніяких ознак занепокоєності не виказував. Анатолій Петрович бачив його сьогодні кілька разів. І в рубці, і на палубі, і в коридорі. Обличчя впевнене, вольове, незворушне. Одного разу навіть усміхався. Хоча взагалі, видно, вдачі суворої.
Одійшов і Сокирко. З кают-компанії не раз протягом дня чувся його спів і оплески. Видно, прихильниці його таланту перемогли-таки.
Хоча контактів з Анатолієм Петровичем тенор явно уникав. А може, то здавалося, бо Іван Романович весь час був в оточенні дівчат і ні на кого іншого його просто не вистачало.
Одне слово — нічого вартого уваги за весь день не відбулося.
"Завтра хоч і не телефонуй Горбатюку. Крім появи "підприємця", нічого й розказувати", — подумав засинаючи Попенко.
Розділ XII
"Облава буде!" — "Облаву одмінили!"
Шлюпки були на кормі одразу за верхньою палубою, обабіч труби — висіли на рострах, наче люльки, по дві з кожного боку. У якій із них ховається Ципа? І як із ним законтактувати?
Зранку на верхній палубі людей було небагато, але все-таки були. Он біля поручнів стоїть старенька, яку так брутально облаяли дівчата з "гурту". Замріяно дивиться вперед, підставивши обличчя стрічному вітрові. Щось, мабуть, згадує хороше — усміхається. А он біля протилежного борту вчорашня пара — череватий "гуморист" і декольтована дама. Він щось говорить вибачливим тоном, вона ображено смикає плечем. Обличчя в обох несвіжі, набряки під очима.
Ще кілька пасажирів походжають туди-сюди. І хоч усі вони не звертають на Женю й Вітасика аніякісінької уваги, все-таки треба бути обережними, щоб не зрадити Ципу. А так же ж хочеться хоч пошепки поговорити з ним трохи. Та й не те що хочеться — треба. Заради зустрічі з Ципою їх же й узято на теплохід. У Ципи ж ключ до розгадки таємниці. А вони замість того, щоб допомогти розслідуванню, унеможливлюють його. Треба, неодмінно треба законтактувати з Ципою. Але як?
— Давай підходити до кожної шлюпки і тихенько стукати, щоб ніхто не бачив, — прошепотів Женя.
— Давай, — погодився Вітасик.
Вони вибрали момент, коли поблизу нікого не було, постукали об дно шлюпки, і Женя тихо проказав:
— Ципо, це ми! Не бійся!
— Озовись! Треба поговорити! — проказав Вітасик.
— Ти не вилазь! Тільки озовись! — Дуже треба!
Але Ципа не озивався.
Вони підійшли вже до третьої шлюпки, як раптом почули ззаду:
— Що, хлопці, думаєте, там хтось є?
Вони рвучко обернулися.
Платоша усміхався. Вони так розгубилися, що не могли сказати ні слова. Зрадили! Таки зрадили Ципу!
— Я теж думаю, що він у шлюпці ховається, — стишивши голос, сказав Платоша.
— Хто? — розгублено спитав Женя.
— "Заєць"…
— Ні-ні! Там нікого нема! — гаряче прошепотів Вітасик.
Платоша пильно глянув на хлопців:
— Ви не думайте… Я… — він заперечно похитав головою. — Але капітанові хтось сказав, що на теплоході "заєць". І капітан хоче сьогодні вночі зробити облаву.
— Що?! — хлопці з жахом перезирнулися. — А хто сказав? Хто? Коли?
— Не знаю. Сьогодні вранці. Зараз робити не можна, щоб не привертати уваги. А вночі, коли пасажири спатимуть… Отже, до ночі в нього ще є час… — Платоша усміхнувся, підморгнув і, кивнувши хлопцям, побіг до трапа.
Хлопці знову перезирнулися.
— Ципа подумає, що це ми, — безнадійно похитав головою Вітасик.
— Що ж робити?
Став накрапати дощ. Верхня палуба вмить спорожніла.
— Треба його попередити. Поки нікого нема, — вигукнув Женя і кинувся до четвертої шлюпки.
Вони бігали під дощем від шлюпки до шлюпки, стукали кулаками по дну і, видершись на шлюпбалку, гукали під брезент:
— Ципо! Сьогодні вночі облава. Хтось сказав капітану. Пильнуй!..
У каюту вони прибігли мокрі як хлющ.
— Ви що — здуріли?! — накинувся на них Григорій Тарасович. — Ану, переодягайтеся швидше.
Дощ лив цілий день, аж до вечора. Екскурсію в місто відмінили. "Зелену стоянку" з купанням теж.
Масовик улаштував ігри, танці і вікторини в кают-компанії та на критих палубах. Цілий день працювали буфет, і бар, і відеосалон. Крутили кіно. Та, незважаючи на це, день тягнувся дуже довго.
Може, тому, що хлопці нервували. Чи вдасться Ципі переховатися, чи вдасться уникнути облави?
Хлопці блукали по теплоходу, раз у раз визирали на верхню палубу.
А перед вечерею несподівано зустріли Платошу він таємничо схилився до них і прошепотів:
— Капітан відмінив облаву. Чудасія!
Усміхнувся й побіг.
Хлопці знову розгубилися. Значить, вони даремно налякали Ципу. І він, може, й перебазувався.
— Треба попередити! — вирішив Вітасик.
Захопивши парасольки, хлопці подалися на палубу. І знову оббігли під дощем усі шлюпки. Знову, пильнуючи, щоб ніхто не побачив, стукали і гукали під брезент:
— Облаву відмінили! Ципо! Відгукнись! Треба поговорити.
Але Ципа не відгукнувся. Чи справді перебазувався, чи просто не захотів розмовляти.
Розділ XIII
У тринадцятому розділі такої повісті, як наша, обов'язково має відбутися щось таємниче і страшне. І воно відбувається
Анатолія Петровича огортав неспокій. Закінчився третій день плавання, а розслідування не просунулося ні на крок. Ні капітан Пилипей, ні співак Сокирко, які так злякалися були привіту від Вороного, як уже говорилося, не виявляли особливих ознак занепокоєння. І пасажир Вороний ніяких контактів із ними не має. І Ципи на кораблі начебто нема — мовчать Женя й Вітасик. І "підприємець" зі свого люкса не виходить. І Григораша ніде не видно, може, давно вже зійшов на берег… Гуляє, мабуть, після тюрми. Це у них так належить, у злодіїв у законі. Бо знову ж сяде…
"Ну чого ти нервуєш? Ну нема ж об'єктивних підстав. Ти ж аналітик. Головна твоя риса — залізна логіка. На відміну від твого друга Стьопи Горбатюка, який підвладний емоціям і якого через це завжди заносить", — сам себе переконував Попенко. До речі, він кілька разів дзвонив сьогодні вдень Горбатюку, та так і недодзвонився — того чомусь не було на місці. Хоча розказувати й нічого, але Попенко не любив, коли щось не виходило, зривалося. Й ота відсутність контакту з Горбатюком теж нервувала Анатолія Петровича, вселяла якесь почуття відірваності, самотності.
"Втравив мене в якусь авантюру, а сам собі займається своїми справами, — подумав навіть Анатолій Петрович. — Даремно тільки катаюся. Ловив би собі спокійнісінько рибу на десятому причалі".
І все-таки якесь почуття небезпеки, ота незбагненна професійна інтуїція не давали йому сьогодні заснути.
Він одягнувся, тихенько прочинив двері й вийшов із каюти.
Коридори були безлюдні. М'яко пружинила під ногами килимова доріжка.
Анатолій Петрович піднявся трапом угору. На цьому поверсі містився ресторан. І тут у коридорах — ні душі.
Попенко піднявся трапом іще вище — на червону палубу, де були одномісні каюти і каюти люкс. Каюта "підприємця"-спортсмена була майже поряд із каютою співака — через одну.
"Сам у двомісному люксі… Навіть для людини, в якої є зайві гроші, — не дуже розсудливо…" Ця думка не давала Анатолію Петровичу спокою з тієї миті, як він дізнався про появу "підприємця". Для когось це місце, мабуть-таки, призначалося. Не треба бути великим мудрецем, щоб дійти такого висновку. У списках пасажирів Григораша не було, а в барі він його бачив. На власні очі.
Анатолій Петрович зробив крок до "червоного" коридору і раптом завмер.
По коридору поперед нього ішов хлопчик років дванадцяти. Обличчя його він не бачив, лише потилицю, тонку шийку і кумедно настовбурчений на маківці рудий їжачок.
Біля дверей каюти Сокирка хлопчик зупинився, якусь мить постояв, потім рвучко відчинив двері й переступив поріг. І в ту ж мить почувся зойк.
Анатолій Петрович кинувся туди.
Двері каюти були прочинені, і ще не добігши, Анатолій Петрович почув хриплуватий, наче застуджений, хлоп'ячий голос:
— Ти все розкажеш, все!
— Розкажу, розкажу! Тільки зникни! Зникни! Бо я збожеволію! — істерично вигукнув Сокирко.
Анатолій Петрович уже взявся за ручку дверей, і тут щось примусило його обернутися. У кінці коридору біля трапа стояв… Григораш. У голубому махровому халаті, наче щойно з басейну.
Кілька секунд вони дивилися один на одного.