Ципа зникає вдруге

Всеволод Нестайко

Сторінка 5 з 11

Поки вина людини не доведена — вона невинна.

Але — слова словами, а підозра, повторюю, річ зловредна. Вже сама присутність на теплоході людини з прізвищем Вороний, попри всі варіанти випадковості, сприймалася тривожно і недвозначно.

"Привіт тобі від Вороного!" — сказав дивний хлопчик Ципа і капітанові Пилипею, і артистові Сокирку. Обидва страшенно перелякались. І от вони обидва на одному теплоході. І на цьому ж теплоході їде Вороний. Не треба мати дуже буйну фантазію, щоб зв'язати ці факти докупи.

Каюта Вороного була майже поряд із їхньою. Тому стежити за Вороним було дуже легко і зручно. Доля наче навмисне поселила їх поруч.

І якби ж Вороний був людиною доброю, привітною, товариською. А то й зовнішній його вигляд, і поведінка давали всі підстави до того, щоб підозри дедалі збільшувались.

Вже перша зустріч хлопців із ним у коридорі викликала негативні емоції.

— Не крутіться під ногами! Пройти не можна! — роздратовано гримнув Вороний. І хлопці змушені були попритулятися до стіни, пропускаючи його.

Разом із Вороним у каюті оселилися двоє молодих бороданів і завжди усміхнений товстун. Один із бороданів чув слова Вороного, звернені до хлопців, і коли той піднявся по трапу нагору, сказав:

— Не звертайте, хлопці, уваги, він і на нас гримає, такий уже характер.

На що усміхнений товстун, який вийшов з каюти слідом за бороданем, зауважив:

— Непедагогічна репліка, пане педагог! Хе-хе-хе!

І хлопці зробили висновок, що бородань, очевидно, вчитель, а товстун — спільник Вороного.

Тим часом капітан Попенко Анатолій Петрович сидів у тенора Сокирка Івана Романовича в його каюті і розмовляв. Говорили про машини. Сокирко теж виявився автомобілістом. Мав "тойоту", привезену три роки тому з Японії, де він був на гастролях. Коли зустрічаються двоє автомобілістів, вони можуть годинами теревенити про шини. І почувши, що Попенко працює в автосервісі, тенор дуже зрадів. Ну, який автомобіліст не захоче мати знайомого в автосервісі?.. На столі миттю з'явилася пляшка шампанського, фрукти, цукерки… — На жаль, не можу, — розвів руками Анатолій Петрович. — Печінка, шлунок — доводиться берегтися.

— Ха-ха-ха! — ще більше розвеселився Сокирко. — Я ж теж! Ні краплі! Горло. Тільки для гостей тримаю.

Знову перейшли на циліндри, прокладки, клапани, скати, карбюратори…

— Ви знаєте, звичайно, чудова річ — машини. З ними, так би мовити, зв'язане все моє життя. Але… — капітан Попенко зітхнув, — шкода мені все-таки, що коні як транспорт одійшли вже назавжди. Яка то все-таки була краса, — ресорна коляска, запряжена парою вороних!.. Я, між іншим, городянин у першому поколінні. Батьки й зараз живуть у селі. І все моє дитинство, юність минули на привіллі, серед степів і луків (ми з лісостепу). Пам'ятаю, як ми пасли коней. У нічному. Був у мене в дитинстві улюблений коник — Вороний. Так і звався. Ах, який коник! Бувало, скачу на ньому степом охляп, без сідла, відчуваю його тепло своїм тілом. Наче ми одне ціле, одна істота. Вітер свистить у вухах, із неба зірки падають. І серце мало не вискакує з грудей від шаленої радості. Я тільки тепер розумію, що то були найщасливіші хвилини в моєму житті. Ех, Вороний, Вороний!.. Де ти? Нема тебе вже на світі. Як нема й ніколи не буде неповторних років дитинства…

Незважаючи на свій немалий уже криміналістичний досвід, капітанові Попенку здалося, що він уперше в житті бачить, щоб так блискавично змінювався стан людини, її настрій, вираз її обличчя. Може, тому, що капітан не мав досі ще справ із людьми мистецтва.

Іван Романович Сокирко, який щойно широко й весело усміхався, раптом зблід, очі погасли, куточки губ опустилися вниз. Капітанові здалося, що він зараз зомліє.

— Що з вами?

— П…пробачте, — Сокирко витер долонею холодний піт із чола. — Щось раптом занудило. Це в мене буває. Особливо після перевтоми. Останні місяці було дуже багато концертів…

— Випийте! — наливаючи у склянку воду, Анатолій Петрович подумав: "Мабуть, справа таки дуже серйозна, раз на саме слово "Вороний" він так реагує. Недарма. Треба буде поговорити з ним відверто про злочинність, викликати довіру. Може, він щось скаже… Але згодом, не зараз…"

Розділ VIII

Чого приходив капітан Пилипей? "Голі" очі

Поява капітана теплохода у їхній каюті була така несподівана, що не лише хлопці, а й Анатолій Петрович і Григорій Тарасович здивовано перезирнулися. Спершу пролунав негучний, але енергійний стукіт у двері, і коли Анатолій Петрович гукнув: "Будь ласка!" — двері розчинилися і, пригнувши голову, до каюти зайшов капітан.

— Дозвольте? Добридень!.. Капітан теплохода Пилипей Семен Іванович, — він приклав руку до козирка.

— Добрий день!

— Здрастуйте! Дуже приємно, — майже в один голос віталися Анатолій Петрович і Григорій Тарасович, хлопці теж закивали, вітаючись.

— Сідайте, будь ласка, — сказав Попенко.

Капітан присів, ледь-ледь усміхнувся:

— Мені доповіли, що ви підсіли до нас у Каневі. Раніше не було часу, а оце зайшов спитати, чи все гаразд, скарг, претензій немає?

— Ні-ні, що ви? — поспішив запевнити Григорій Тарасович. — Прекрасний теплохід. Чудове обслуговування.

— І годують добре, — додав Попенко.

— Дуже смачно, — наважився втрутитися Вітасик.

— Особливо третє, — докинув і собі Женя.

— Що ж, тоді порядок, — усміхнувся капітан, обвів пильним поглядом усіх чотирьох і підвівся. Вже стоячи у дверях, він обернувся: — Тільки стрибати з теплохода у воду не треба. Будь ласка!.. До побачення!

І, не чекаючи відповіді, вийшов і зачинив за собою двері.

— От бачиш! — гостро глянув на Вітасика Григорій Тарасович.

Хлопці розгублено кліпали очима.

— Невже він сам помітив? — сказав Женя. Вітасик винувато мовчав.

— Хороший капітан мусить знати все, що робиться в нього на кораблі, — сказав Григорій Тарасович.

— Мені здалося, що він приходив не лише для того, щоб сказати про стрибки з теплохода, — роздумливо промовив Попенко, промовив — і тут же усміхнувся й махнув рукою: — А втім, це вже я, мабуть, передаю куті меду. Вас закликаю до розсудливості, а сам… Ходімо вечеряти.

Після вечері Григорій Тарасович із Женею і Вітасиком пішли у каюту. За столом хлопці вже одверто клювали носами. Давалася взнаки майже безсонна ніч. Треба було їх вкладати.

А капітан Попенко піднявся на верхню палубу.

Вечір на туристському теплоході — завжди свято. Грає музика, працює бар. Чоловіки стрункіші, ніж удень, і голови відкидають назад гордовитіше. Жінки у вечірньому вбранні, підмальовані, збуджені, сміються голосніше, ніж удень, і такі красуні всі, й очима тільки — стрель, стрель, стрель!..

Серед отих блискавичних жіночих поглядів капітана Попенка раптом різонув чийсь пильний гострий погляд. Із професійною інтуїцією капітан відчув тривогу. Глянув і побачив, що худорлявий засмаглий чоловік у білому елегантному костюмі, який стоїть біля бару, дивиться на нього. Погляди їхні зустрілися, і капітан ледь утримався, щоб не кивнути, не привітатися. На нього дивилися знайомі очі. Так дивляться тільки на того, кого знають. І разом із тим капітан не міг згадати, де він бачив цього худорлявого засмаглого красеня з відкритим нахабним поглядом. Той перший одвів очі й одвернувся, наче спохопився. І пожалкував, що впізнав. Швидко перехилив келих, який стояв перед ним на стійці бару, і не озираючись пішов. Бармен провів його здивованим поглядом.

Думка про "знайомого незнайомця" не полишала капітана Попенка цілий вечір. Він нічого не сказав ні Григорію Тарасовичу, ні тим більше хлопцям, але весь час напружував пам'ять, згадуючи. Проте марно. Пам'ять не завжди вчасно видає інформацію.

Лише десь опівночі, коли хлопці та Григорій Тарасович уже давно спали, він раптом підхопився і сів на ліжкові.

— О-ля-ля!.. Як же я міг забути?! Авжеж це він! Його очі! "Голі очі", як сказала колись про них одна з дівчат, що проходила свідком у тій справі.

Це був професійний рецидивіст, злодій у законі Григораш — один із перших професіоналів злочинного світу, з яким зіткнулися на початку своєї діяльності молоді тоді слідчі Попенко і Горбатюк. Власне, розслідування вели не вони. Розслідування вів досвідчений старий слідчий Олександр Іванович Коломієць. Вони були тільки стажистами. Й Олександр Іванович для практики по черзі доручав їм допитувати Григораша. Той відверто глузував із них, сміявся їм просто у вічі. Вигадував то одну легенду то іншу що зовсім суперечила попередній. І тільки повторював:

— Ой! Пробач, начальнику, з голови вилетіло. Зовсім не так було. Я ж чокнутий. Мене мама у дитинстві головою об стіл ударила. Ха-ха-ха!

А йому, Попенку Григораш сказав:

— Ти, начальнику, мені подобаєшся. Настирний ти, впертий. Я таких люблю. Але врахуй, я тюрми не боюся. Для мене тюрма — рідний дім. І я все одно вийду. Я більше трьох років ніколи не сиджу. А в тебе, начальнику, все життя попереду. З такими, як я, краще дружити, ніж ворогувати. Подумай! — "голі" очі його дивилися нахабно й зухвало. Він погрожував!

Було це десять років тому. Тоді Григораш носив вусики й бакенбарди. Мабуть, через це Анатолій Петрович і не впізнав його відразу — ні вусиків, ні бакенбардів тепер не було.

Тоді за групове розбійне пограбування Ощадбанку й замах на вбивство було Григораша засуджено на дванадцять років позбавлення волі.

Розділ IX

Де він?

— Капітане Горбатюк? Привіт! Це я.

— Здоров, капітане Попенко. Що це в тебе такий голос? Утратив почуття гумору?

— Боюсь, що й ти це почуття втратиш, коли я тобі скажу, що на пароплаві Григораш.

— Який Григораш?

— Забув? І Коломійця Олександра Івановича забув? І наше в нього стажування?

— А-а… Та ти що?! Отой злодюга нахабний? Невже вийшов? Він же тоді на всю котушку одержав.

— Мені дуже не подобається його присутність на пароплаві. Це значно ускладнює ситуацію. Я вже шкодую, що взяв пацанів. Головне, мені здається, він мене впізнав.

— Та-ак. Справді… недуже… Можна, правда, зсадити на берег, але це одразу викличе підозру… Стривай! Скільки ви ще стоятимете? — Та до вечора. Зараз екскурсія по місту.

— Подзвони мені за півтори, ні, краще за дві години. Я постараюсь дещо розвідати.

— Гаразд.

Попенко відправив Григорія Тарасовича з хлопцями на екскурсію, а сам в обласне управління внутрішніх справ поїхав. Там працював їхній однокурсник, Василь Гончаренко.

Однокурсник так бурхливо зрадів, побачивши Анатолія Петровича, що той аж злякався, чи не зіпсує ця експресія всієї справи.

— Васю! Вибачай, я не в гості, я у справі, буквально на півгодини.

1 2 3 4 5 6 7