На уроках учителі навіть не робили зауважень за розмови.
— Ой! Ви знаєте, ви знаєте, я відчувала, що щось станеться, — тримаючись рукою за щоку, хитала головою Милочка Петриківська. — Вітасик був такий дивний у суботу. Просто абсолютно на себе не схожий. Абсолютно!
— А Дорошенко!.. Хто б подумав?! — жахалася Оксана Фіцелович. — Такий начебто скромний, тихий… і раптом так загадково зник… Ще й дзвонив звідкись не своїм голосом. Дивина!
— Це мафія! Я вам кажу! — рубав рукою повітря Шурик Дармовис. — От побачите, будуть щось вимагати. Просити викуп.
— Або вб'ють, — сказав і втягнув голову в плечі Вова Сорока (аж самому стало лячно).
Ніколи Женя Кисіль не користувався такою увагою й популярністю. На перерві його оточував такий гурт учнів, який оточує хіба що знаменитих кіноакторів. Він стільки разів уже повторював свою розповідь, що вивчив її напам'ять.
У туалет на третьому поверсі було справжнісіньке паломництво. За своїм прямим призначенням цей заклад того дня не працював зовсім. Двері його не зачинялися. Сунули всі — від першого до десятого класу. Навіть цікаві дівчата дозволяли собі кидати туди оком (хоча туалет, як ви розумієте, був хлопчачий). Обмацували стіни, вікно, двері, навіть зазирали туди, куди зазирати було безглуздо.
Причому раз у раз хтось жартував, хихикав, і на мить вибухав сміх, та одразу знаходився хтось, хто говорив: "Ви що?! Може, хто його зна, а ви…"
Жені Киселю було не до сміху.
Порожнє місце за партою поряд із ним, де завжди сидів Вітасик Дорошенко, бентежило і лякало. І те, що Вітасик так таємничо зник саме тоді, коли Женя хотів із ним помиритися, сповнювало серце тривогою і почуттям провини. Нащо він йому говорив про ті заздрощі? Ну й що — хай би собі заздрив. Подумаєш. Не говорив би — вони б не посварилися. І нічого б, може, не трапилось. А тепер…
Як сумно й самотньо йти після школи додому через безлюдний парк!
Погода зіпсувалася. Ще вчора було сонячно, тепло, а сьогодні вітер нагнав хмари, і хоч дощ уже припинився, мокрі лавки на алеях порожні.
Ще позавчора вони з Вітасиком ганяли тут по асфальту каштани — грали у футбол. І сміялися, аж захлиналися — чогось їм було дуже смішно. Від згадки про той сміх боляче стислося серце.
І раптом…
Він аж здригнувся, коли несподівано почув зовсім близько за спиною хриплуватий басовитий голос:
— Не хвилюйся. З ним усе гаразд.
Женя обернувся і… похолов. На алеї позад нього нікого не було. Ні попереду, ні позаду — ні душі. Але голос звучав так близько, наче той, хто говорив, стояв майже впритул до нього.
Наступної миті Женя почув цокіт копит, що віддалявся. Наче то поскакав невидимий вершник.
Це було так страшно, що у Жені затерпла потилиця.
Він зойкнув і кинувся навтьоки.
…Де трапляється щось неймовірне, там частенько відбуваються й аж ніяк не передбачені, несподівані, дивні збіги обставин.
Тільки-но Женя вибіг з парку, як буквально-таки налетів на капітана Горбатюка.
— Стоп! Що таке? Чого біжиш як оглашенний? — капітан ухопив Женю за руку. — Ой! — зойкнув Женя і, задихаючись, почав розказувати.
— Гм, — недовірливо посміхнувся капітан Горбатюк. — Щось ти, брате, я бачу, схильний до містики. Чи не галюцинації в тебе, бува? Ти вночі по карнизах не розгулюєш?.. Ану, ходімо на ту алею.
Вони пішли назад, у парк.
— Отут, — сказав Женя.
— А невидимий вершник поскакав у той бік?
— Ага.
Вони повільно йшли алеєю, роззираючись навсібіч.
Дерева обабіч росли тоненькі, молоді, сховатися за ними було просто неможливо.
— Ой! Дивіться! — зупинився раптом Женя.
На мокрій землі біля самого асфальту чітко вимальовувався слід від підкови.
— Тю! — капітан Горбатюк здивовано звів брови.
— А ви казали… галюцинації!
Капітан уважно оглянув усе навколо.
— Більше нема… Наче скакав по асфальту і тільки раз оступився. Може, й справді був цокіт… їздить же візник у циліндрі на фаетоні "Ренесанс", дітей катає. Тільки не в цьому парку. Та й фаетон ти б помітив. Він так швидко не зникне. От загадуєш ти мені ребуси-кросворди!
— Ну, не вигадую я, не вигадую! Чесне слово!
— Та в тому-то й біда, що я тобі вірю. Але нам із тобою, боюсь, ніхто не повірить. От їй-богу!.. Не слідство, а якась міфологія.
Провівши Женю майже до самого дому, капітан повернув назад. І знову пішов через парк. Власне, він ішов до школи, коли зустрів Женю. Йому треба було негайно поговорити з директором школи Регіною Ігнатіївною.
В кишені у капітана лежав лист, який щойно підкинули. Не надіслали поштою, а саме підкинули. Він лежав на підвіконні його кабінету й був адресований саме йому, капітану Горбатюку. І прізвище адресата на конверті, і сам лист були надруковані на принтері.
"Пане капітан!
Поспішайте, якщо не пізно. Може, Вітасик Дорошенко вже й неживий. Він совав носа туди, куди не слід. Зацікавтесь наркоманами з одинадцятого "А"".
Підпису не було.
Анонімки бувають різні. На цю не прореагувати було неможливо.
Капітан ішов безлюдною алеєю, поринувши у свої думки.
"Яка це біда — наркоманія. Звідки вона взялася на нашу голову? Скільки непоправного лиха приносить! І найстрашніше, що вона поширюється серед школярів. Довірливі й немудрі, спонукані могутнім і незнищенним потягом до незвіданого, цікавістю жадібної до пізнання нового душі, вони як метелики на вогонь летять і згорають. Заради того проклятого смертельного кайфу вони стають здатні на будь-яку підлість, на злочин, навіть на вбивство"…
— Вбивства нема… Він живий! — пролупав за спиною капітана хриплуватий басок. Капітан різко обернувся. Ззаду не було нікого.
І в ту ж мить капітан почув цокіт копит, що віддалявся.
Скільки сягало око, алея була безлюдна…
Розділ IV
Одинадцятикласник Валера. Ниточка для версії
— Тобі треба звернутися до невропатолога, дорогий друже, — сказав капітан Попенко.
— Не знаю. Може, й треба, — зітхнув Горбатюк. — То що — й хлопцеві звертатися? Масовий психоз?
— Ну, хлопець — явний фантазер. І друг зник із туалету безслідно. І таємничий голос за спиною… І цокіт копит… Щось багатенько.
— Але слід від підкови я на власні очі бачив.
— Проте увечері, як ми з тобою пішли, його вже не було.
— Цілком природно. Після того знову пройшов дощ. Слід змило…
— Навіть і натяку не було, — з притиском сказав Анатолій Петрович.
— Може, я не зовсім точно запам'ятав місце. Я був стривожений тим листом. — От із цього й треба починати. Ти був знервований. А вдача у тебе вразлива з дитинства. Під впливом розповіді хлопця, та ще й того сліду на мокрій землі, схожого на підкову, тобі й вчулося…
— Ні, Толю… не вчулося, — Горбатюк похитав головою. — То не була слухова галюцинація. Я виразно чув і голос — хриплуватий басок — і цокіт копит.
— Ну, гаразд, залишмо поки що це… Ти хоч не кажи нікому, особливо хлопцеві.
— Та поки що не казатиму. Звичайно.
— Розкажи про свою розмову з директоркою.
— Нічого конкретного розмова не дала, — почав Степан Іванович. — В одинадцятому "А" учні різні. Є серйозні, які готуються до вступу в інститути, вчаться — ніколи, як то кажуть, і вгору глянути. А є й лайдаки, шумовиння — у голові лише диско-бари, музика, шмотки, мобілки, DVDі те-де. Вона запевняє, що відвертих наркоманів, тих, що на голку сідають, нема. Але є групка, що гуртується навколо Валери Лобуренка, сина директора кафе, — поведінки небездоганної. І випивають, і гуляють, і, здається, травку покурюють. Того Валеру двічі навіть затримували. За бійку. Один раз — на стадіоні, з фанами. Вдруге на концерті альтернативної музики.
— Стривай-стривай, Валера, кажеш? А як того вусатого звали, що з туалету вийшов?
— Так, Валера.
— Треба перевірити, — мовив капітан Попенко. — От уже й щось конкретне. Це не таємничий голос за спиною, не цокіт невидимих копит. А живий одинадцятикласник. Ниточка для версії.
Був пізній вечір. Вони сиділи на балконі дванадцятого поверху і дивилися, як миготять унизу вогні міста.
Їхні квартири були поряд, на одній площадці. Так уже склалося: друзі дитинства, що сиділи за однією партою в школі та в інституті, вони зараз були й сусідами. Вони одержували квартири одночасно у відомчому будинку і попросили, щоб їх поселили разом. Добре, коли поряд вірний друг, коли є з ким порадитися. Особливо коли ти слідчий і стикаєшся з такими ситуаціями, що однієї голови буває замало. Недарма у Шерлока Голмса був доктор Ватсон…
А Женя Кисіль у цей час лежав на тахті і ніяк не міг заснути. Він усе згадував і згадував те, що відбулося в алеї парку. І серце його калатало, як дзвін. Йому так хотілося поділитися, розказати мамі, татові, але капітан Горбатюк узяв з нього слово, що він поки що нікому нічого не говоритиме.
На стіні проти тахти висіла картина.
На картині, схрестивши ноги, сидів і грав на бандурі козак з оселедцем і в червоних шароварах. Поряд із ним стояв тонконогий гривастий красень-кінь. На небі висіла крива шаблюка, гранчаста пляшка, пістоль і капшук із порохом чи табакою.
То був козак Мамай, славнозвісний герой мальованого українського фольклору.
Тато купив цю картину у художньому салоні після того, як прочитав химерний роман Олександра Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або Козак Мамай і чужа молодиця". Читаючи роман, тато дуже сміявся, захоплено вигукував і хвалив автора. У романі невидимий козак Мамай скакав на невидимому коні і творив різні дива.
Жені дуже подобалася картина і образ козака Мамая. Він навіть почав писати про нього поему. Про те, як злі темні сили полонили козака, заточили десь у підземелля, а невидимий кінь утік.
Зараз, лежачи в ліжку, Женя, як завжди перед сном, дивився на картину. Вечір був місячний, і сріблясте світло осявало козака з бандурою. Мамай дивився просто на Женю.
І враз несподівана думка майнула в голові: "А що як у парку то був… козак Мамай? Він же буває невидимий і кінь невидимий?" Ця думка збентежила Женю, і він почав сам себе умовляти: "Ну що ти, їй-богу! Козак Мамай — вигадка, герой фольклору, та ще й мальованого. Тато ж казав. Так можна і в чорта з рогами повірити! Дурником якимось стаєш, дорогий Женю…"
І раптом…
Раптом козак Мамай на картині усміхнувся й підморгнув Жені.
Женю аж підкинуло. Невже здалося? Що це з ним робиться?.. Суцільна якась химерія. Може, хвороба нервова починається…
Він крутився години півтори, не міг заснути.