О! То була бомба не лише для Вітасика. Для всього класу. Такий плеєр у шестикласника! Граціанський великодушно дав послухати всім — усім без винятку. Кожен вставляв у вуха маленькі навушнички і завмирав на хвилину з роззявленим ротом.
І як не ставилися у душі до Граціанського Женя і Вітасик, не вистачило в них сил відмовитися. То вже треба було бути надлюдиною. А вони були люди звичайні. І коли надійшла черга спершу до Киселя, він мовчки тремтячими руками запхнув у вуха навушнички.
Потім те ж саме зробив Дорошенко. І враз поринув у дурманні ритми наймоднячої музики. То було неймовірно. Такий крихітний плеєр, а в тебе повна голова музики.
Граціанський усміхався поблажливо й переможно.
Коли на уроці літератури Вітасик, як завжди, обернувся до Милочки, то побачив, що вона сидить зі скляними очима, відчужена та бліда. І хоч під її пишним волоссям, що спадало на вуха, не видно було навушничків, Вітасик зрозумів, що вона — слухає!
Граціанський захоплено грав із Дармовисом у "морський бій" і на Милочку навіть не дивився.
Серце Вітасика Дорошенка повільно розривалося на дрібненькі шматочки.
То була пекельна мука.
Як заздрив він Граціанському!
Тоді-то й признався він Жені…
А Женя йому й наговорив…
І вони посварилися.
Отут нам саме й час повернутися на "місце події", де Женя Кисіль щойно закінчив розповідати капітану Горбатюку про Вітасика Граціанського.
— А хто вийшов із туалету останнім? Перш ніж туди зайшов ти? — примружився капітан.
— Граціанський.
— Отже, він, а не ти, останнім бачив твого друга. Ти з ним не говорив?
— Не говорив. Хотів, але не зміг. Його нема вдома. Вони кудись усі на машині поїхали. Сусідка сказала.
— Сьогодні?
— Ага.
— Ну що ж… Цілком природно. Є у людей машина, чого не поїхати. Така погода… Доведеться розмову з Вітасиком Граціанським відкласти до понеділка, — капітан Горбатюк зітхнув. Ні огляд "місця події", ні розмови з головним свідком на загадкове зникнення шестикласника Дорошенка світла не пролили.
Перший день слідства не приніс анічогісінько.
Розділ II
Два капітани. Несподіваний телефонний дзвінок. Справа заплутується ще більше
Капітан Горбатюк сидів у своєму кабінеті, дивився у розчинене вікно і чухав потилицю. Він не любив безглуздих, як то кажуть, тупикових ситуацій. А ця була саме такою. За родом своєї діяльності йому весь час доводилося мати справу з секретами, загадками і таємницями. Він їх ніколи не боявся, терпляче починав розплутувати найзаплутаніший клубок найскладніших ситуацій, обережно перебираючи то ту, то іншу ниточку. Але тут жодної ниточки не було. То не був клубок, то була більярдна куля — гола як коліно. Хлопець зайшов у туалет на третьому поверсі і зник, пропав, як булька на воді. Жодного сліду, жодної версії. Щось неймовірне, незбагненне. Глухий кут. Як ота стіна у дворі, на яку виходить вікно його кабінету, — кам'яна, монолітна, непроникна.
І враз над підвіконням на тлі тої глухої стіни, у яку безпорадно втупився капітан, з'явилася голова.
— Шерлок Горбе! Ну ти даєш! Ми ж домовилися!.. Я чекав-чекав… А ти тут потилицю чухаєш, — сірі очі, опушені рудими віями, дивилися докірливо.
— Вибачай, Толю, ти вночі чергував. Я не міг тебе попередити. Заходь.
І поки Толя, а точніше капітан Анатолій Петрович Попенко, слідчий відділу боротьби з економічними злочинами, іде з двору до кабінету, кілька слів про двох капітанів.
Колись давно, як вони ще були на другому курсі, викладач криміналістики професор Китайгородський пожартував:
— Бути вам, студенте Горбатюк, українським Шерлоком Голмсом. І здібності у вас аналітичні, безперечно, є, дедуктивний метод опануєте легко. І прізвище якраз підходяще, наче спеціально предки подбали… Адже що таке "горб" українською мовою? Майже те саме, що "holm" англійською — горбок у річці. Височина. Отже, дерзайте! Постарайтеся зійти на ту височину.
Друзі після цього жартома почали називати Горбатюка "Шерлок Горбе". І Стьопа Горбатюк на це прізвисько не ображався навіть тоді, коли став уже Степаном Івановичем.
Капітан Попенко вчився з Горбатюком в одному класі, а потім в одній групі на юридичному факультеті. Були друзями дитинства. Завзятими любителями пригод і таємниць. Тому й подалися у юристи, у слідчі. Тільки один потрапив у карний розшук, а другий до відділу боротьби з економічними злочинами — так уже склалося.
— Ну що таке? Замість того, щоб давно закидати вудочки на річці, ти… — вигукнув капітан Попенко, штовхаючи двері кабінету.
— Вибачай, друже, не до риболовлі. Справа.
— У нас із тобою без кінця справи. Одна закінчується, друга починається. Сьогодні ж неділя. Тобі відпочинок потрібен? Що таке?
— Хлопець один зник. Шестикласник.
— Ну-у… Скільки тих шестикласників щодня зникає і з'являється! Чи то ми з тобою не зникали? Згадай, як самі у ліс гайнули й заблукали, аж на другий день повернулися. Забув? У мене досі, як згадаю, вухо болить, яке тато крутив.
— То інша справа. Тут хлопець зайшов у туалет шкільний, на третьому поверсі. І не вийшов. Наче у повітрі розтанув.
— Хто це бачив?
— Друг його, однокласник.
— І більше ніхто?
— Ніхто, — кивнув Степан Іванович.
— Вигадує той друг-однокласник. Фантазує.
— Я сам спершу так думав. Але потім повірив. Дуже щиро хлопець каже. І професійна інтуїція мені підказує, що так воно й було.
— Як? Розчинився у повітрі?
— Ні. Але що зайшов і не вийшов…
— А де ж він подівся?
— Оце мене й мучить… Ти ж знаєш, що таке інтуїція у нашій справі.
Капітан Попенко зітхнув:
— Знаю. Незбагненна річ. Але без неї… Ану, розкажи трохи детальніше.
І капітан Горбатюк почав розказувати те, що ви вже знаєте.
— Він вийшов! — переконано сказав капітан Попенко, вислухавши все до кінця.
— Як?
— Дуже просто. Ногами.
— Але Женя Кисіль не зводив погляду з дверей. Я йому вірю. Він дуже хотів помиритися, чекав. А коли людина чекає, не хоче проґавити… — От не зводив погляду, а на якусь мить, мабуть, щось його увагу відвернуло — і в цей час… Всі ж фокуси ілюзіоністів на цьому побудовані.
Телефон задзвонив так несподівано, що обидва капітани мимохіть здригнулися.
— Капітан Горбатюк слухає.
— Пане капітан! Він тільки що дзвонив! — жіночий голос тремтів і зривався.
— Хто?
— Вітасик… Тобто… — вона замовкла.
— Дзвонив? От бачите! Я ж вам говорив, що знайдеться! — капітан Горбатюк від збудження не помітив, що перебив жінку і кричить, потім враз опам'ятався: — Пробачте! Пробачте! Я вас перебив.
І, прикривши трубку рукою, тихо сказав другові:
— Це мати хлопчика. Він дзвонив.
— От бачиш! Даремно зірвав рибалку! Бармалей! — капітан Попенко посварився на нього кулаком.
— Але то був не він, — тихо сказала на тому кінці дроту жінка. — Я так хвилююсь… — у голосі її бриніли сльози.
— Що?! Як — не він?! — здивовано спитав Горбатюк.
— Не він, не він. Голос був не його.
— Ну, заспокойтесь. По телефону іноді так змінюється голос.
— Що ж я — голосу свого сина не можу впізнати? Що він — не говорив зі мною по телефону? То був не він, — вона заплакала.
— Стривайте, стривайте. Не хвилюйтесь. Давайте по порядку. Перекажіть все як було. Постарайтеся згадати все до найменших дрібниць.
— Ну… Раптом дзвінок… І, знаєте, серце у мене чогось… я наче відчула… ще не беручи трубки… Але дзвінок міжміський… вони ж відрізняються… довші й наче настирливіші… Я схопила, до вуха і — аж закам'яніла вся. "Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Зі мною все гаразд. Я, може, не приїду ще два-три дні… Але ти не хвилюйся. Все буде добре!" Та голос абсолютно чужий, не його… "Хто це?" — питаю, ледь не вмліваючи. "Та я ж, Вітасик!" — "А чого в тебе такий голос… не твій?" — "Правильно! Не мій! — каже. — Але все одно це я". — "Де ти?" — "Потім усе розкажу. Потім. Говорити більше не можу. Прощавай! Не хви…" — і перервалося. І короткий гудок — пі! Що це означає?.. Боже мій! Я так хвилююся! — Ну, по-перше, тепер підстав хвилюватися менше, ніж було. Син ваш живий. Це ясно. І це головне. А щодо голосу — телефон може так спотворити голос, що його й рідна мама не впізнає. Що в цьому разі й відбулося.
— Ви гадаєте? А чого він сказав: "Не мій голос"? Що це означає?
— Ну… може, хотів сказати, що застудився, захрип…
— Ні. Ніякої хрипоти. Голос дзвінкий… Але не його. Не його. Що це може бути? Може… може, його викрали?..
— Хто?
— Якісь… мафіозі. Зараз стільки всього пишуть…
— Наскільки мені відомо, ви не підпільні мільйонери, до жодних афер не причетні, отже, викрадати вашого сина нікому немає жодного сенсу. А просто так дітей не викрадають.
— Але що ж тоді думати? Що? — майже істерично вигукнула мати.
— Заспокойтесь. Візьміть себе в руки. Ми постараємося зробити все, щоб знайти вашого сина.
— Я вас благаю! Я вас прошу!.. Пробачте… Пробачте… До побачення…
Поклавши трубку, капітан Горбатюк переказав другові цю несподівану й дивну телефонну розмову.
— Ну, що скажеш?
— Скажу, що той твій "пропащий" шестикласник — свиня, точніше — порося. Не жаліє матері. І я б із задоволенням нам'яв йому вуха. Як колись мені тато. Хоча це нічого не дає. Бо потяг до авантюр у цьому віці нездоланний. Ти ж сам пам'ятаєш. Якщо вдача мандрівна, то…
— Куди ж його все-таки погирило? Сказати, що знайдемо, легше, ніж знайти. Але я мусив її заспокоїти…
— Гадаю, — переконано мовив Анатолій Петрович, — він з'явиться сам.
— А я, значить, сиди і жди біля моря погоди?
— А що ж ти можеш вдіяти?
— Сьогодні, — зітхнув Степан Іванович, — мабуть, уже нічого. А завтра зранку поговорю з Вітасиком Граціанським. Для початку.
Розділ III
Ще одне зникнення. Школа вирує. Таємничий голос за спиною. Капітан Горбатюк вражений
Але поговорити з Вітасиком Граціанським капітану Горбатюку не вдалося. Бо Вітасик Граціанський у понеділок зранку до школи не прийшов. Удома його не виявилося теж. Ні його, ні батьків.
На роботі у Бориса Борисовича Граціанського були дуже здивовані:
— Ні! Не у відпустці. Має бути. Не попереджав. До того ж сьогодні збори. Всього колективу. І Борис Борисович робить доповідь. Про поточну ситуацію. Дивно. Дуже дивно. Може, зламалася машина. Не дзвонив. Ні.
В інституті, де викладала Елеонора Іванівна Граціанська, теж хвилювалися:
— У неї ж сьогодні три пари… Хоч би попередила. Це просто безвідповідальність! Мусимо доповісти деканові.
Капітан Горбатюк отримав довідку в управлінні — серед дорожніх аварій машина Граціанського не зареєстрована.
Шостий "Б" вирував.