Такий балакун. Так весело розказує різні побрехеньки.
— І всюди суне свого носа. Те, що саме зараз нам дуже треба! — іронічно скривилася Елеонора Іванівна.
— Нічого-нічого! Не бійся. Нейтралізуємо, — бадьоро усміхнувся Борис Борисович і, висунувши руку з вікна, вітально помахав маленькому хлоп'якуватому діду, що стояв біля воріт і, приставивши дашком руку до очей, дивився, як ми повільно під'їжджаємо.
— Манефо! Кульгай, стара, сюди! Борка твій приїхав! З усією зондеркомандою, шнеллер! — дзвінко закричав дід Гогоня, коли ми спинилися біля воріт.
І поки ми вилізли з машини, з воріт перевальцем — ваги-переваги — вже вийшла кругленька рум'яна бабуня у білій хустині, по-піратському хвацько перев'язаній через лоба набакир.
— Здрастуйте, мамо! — радісно вигукнув Борис Борисович, обнімаючи і тричі цілуючи бабуню.
Потім із такими ж словами обняла й поцілувала бабуню Елеонора Іванівна. Правда, не стільки поцілувала, скільки притулилася щокою до щоки, щоб не замазати нафарбовані губи.
Я розгублено стояв, не знаючи, що мені робити: чи теж цілуватися, чи як…
Елеонора Іванівна різко обернулася до мене:
— А ти чого стоїш? Ну, зовсім як дикий!
Бабуня Манефа сама обняла мене і цмокнула шершавими губами у щоку. У цей час Борис Борисович уже обіймав діда Гогоню. Той ляскав його по спині (та позаяк Борис Борисович був високий, а дід низенький, то виходило трохи нижче спини). При цьому дід Гогоня весело сміявся і говорив пришепелявлюючи:
— Ну, Борка! От, Борка! Молодець, що приїхав! Я за вами, чортами, вже скучив. Свято, свято зробили!
Потім дід Гогоня так само обійняв і поляскав по спині Елеонору Іванівну, якуті обійми й поляскування явно покоробили. Вона аж скривилася. Правда, так, щоб дід Гогоня не бачив.
Потім дійшла черга й до мене. Я вже приготувався до обіймів, уже й руки розвів. Але дід обіймати мене чогось не захотів. Лише ляснув по плечу й підморгнув:
— Чао, бамбіно!
Та погляду на мені не зафіксував. Ковзнув очима і знову до Бориса Борисовича:
— Ходімте ж у хату! Манефо, ну що ж ти не запрошуєш? От племінницю Бог послав! Навіть сина з сім'єю по-людськи прийняти не може. Одчиняй ворота! Не кидати ж машину на дорозі.
Я зрозумів, що дід Гогоня, по-перше, дядько матері Бориса Борисовича, тобто двоюрідний його дідусь, а, значить, Вітасика Граціанського двоюрідний прадід, і по-друге, що цей двоюрідний прадід на Вітасика Граціанського за щось ображається (таке в мене у всякому разі склалося враження).
Поки одчиняли ворота, поки Борис Борисович загнав машину у двір, я роззирався навколо. Хата була досить стара, але під новою блискучою бляхою (видно, недавно монтували). Під такою ж новенькою бляхою був і великий сарай (чи то повітка, чи то клуня, хто його зна — я на цих речах, ти ж знаєш, не дуже розуміюсь).
Але що мені впало у вічі — це якісь однакові чудернацькі металеві ручки і на хвіртці, і на дверях хати, і на дверях повітки. І навіть на дверях туалету, що визирав із лопухів за городом. І умивальник під грушею був якийсь чудернацький…
Та лише глянувши на ворота, я нарешті зрозумів. Власне, не на самі ворота, а на номер будинку, що стримів на стовпі. Великий подвійний емальований номер дев'ять на залізному кронштейні.
Та це ж номер залізничного вагона! І ручки з вагонного купе. І умивальник вагонний.
Як я потім дізнався, колишній хазяїн цього обійстя, в якого купила хату мама Бориса Борисовича, працював на залізниці і перетягав із депо різні речі й деталі зі старих списаних вагонів.
Тим часом баба Манефа (так я її називатиму, бо вона Вітасику Граціанському таки бабуся), почимчикувала перевальцем у хату, і коли ми всі нарешті зайшли, то на столі вже стояли і домашня ковбаса, і сало, і миска з огірками, помідорами, цибулею, і тарілки з холодцем, і якісь пляшки, і велика карафа з узваром. Коли вона тільки встигла все це виставити? Наче зарані чекала на наш приїзд.
— Мамо! — захоплено вигукнув Борис Борисович. — Ви чарівниця! Тільки цим можу пояснити…
— Еге! — хихикнув дід Гогоня. — До сільмагу вчора скатерті-самобранки завезли. Якраз на храм…
— А-а!.. То ми саме вчасно! — Борис Борисович радісно потер руки. — Люблю повеселитися, тим паче попоїсти!
— Борю! — докірливо сказала Елеонора Іванівна.
— А що таке? — знизав плечима Борис Борисович. — Я вже у рідної матері соромитися мушу?
Посідали до столу.
Одразу стало гамірно й весело, як завжди під час святкового застілля.
Після першої, закусюючи, дід Гогоня спитав у Бориса Борисовича:
— Ну, як ти там? Керуєш?
— Та керую… — Борис Борисович аж прицмокував від насолоди, наминаючи оті смачнючі голубці в сметані.
— Не вигнали ще? — примружився дід Гогоня.
— А чого б це…
— Ну, тепер запросто виганяють. Зібрався народ, побалакали, проголосували і — під сідало коліном.
— Уже й так!
— А що? Ти ж Орлюка знаєш?
— Івана Йосиповича? Голову сільради? Аякже!
— Колишнього…
— Та ви що?!
— От-от. Я ж і кажу!
— Коли? За що?
— То цілий роман. Пригодницький…
Розділ XV
Розповідь Вітасика Дорошенка продовжується. Нічний "спектакль"
Поки ото сиділи ми за столом, поки слухали діда Гогоню, уже й звечоріло. Дід Гогоня попрощався, пішов.
Елеонора Іванівна встала з-за столу, відчувалося, що вона тільки-но й чекала цієї миті, і якомога лагідніше сказала:
— Зараз будемо вкладатися. Я, мамо, Вітасику постелю отам у малій кімнатці, добре?
— Добре-добре. Там усе чисте, я недавно міняла, — одгукнулася баба Манефа.
— Іди, Вітасику, сходи, куди треба, почисти зуби — і спати, — наказала Елеонора Іванівна.
Я вийшов на ґанок.
Небо було зоряне, як у планетарії. Оно Великий Віз, Малий Віз. Чумацький Шлях… На небі все знайоме. А от на землі… Де "куди треба" — хто його зна. Навкруги темно. Лише ліворуч од хати бовваніє повітка.
Вийшов на ґанок Борис Борисович.
— О! Ти чого став? Боїшся? Ех ти! — він обернувся в хату. — Мамо, ввімкніть йому лампочку, будь ласка.
У сінях клацнув вимикач, і в глибині саду, за повіткою, спалахнув вогник. Я побіг туди.
Пробігаючи повз повітку, почув за стіною зітхання корови.
"Куди треба" було точнісінько, як у поїзді. І двері з ручкою, і вікно, і все інше — просто перенесене з вагона. Меткий був отой залізничник, колишній господар.
І от я вже лежу в маленькій кімнатці біля вікна на вузькому твердому тапчанчику і згадую всі події цього надзвичайного, дивовижного дня.
Чи міг я сьогодні вранці, ідучи до школи, подумати, що ввечері у подобі Вітасика Граціанського лежатиму десь у селі далеко від рідного міста?
І хоч на денці душі муляла мене думка: "А як же там тато з мамою?" — але в животі лоскотало оте нетерплячо-радісне почуття цікавості: а що ж буде далі? Як під час перегляду детективного фільму.
Адже не просто так приїхали Граціанські до баби Манефи. А через отой несподіваний прихід вусатого дядечка, схожого на кіноактора. Щось їм тут треба. Дуже терміново.
Але — що?..
А дід Гогоня симпатичний. Він мені одразу сподобався. Веселий, і говорить те, що думає.
Потім я подумав про тебе. Чого це я з тобою посварився? Як було б здорово, якби ти зараз був поряд зі мною. Удвох значно веселіше, цікавіше й безпечніше було б переживати цю неймовірну пригоду. Але для цього, мабуть, треба було б, щоб ти перетворився на когось іншого. От якби на діда Гогоню. От було б класно, якби дід Гогоня — це був ти, мій друг Женя Кисіль.
Я не можу сказати, скільки я так пролежав. Вже, мабуть, почав засинати, бо думки переривались і плуталися.
Та раптом я почув голос. Отой самий таємничий голос за спиною.
— Не спи! А слухай, що там говорять! Бо проґавиш.
Я здригнувся. І почув цокіт копит, що віддалявся.
Чи то я заснув на мить, і це мені наснилося. Чи то справді…
У сусідній кімнаті горіло світло, і по підлозі тяглася жовта смужка від дверей, що були нещільно причинені. Я нашорошив вуха.
— Мамо, Лиску треба вивести так, щоб не мукнула, щоб тихо було. І пильнуйте ж там… — голос Бориса Борисовича звучав наказово.
— Не бійсь. З боку саду ніхто не зайде.
— А ти, Норо, стань біля воріт. І дивись, щоб з вулиці був порядок.
— Ти б надів, може, щось із татового старого.
— Ні. Краще я в плавках. Потім просто помиюся, і все.
— Замерзнеш же.
— Дивись, щоб не впрів. Перевір, як там Вітасик? Спить?
Смужка світла на підлозі враз розширилася. Я миттю заплющився й засопів носом.
— Спить.
Голоси замовкли. Усі троє вийшли з хати. Серце в мене стукотіло, як кулемет. Починається! А я ледве не заснув.
Обережно-обережно я одкинув ковдру, сів на тапчанчику. Прислухався.
Тихо. Тільки у сусідній кімнаті хрипко цокав на стіні годинник — старі ходики з гирею і бляшаним циферблатом, на якому був намальований Дніпрогес.
Баба Манефа чатує зараз у саду разом із коровою Лискою. Елеонора Іванівна біля воріт. А Борис Борисович, значить, у повітці. Що ж він там робить? Голий, у плавках. Заради цього він же й приїхав. Що? Що він робить? Я мушу подивитися. Недаремно ж мені не дав заснути отой таємничий голос за спиною.
Тремтячими руками я натягнув штани, сорочку і, не взуваючись, босоніж (щоб було тихіше) підійшов до дверей. Хотів уже прочинити. Потім передумав. Ґанок якраз навпроти воріт. У кімнаті горить світло. Елеонора Іванівна одразу побачить мене, як я буду виходити.
Я тихенько, щоб не клацнути, одсунув шпінгалети, розчинив вікно. Висунувся, озирнувся. Вікно виходило в сад. Ніде нікого. Баба Манефа з Лискою, видно, з того боку, за хатою. Тільки дерева стоять якісь нашорошені, наче прислухаються. Ну, прислухайтесь, прислухайтесь. Вас я не боюсь…
Переліз через підвіконня і, дряпаючи живіт, повільно сповз на землю. Стрибнути побоявся, щоб не почули. Відчуваючи з незвички босими ногами всі нерівності й прохолоду землі, пішов навшпиньках до повітки.
Крізь щілини задньої стінки пробивалося світло. А що я скажу, як мене побачать?
Ну що? Скажу: іду "куди треба". Захотілося. Не буває, чи що… Якраз же за повіткою оте "куди треба" й вимальовується на тлі зоряного неба. Не вб'ють же мене "рідні" тато з мамою та бабусею.
Знайшов я круглу дірочку у стінці — вибитий із дошки сучок, — припав оком.
Борис Борисович уже одгріб гній і копав яму на тому місці, де стояла корова. Копав швидко, поспішливо, наче солдат, що окопується під шаленим вогнем ворога. І хоч був він у самих плавках, холодно йому не було.