Вони все що завгодно робитимуть, аби я їм усміхнулася. Думають, що в мене чарівна усмішка. Що від моєї усмішки вони можуть стати всемогутніми й непереможними.
— А насправді — ні?
— Авжеж. Звичайна усмішка. Як у всіх. — Вона усміхнулася.
Ні! Все-таки усмішка в неї була не звичайна. Недарма кажуть: коли усміхається красуня — наче сходить сонце. Хоч Грайлик був і не дуже дорослий, та на дівочій красі розумівся.
— Як же це все-таки сталося?
— Я про усмішку вигадала. А вони повірили. Ех! — вона зітхнула. — Якби ти знав, як нудно бути принцесою… От я й…
— А Ципа-Дрипа?..
— Точніше, Ципа-Дрипа — Лімпампоня. Таке її повне ім’я. Не так служниця, як моя старша подружка. Коли ми побачили здаля тебе, я відразу зрозуміла, що в наших краях з’явився новий цікавий хлопець. На конику Вінику, ще й з лижною палицею замість списа. Це ж треба!.. І ми з Лімпампонею домовилися, що я її зв’яжу і вона тобі скаже те, що сказала.
— А карета, слуги, кучер?..
— Ніякої карети. Ми з нею верхи були. Я коней у гущавину завела. І з кущів усе бачила й чула. А потім усі вони робили й казали те, що я їм наказувала.
— І… і лицар Дон!
— Ніякий він не лицар. А звичайний Донощик, скорочено — Дон. Дон-Ябедон.
— Тепер ясно… Тепер усе ясно.
— Тобі, може, все, а мені не все ясно. Ти скажи, як тобі вдалося з вежі-здоровежі втекти. Я ж збиралася тебе врятувати, а ти, виявляється, втік. Як це ти зробив?
Грайлик усміхнувся:
— Хай це буде моєю таємницею.
— Не скажеш?
— Ти все одно не повіриш. Як ми наприкінці двадцятого сторіччя не віримо, то що вже казати про ваше темне середньовіччя.
— А може, й повірю. Я ж все-таки принцеса.
— Ти бачила зірки в небі?
— Ну, бачила.
— Так-от там є й планети. І на тих планетах живуть люди, як у нас на Землі. Ну, не люди, а живі істоти, інопланетяни. І вони прилітають на Землю. І один інопланетянин, Якцетак, мене з вежі-здоровежі й врятував.
Принцеса Шах-ІІІароня слухала його, затамувавши подих і розгублено кліпаючи своїми довгими прекрасними віями.
Вона хотіла щось сказати, але не встигла.
Раптом з неба пролунало: — Грайлику! Обідати! і Вони обоє здригнулися і завмерли.
— Що це? — тихо спитала принцеса.
— Мама. Обідати кличе, — зітхнув Грайлик.
— Ти щотеж… інопланетянин? — тихо спитала Шах-Шароня.
"Ну як їй поясниш? Хіба вона зрозуміє? Та й я б не зрозумів, коли б зустрів прибульця з двадцять п’ятого сторіччя", — подумав Грайлик.
Він усміхнувся:
— Вважай, що так.
— І тобі треба зникати?
— Треба. Ти ж сама казала, що справжні лицарі передусім шанують жінок. А мама — це ж найперша, найголовніша жінка у світі.
— Так! — кивнула вона.
Потім знову зітхнула:
— Шкода, що ти… Мені так хотілося з тобою погратися.
— Я повернусь. Я обов’язково повернусь! — вдарив себе у груди Грайлик.
Принцеса Шах-Шароня усміхнулася.
І усмішка її була як схід сонця.
РОЗДІЛ XI
Останній
Після обіду мама обняла Грайлика за плечі й спитала:
— Ну, то які тобі лати треба? Давай вже ту коробку.
Грайлик подивився на втомлену маму, на її руки і сказав:
— Уже не треба.
— Чого це? — здивувалася мама.
— А для лицаря лати — не головне.
— Взагалі-то правильно, — усміхнулася мама.
— Молодець! — сказав тато і теж усміхнувся.
І усмішки їхні були схожі на усмішку прекрасної принцеси Шах-Шароні з далеких лицарських часів…
ПРИГОДА ДРУГА
СЕКРЕТНА ЗБРОЯ НЕЗНАЙОМЦЯ КОШІ
РОЗДІЛ І
Таємниче зникнення Галочки.
Грайлик сумує
Іван-Сумніван запевняв, що всі оті країни Грайлик просто вигадав — і Татандію-Мамандію, і Дідусію-Бабусію, і навіть саму Дитиндію. Але то ж Іван-Сумніван. Недарма він Сумніван, в усьому завжди сумнівається. Тільки й бубонить, закопиливши губу: "Так не буває!". Маруда нещасний!
Не слухайте його! Буває-буває!
Дитиндія — надзвичайна, чарівна, казкова країна. Всі люди з неї вийшли. Тільки не всі усвідомлюють і пам’ятають це. Так говорять Грайликів тато Усміхайло Петрович і Грайликова мама Веселина Василівна. А вони завжди говорять чистісіньку правду.
У Дитиндії, як у кожній казковій країні, весь нас відбуваються різні дива й несподіванки.
От і сьогодні — раптом ні з того, ні з сього зникла принцеса Галочка. Грайлик домовився, що вони гратимуться у летючий корабель, побіг додому за старим простирадлом на вітрило, прибіг, а принцеси Галочки нема. І ніхто не знає, де вона поділася, — ні Роман-Отаман, ні Юля-Танцюля, ні Марушка-Реготушка, ні Толя-Бараболя, ні Любушечка-Стрибушечка, ні Вітасик-Тарантасик, ні Миня, ні Чух. Ніхто. Щойно була на дитячому майданчику. Стояла біля гойдалки, дивилася, як гойдаються Вітасик-Тарантасик і Миня. Потім одійшла кудись за корабель "Варяг", де гралися у піратів Роман-Отаман, Чух і Толя-Бараболя, і — зникла.
— Мабуть, пішла додому, — сказала Любушечка-Стрибушечка, стрибаючи на одній нозі через скакалку.
— Нікуди додому вона не пішла, — сказала Юля-Танцюля, продовжуючи танцювати під музику, що линула з транзистора, який стояв на бортику пісочниці.
— Звідки ти знаєш?
— Бо у неї дома нікого нема. Батьки на роботі, а бабуся пішла в магазин, у чергу за ковбасою. Я сама чула, як вона сказала: "Ти ж дивись, будь обережна, нікуди з двору не йди".
— Гм… Куди ж вона ділася? — стурбовано спитала Марушка-Реготушка. І так дивно було бачити її серйозною, неусміхненою.
— Ви про кого? Не про Галочку? — спитала раптом Віка-Базіка, яка щойно підійшла.
— Про неї,— озвався Грайлик.
— Ну так її розбійник забрав і кудись потяг.
— Який розбійник?
— Що ти мелеш? — стрепенулися всі.
— Звичайний собі розбійник. От не вірять!.. Неголений такий, пожмаканий, і з рота несе, як од мотора машини дяді Феді,— сірника піднеси,
і вогонь спалахне.
— Ти що — бачила?
— Бачила.
— І мовчала?
— Щоб він і мене забрав?
— Та не слухайте її! Що, ви її не знаєте? — гукнув Миня.
І справді — недарма ж вона Віка-Базіка. Язиком меле, як млинком. Весь час базікав, вигадує щось.
— Мабуть, Галочка десь сховалася, сидить собі й хихикає нищечком. Пошукай гарненько, — сказала Юля-Танцюля і ввімкнула транзистор гучніше.
Пішов Грайлик шукати. Шукає, а в самого на серці неспокійно, тривожно. Не вірить він, що сховалася Галочка. Не така вона, щоб сховатися й хихикати нищечком. Вдача у неї добра, ніжна й лагідна. Хоч і весела, співуча. Вона ж не просто Галочка. Вона Галочка-Співалочка. Голосочком, як дзвіночком, весь час виспівує щось веселеньке. Зранку, як у двір вийдеш, уже чути:
Я танцюю
І співаю,
Я веселу
Вдачу маю.
Я співаю
І танцюю,
І ніколи
Не сумую.
Не сумую,
А сміюся,
Бо нікого
Не боюся!..
Ворогів бо ж
Я не маю, —
Я усім допомагаю.
У цій пісеньці вся вона — Галочка: весела, добра і смілива. Всі її любили, навіть Миня і Чух. А двоюрідні брати Миня і Чух — то непрості хлопці. Вони мало кого люблять. їх так прозвали після того, як Грайлик побував у середньовіччі і познайомився там із середньовічними вельможами— графом Моєкалом-Недамкалом і графом Чужекалом-Хочукалом. Коли Грайлик розповів про це, всі в один голос визнали, що їхній Сашко Чеберяка справжнісінький Моєкало-Недамкало, а його двоюрідний брат Славко — абсолютний Чужекало-Хочукало. Бо ж Сашко нікому своїх нових іграшок не дає ("Моє!", "Не дам!"), а Славко, навпаки, завжди намагається щось у когось поцупити. І їх, звичайно, прозвали: Сашка — "Моєкало-Недамкало" (скорочено Миня), а Славка — "Чужекало-Хочукало" (скорочено Чух).
Як бачите, людські недоліки живучі. Минуло стільки століть, а й сьогодні доводиться з ними боротися.
Грайлик ходив по усіх закутках Дитиндії, зазирав у всі схованки, відомі йому з піжмурок, і раз у раз кликав тихенько:
— Галочко! Озовись! Не ховайся!
Та вона не озивалася.
Не було Галочки ніде.
Невже й справді забрав її якийсь волоцюга-п’яниця?
Яких тільки страшних випадків не розказують мами й бабусі, теревенячи на лавочці край дитячого майданчика.
Грайлик шукав Галочку, аж поки мама не погукала його обідати. Мама сьогодні не пішла на роботу, була вдома, бо нездужала. І тому Граіілик не став ЇЇ нервувати, розказувати про Галочку. Тато завжди вчив його, що жінок треба жаліти, берегти, особливо маму й бабусю.
Грайлик мляво жував курячу ніжку і все думав про те, як же він житиме без принцеси Галочки, без її сонячної усмішки, без її дзвінких пісень, від яких одразу веселішає серце.
Галочка була старша за Грайлика на півроку і вже ходила до школи, перейшла в другий клас. А Грайлик тільки-но в перший восени піде.
Це Грайлик прозвав її принцесою. Бо вона й справді була принцеса, прекрасна і недосяжна, — гарненька, кучерява, очі карі, променисті, носик кирпатий. На щічках — ямочки.
Після обіду по телевізору була "дитяча година" з французькою мовою. Грайлик завжди її дивився і потрошку вчив французьку. Хоча більшість жителів Дитиндії вчила англійську.
А потім були мультики, один за одним по двох програмах.
І Грайлик вийшов у двір тільки години через дві. Вийшов і раптом…
РОЗДІЛ II
Незнайомець Коша
Любушечка-Стрибушечка стрибала у цей час через скакалку. Юля-Танцюля, як завжди, витанцьовувала під транзистор. А Роман-Отаман, Миня, Чух, Вітасик-Тарантасик і Толя-Бараболя товклися на кораблі "Варяг". У кожного одне око було перев’язане навскіс хусткою. Як бачите, піратська команда збільшилася. Лише Іван-Сумніван самотньо стояв осторонь, обіпершись об дерево, і, закопиливши губу, хмикав:
— Так не буває!
І раптом…
"Пірати" завмерли на кораблі. Юля-Танцюля як підняла у танці ногу, так і не опустила. Любушечка-Стрибушечка теж, здавалося, застигла у повітрі. А Іван-Сумніван розкрив рота, сказавши: "Так…" — і не вимовивши: "…не буває!"
Бо у Дитиндії раптом з’явилася Галочка. Та ще й не сама. Разом з нею з’явився якийсь незнайомий хлопчик. Некрасивий, губатий, з великим носом і відстовбурченими вухами. Але з добрими голубими очима, які дивилися весело і привітно.
— Ой! Незнайомець! — прохопилася Юля.
— Незнайомець! Справді! — підхопив Чух.
— Незнайомця звуть Коша, — усміхнулася Галочка. — Знайомтесь, будь ласка!
І вона підвела хлопчика до дітей.
Незнайомець Коша кожному усміхнувся, церемонно кивнув головою і по черзі потис руку. Рука в нього була широка і м’яка.
— А… а звідки він? — спитав Роман-Отаман.
— Це секрет, — усміхнулась Галочка. — Хай вам покортить.
— А… де ти була? — спитав Грайлик.
— Це теж секрет, — знову усміхнулася Галочка.
— Ні! Серйозно.