Що ти зробиш із тим соловейком, із нерозумною птахою?..
То тільки у детективних романах і кінофільмах стежити легко й просто. Насправді вистежити когось, щоб він тебе не помітив, дуже важко.
У цьому Лесик переконався в перший же день.
Ну, що ви, наприклад, зробите, коли ваш "об'єкт" сідає в тролейбус, а ви в цей час стоїте за рогом будинку метрів за двадцять від нього? У романах і кінофільмах хапають таксі та їдуть за тролейбусом. А в житті? В житті ніякого таксі поблизу нема. Та якби й було, то де учневі п'ятого класу взяти на нього гроші? І взагалі, який таксист захоче везти п'ятикласника за тролейбусом і зупинятися на кожній тролейбусній зупинці, щоб дати йому змогу простежити, чи не вийшов на тій зупинці його "об'єкт"? Таксист негайно одвезе того п'ятикласника прямісінько в міліцію.
Бігти ж за тролейбусом зовсім дурне діло. По-перше, не доженеш. По-друге, коли б і догнав, "об'єкт" із тролейбуса вмить тебе побачить.
Ні, насправді вистежити когось, щоб він тебе не помітив, дуже важко…
А втім, того дня, коли Лесик почав свою детективну діяльність, стався епізод, на перший погляд незначний, але який чогось запам'ятався йому.
Коли Лесик назирці поспішав за Лесею через прохідний двір, він раптом побачив під стіною на асфальті маленького горобчика-пташеня. Горобчик уже вбився у пір'я, але літати, здається, ще не вмів. Хвостик у нього був дуже куценький. Пташеня стрибало по асфальту, а над ним пурхали дорослі горобці. Мабуть, воно випало з гнізда. Лесик глянув угору. На стіні метрів за три від землі чорнів квадратик вентиляційного душника, з якого стирчали соломинки. Горобці часто мостять гнізда в таких душниках.
Лесик на якусь мить зупинився. Але він так поспішав!.. Леся вже завернула за ріг.
Що він міг вдіяти? Щоб покласти пташеня назад у гніздо, треба драбину. А де він візьме драбину?.. Лесик побіг далі.
А коли Леся сіла в тролейбус і Лесик ні з чим повертався через прохідний двір, пташеняти під стіною вже не було. Почуття провини ворухнулося у його серці. А що, як кіт…
І тут Лесик несподівано побачив Довгого, власне, його спину, що майнула й зникла у під'їзді (Довгий жив у цьому дворі).
Лесик так і спинився, вражений.
Невже Довгий підняв і поклав у гніздо? Правда, йому й драбини не треба. Спокійнісінько міг собі стати на отой он ящик, що валяється під стіною, і…
Він, Лесик, значить, не підняв, а Довгий…
Це було якось так несподівано і так не в'язалося зі звичними уявленнями про трійцю, що Лесик просто поспішив одігнати ці думки.
Та й інше займало його зараз.
Ну чому, чому він такий нещасливий?
Він уже й не сподівався дізнатися, куди поспішає Леся.
І все-таки… Все-таки йому пощастило.
На третій день після початку своєї детективної діяльності Лесик, знову ж таки довівши "об'єкт" до тролейбуса й загубивши його, махнув рукою, сів і собі в тролейбус та й поїхав на площу Толстого. Якщо ви киянин, то ви знаєте, що на площі Толстого було, по-перше, чудове кафе-морозиво "Сніжинка", по-друге, кінотеатр "Київ". Лесик вирішив заїсти свою невдачу морозивом і піти з горя в кіно.
На площі Толстого Лесик зійшов із тролейбуса і посунув до підземного переходу. І "Сніжинка", і кінотеатр "Київ" були на тому боці. До переходу довелося йти дерев'яною галереєю під парканом, за яким був будівельний майданчик (над переходом і станцією метро щось будували). Коли галерея закінчилася, Лесик побачив на тротуарі цілий автопарк дитячих візочків. Тут була молочна кухня.
Ковзнув поглядом по відчинених дверях і… спіткнувся.
Біля молочної кухні серед численних мам, бабусь, дідусів і татусів стояла в черзі… Леся. Ба більше, вона в цю мить повернула голову і побачила його. І… усміхнулася.
Ховатися було пізно.
Леся дивилася на нього так, що йому здалося, ніби погляд її промовляв: "Не тікай! Я зараз…" І він спинився й почав чекати. Леся вийшла дуже швидко. У молочних дитячих кухнях черга рухається блискавично — порожні пляшки здав, повні взяв і поганяй.
— Привіт! А ти що тут робиш? — усміхнулася вона йому.
— А ти? — ухилився він од відповіді.
— А я братикові по харчування прийшла. Розумієш, мама підвернула ногу, лежить. А тато на роботі. А він же не може без харчування. Правда?
— Правда, — почервонів Лесик.
Вона більше не питала, як і чому він тут опинився. Просто йшла собі дерев'яною вузькою галереєю під парканом назад до тролейбусної зупинки, звідки він щойно прийшов, а він човгав за нею, наче так і треба, наче ніяких справ у нього й бути не могло.
Раз у раз вона мовчки озиралася й усміхалась йому так, як може усміхатися тільки та, що вам подобається, — загадково і трошечки-трошечки зверхньо.
Внутрішній голос підказував Лесику, що, рятуючи самолюбство, мабуть, треба було б самому сказати про "Сніжинку", про кінотеатр "Київ" — чого ж він усе-таки тут опинився. Але соловейко в грудях так заливисто тьохкав, що заглушив отой голос. Та й що б це дало? Ну, сказав би, ну, врятував би самолюбство, а вона б одразу: "Ах, ну біжи в кіно і в свою "Сніжинку", а я піду…" Що б він од цього виграв? Вона несла у поліетиленовій торбинці пляшечки з молоком, кефіром і ще якимсь немовлячим харчем. Зустрічні ненароком штовхали її (розминутися було важко), і пляшечки весь час дзенькали в торбинці. Лесик піймав себе на тому, що переживає, щоб ті пляшечки не побилися. І полегшено зітхнув, коли вони нарешті вийшли з дерев'яної галереї.
— Пішли в "Океан", — сказала вона. — Мені треба купити щось рибне. Ти рибу любиш?
— А чого… — непевно знизав плечима Лесик. — Я все люблю.
— Ой! А я без риби просто не можу. У нас усі люблять рибу. І тато, і мама…
В "Океані" вона купила оселедців і великий брикет свіжомороженого хека. Все це було складено у другу поліетиленову торбинку. І якось так саме собою вийшло, що ця торбинка опинилася в руках Лесика. Хлопець навіть не помітив, як це трапилося. Тільки коли вони вже були на вулиці, він звернув увагу, що несе торбинку з рибою.
— А тепер — у молочний! — вона дістала з кишені якусь записку, зазирнула. — Масло. Ряжанка. Кефір для тата. Любительський сир.
І хоча вона не сказала абсолютно нічого смішного, Лесик раптом засміявся. Йому вже давно хотілося засміятися — так радісно клекотіло щось у нього під горлом. І зараз він просто вже не втримався. Ох, той соловейко! Що ти робиш з хлопцем?!
І Леся не здивувалася його сміхові. А й сама засміялася.
У гастрономі вони розділилися: вона пішла по ряжанку і кефір, а він — по масло і любительський сир.
— Чого ти смієшся? — підозріло спитала сердита тьотя, поряд із якою він стояв, і оглянула себе: мабуть, вирішила, що його розсмішила якась деталь її туалету.
Він ніяково почервонів.
Потім вони їхали у тролейбусі додому на Печерськ.
Вона сиділа, притримуючи на колінах дві повні торбинки, а він стояв біля неї і тримав у руці третю.
Йому здавалося, що люди дивляться на них і усміхаються, а може, вони й справді усміхалися. Люди майже завжди усміхаються, дивлячись на усміхнених дітей.
— А ти любиш малих діток? — питала вона. — Ой, вони такі кумедні! Я ніколи раніше не думала, що вони такі. Просто чудо! От ти побачиш, як він складає ротик і каже: "Гу-гу!"
І раптом Лесик злякався. "От ти побачиш…"
Значить, вона запрошує його до себе. Соловейко наїжачився і замовк.
Лесик сподівався, що поможе донести їй торбинку до дверей і попрощається. А тут…
Лесиної мами Лесик не боявся. З мамами у нього завжди був контакт. Лесик був увічливий, умів чемно всміхатися, і мамам це подобалося.
Він боявся Лесиного братика. З немовлятами у нього контакту не було. Так уже історично склалося.
Коли він був іще в першому класі, двоюрідна тітка, тьотя Льоля, народила донечку. Тато, мама і Лесик усією родиною пішли вітати. Тьотю Льолю щойно забрали з лікарні. Коли вони прийшли, розпашіла, із сяючими щасливими очима тьотя Льоля саме переповивала донечку. Всі її обступили, і Лесикова мама захоплено сплеснула руками:
— Ой, яка гарненька!
Потім повернулася до Лесика:
— Глянь, сину, це твоя сестричка. Правда ж, гарна?
Лесик глянув і побачив на пелюшках червоний животик і швидкі рухи червоних ручок та ніжок. Хотів роздивитися личко, але, крім роззявленого криком рота, не видно було нічого.
— Ага, — сказав він. — Гарненька… На мавпочку схожа.
Лесик іще не вмів брехати.
Мама потім довго дорікала йому за невихованість.
Вдруге побачив він свою сестричку, коли їй було вже років півтора. І, дивлячись на справді гарненьку дівчинку з великим білим бантом на голові, не міг повірити, що то та сама "мавпочка".
Відтоді він вирішив собі, що, як ото гарний метелик спершу буває бридкою гусінню, так і людина у немовлячому віці — криклива "мавпочка", а потім вилюднює.
І до немовлят Лесик ставився, м'яко кажучи, без захвату. Коли він бачив дитячу коляску або немовля у "конвертику", то мимоволі здригався.
От і зараз він здригнувся й подумав: "Як же я піду? Я ж не зможу приховати від неї своїх почуттів до її братика. І вона побачить і образиться. І тоді — все! Вона мені цього не вибачить ніколи".
Але вони вже під'їхали і вийшли з тролейбуса. І вже йшли до її будинку, під вікнами якого стільки разів прогулювалися і Лесик, і Жора, удаючи, що їх дуже цікавить галантерейна крамниця.
"Що робити? Що робити?" — гарячково міркував він, покірно несучи за Лесею дві торбинки з продуктами. Торбинку з братиковим харчуванням вона урочисто несла сама.
До самісіньких дверей її квартири, що була на третьому поверсі, думав Лесик, як би викрутитись і не зайти, але так і не придумав. За всієї схильності до фантазування іноді він губився і не міг придумати простенької брехні, на яку спроможний будь-який ледар, що не вивчив уроку.
Леся одімкнула двері та сказала:
— Давай! У темпі! Щоб протягу не було.
І він, як теля, покірно пішов, несучи в порожніх грудях розпач і тривогу.
— Тс! Тихо! Може, він спить, — приклала палець до вуст Леся, обережно, щоб не клацнути замком, замикаючи двері.
— Давай у кухню, — підштовхнула вона його. І Лесик, переставляючи ноги, як журавель, пішов за нею в кухню.
Вони ще не розпакувалися, як із кімнати почулося спершу "гу-гу-гу", потім мамине:
— Лесю, це ти?
Леся усміхнулася:
— Не спить… — і гукнула: — Це ми, мамусю! Ми зараз. Тільки розпакуємося.
Вона швидко виклала все з торбинок на стіл.
— Ходімо.