На підлозі у безладді валялося кілька мармурових брил. А в стіні зяяв отвір: брили були звідти, вони затуляли колись вхід у підземний коридор.
— Особливо треба пильнувати, коли минатимемо перехрестя, завороти, бічні ходи, — шепнув професор.
Вони пройшли коридором метрів десять і спинилися перед масивними іржавими залізними гратами-дверима.
— Це сталося тут, — шепнув професор, — ґрати були замкнені на замок. Зараз замка нема.
Він штовхнув ті ґратчасті двері, вони зі скреготом розчинилися.
Рушили далі.
Промінь ліхтаря вихоплював з мороку лише метрів п'ятнадцять-двадцять, решту довжелезного підземного ходу поглинала темрява.
Як не пильнували вони, але напад був такий блискавичний і раптовий, що капітан не встиг зреагувати. Він тільки помітив, як із-за рогу вистромилася, наче просто з земляної стіни, величезна рука, схопила професора за шию… Мить — і професор, відчайдушно шкрябонувши ногами об землю, зник за рогом.
Капітан скочив уперед:
— Стій! Стрілятиму!
Перше, що побачив капітан, коли спрямував світло ліхтаря у бічний хід, було перекошене від болю лице професора, якого притискав до себе, обхопивши ззаду руками, горилоподібний незграба у шахтарській касці з ліхтарем. Друга його рука, вистромившись із-за професорової спини, спрямовувала на капітана обріз двостволки.
Стріляти неможливо. А часу на роздуми не було.
Викинувши вгору і вперед руку з ліхтарем, щоб на мить відвернути увагу, капітан одночасно щосили ногою вдарив по обрізу. Постріл прозвучав глухо, як у бочці. Посипалося згори — жакан влучив у землю над головою капітана. Наступної миті Горбатюк ударив нападника пістолетом по голові. Брязнуло скло — капітан вцілив по ліхтарю каски. І одразу відчув, що падає назад. Поштовх був такий дужий, що повалив і капітана, і професора на землю. Капітан миттю підхопився, але нападника вже не було. На землі тільки валявся обріз.
— Назад! До дверей! — вигукнув капітан. Вони кинулися назад.
— Ще якийсь вихід є? — спитав капітан.
— По-моєму, ні, — сказав професор. — В усякому разі мені не відомо… Ну й бугай! Я ж вам казав!
— Якщо іншого виходу нема, він рано чи пізно вийде, — сказав капітан. — Отже, бігати за ним по підземних лабіринтах нема рації. До того ж я, здається, розбив йому ліхтар, довго він не блукатиме. Ходімте нагору. Я пильнуватиму біля входу, а ви, будь ласка, ідіть до себе на дачу, подзвоніть у міліцію і одразу ж своїй дружині, я їй обіцяв…
Розділ XXVII
Вона усміхнулася крізь сльози
— Чуєте? — пошепки спитав капітан Попенко.
— Наче хтось заплакав… — прошепотів Василь Сергійович.
— Вмикайте ліхтар. Ходімте.
Вони пішли підземним коридором, сторожко вслухаючись і вдивляючись у кожен закуток, у кожне відгалуження підземного лабіринту.
Враз ліхтар вихопив із темряви дві постаті, що, скоцюрбившись, притулилися у ніші. Одна була у зимовому пальті, хустці і валянках, друга у ватнику, чоботах і в шахтарській касці з ліхтарем.
Якби Анатолій Петрович не сподівався побачити тут Іру Іващенко, він би, мабуть, її не впізнав. Таким страдницьким, змученим було обличчя дівчини. Вона обіймала руками "шахтаря" у ватнику, затуляючи його собою. По щоках її струменіли сльози.
— Іро! Що з вами? — вигукнув капітан Попенко.
— Ой! Це ви?! — скрикнула дівчина. — Як добре!.. Це… це… Жора!.. Жора!.. Жора!..
І вона знову гірко заплакала.
— Що? — здивовано дивилися вони на хлопця, який похмуро мовчав, одводячи погляд.
— Так далі неможливо, неможливо!.. Все що завгодно, але не ця могила, — крізь сльози причитала дівчина.
І раптом…
— Ой!.. — скрикнула вона. — Бережіться!
Але було вже запізно.
Страшної сили удар звалився на голову Василя Сергійовича, і в ту ж мить хтось рвонув із його рук ліхтар.
І запала темрява.
— Стій! Стій! Стрілятиму! — тріснув постріл, посипалася земля.
Капітан Попенко стріляв угору.
Та не встигли вони опам'ятатися, як із глибини підземного коридору почулися якісь глухі удари, потім блиснув ліхтар і почувся бадьорий голос:
— Агов! Що це у вас тут робиться? Довелося якогось дядька по кумполу вдарити. Ліз на мене як трактор.
— А ви хто? — озвався капітан Попенко.
— Як — хто? Старший сержант Бодня. Василь Захарович.
— А де той, що на вас ліз?
— Як — де? Лежить отут-о. Відпочиває.
— У вас є чим його зв'язати? Бо як очухається, клопіт буде. Слон, а не людина.
— Я бачу. Є очкурець, аякже. На затримання йшов. Якраз вийшло до шмиги, пане капітан.
— А ви звідки знаєте, хто я?..
— А мене ж хлопці спрямували. У льосі чатують.
— Молодці хлопці! — сказав Василь Сергійович, нарешті підводячись і чухаючи забиту потилицю. — А як же Помпочка, пане Бодня?
— А-а, то це ви дзвонили… Дякувати Богові, Помпочка сам утихомирився, спати ліг.
— Пощастило.
— Отож-бо… Ну, все. Зв'язати я його зв'язав, а от транспортувати доведеться гуртом. Важкий, сатана…
О! І дівчина знайшлася? — він посвітив ліхтарем у нішу. — І пальто бабине на місці, і хустка, і валянці. Все гаразд. Чого ж плакати?
Вона усміхнулася крізь сльози.
Розділ XXVIII
І тут задзвонив телефон…
— Мовчать. Обидва, — капітан Горбатюк зітхнув.
— Нічого, заговорять, — підбадьорив його Попенко. — Наберись терпіння.
— Гугнявий мене менше турбує. Є свідки, потерпілі. І професор його признав, і прибиральниця з музею, і речові докази (обріз, шахтарська каска). Правда, Забарило поки що відмовляється. Мабуть, боїться…
Але тут більш-менш усе зрозуміло. Ікони, старовина… Кримінальні мотиви не викликають сумніву. А от Лук'яненко… Нащо йому були ті ефемерні ризиковані підземні пошуки, коли у нього в руках реальна прибуткова справа?
— А що каже дівчина? Як вона пояснює?
— Плаче. Весь час плаче. Сама нічого не розуміє. Він їй тільки сказав: "Не питай мене нічого. Я тобі потім усе поясню. Я не міг інакше. Але я це робив не для себе, не для зиску. Вір мені. Я люблю тебе й хочу, щоб наше життя було чистим".
— Як вона опинилася в підземеллі? — запитав Анатолій Петрович. — Сама знайшла пролам у стіні, потім його розшукала, чи як?
— Ні, — похитав головою Степан Іванович. — Він приліз у льох, мабуть, за харчами… Коли вона його побачила, мало, каже, не збожеволіла. Ну, а потім… "Я тебе не покину! Хоч убий. Я з тобою!.."
— А чого він узагалі лазив у льох? Не призапасив їжі? Не міг вийти за продуктами?
— Хтось, каже, замкнув оті двері-грати.
— Це цілком імовірно. Гугнявий. Він запевняє, що Гугнявого не знає, вперше в житті бачить.
— Конкурент? З іншої парафії?..
— Хто його зна, — знизав плечима капітан Попенко. — Річ можлива, але трохи непереконлива. Професор твердить, що про закопані ікони не знав ніхто. А тут одразу аж двоє, не зв'язаних між собою.
— Чому не зв'язаних? А Мадам Дисконт? Зв'язок її з Лук'яненком безперечний. І з Гугнявим теж.
— А що Лук'яненко про неї каже?
— Нічого не каже. Отут і починається велике мовчання. Він її не бачив, із нею не зустрічався, адреси не знає, як її звуть не пам'ятає, телефон загубив, і взагалі ніякого стосунку до справи вона не має, а невинних людей вплутувати він не буде.
— Ти його затримав?
— Ні. Взяв підписку про невиїзд і одпустив. А які в мене підстави затримувати? Пошуки — ще не злочин. Якби він знайшов і захотів привласнити — тоді ще можна думати…
— А крадіжка з льоху? — пожартував Анатолій Петрович.
— Глечик молока і тарілка сиру? Ні баба, ні Кисіль заяв не робили. Та й смішно… До того ж вона його так чекала!..
— Невже ти подумав, що я всерйоз про крадіжку з льоху?..
— Між іншим, — мовив Степан Іванович, — ти знаєш, що він їй іще сказав?
— Що?
— Що там хтось є, хтось живе…
— Де?
— У підземеллі. Він чув, як там хтось ходить. І бачив здаля вогник.
— Ну, звісно, Гугнявий.
— Ні. Це було після того, як ґрати Гугнявий уже замкнув. І в підземеллі його не було.
До речі, той "хтось" навів Жору на льох. Жора побачив удалині вогник, а коли пішов туди, то на земляній стіні була позначка. Хрест. Жора почав копати, наштовхнувся на цегляну кладку, видовбав її і потрапив у льох. Це було саме тоді, коли він уже знемагав від голоду й спраги. І знайшов у погребі сир і молоко.
— А у Гугнявого була лопата? — запитав капітан Попенко. — Ти не пам'ятаєш?
— По-моєму, ні. Обріз був точно. А лопати не було.
— Як же він без лопати збирався викопувати церковний скарб?
— Напрошується висновок — він збирався не викопувати, а одібрати його в Жори.
— Правильно. Що ж до отого таємничого "хтося", то, я гадаю, це були галюцинації. Від довгого перебування під землею, від самотності, переживань і цілком зрозумілого страху. Якою б мужньою не була людина, а в таких умовах…
— Іра теж вважає, що це галюцинації. Але в нас із тобою стільки вже було неймовірних справ, що я не виключаю…
— Не виключай, не виключай, — кивнув Анатолій Петрович. — Але безпосереднього стосунку до нашої справи це не має.
Капітан Горбатюк не встиг нічого сказати, бо тут задзвонив телефон…
Горбатюк підняв трубку:
— Слухаю… Так… Так… Негайно виїжджаю! — він поклав трубку, очі його горіли. — Гугнявий хоче дати свідчення!
— Я ж тобі говорив! — вигукнув Попенко.
— Мабуть, на нього таки вплинули мої слова. Я йому сказав: "Не вдавайте глухонімого. Це вже просто нерозумно. Ми даремно витрачаємо час. З кожним днем ви дедалі більше позбавлятимете себе переваг, які дає щиросерде зізнання. У нашій базі, вочевидь, є відомості про вас, і незабаром я їх матиму. Ваші спільники, яких ви так намагаєтесь прикрити, я певен, того не варті. Вони ж підставили вас як цапа-відбувайла. Невже так приємно бути цапом? Із такою силою треба бути лідером, вожаком, а не цапом. Подумайте!"
— От він і подумав їдьмо! Я з тобою. Не заперечуєш?
— Авжеж, — кивнув капітан Горбатюк.
Була одинадцята година вечора.
Розділ XXIX
Капітан і Королева
Професор, явно нервуючи, позирав у вікно. По шосе мчали машини, але жодна не звертала на узбіччя, не зупинялася біля дерева, до якого був припнутий мотоцикл із сумкою "Адидас", притороченою до багажника.
— Не хвилюйтесь, приїде, — заспокоїв його капітан Горбатюк.
— Уже ж десять хвилин на п'яту, — постукав професор нігтем по склу годинника.
— Дами завжди затримуються, ви хіба не знаєте. Особливо дами такого рангу, — Горбатюк подивився у кінець вагона, де біля кухні сиділи під наглядом старшого лейтенанта міліції похнюплені шеф-кухар і гарненька офіціантка. — Не думаю, щоб вони могли якимось чином її попередити.
Вже двічі біля "Барабашки" пригальмовували вантажні машини, але, прочитавши напис "Зачинено", їхали далі.
— О! А ви боялись, — сказав капітан.
Світла автомашина звернула з шосе і зупинилася на узбіччі.