Ти, може, на Стародуба націлився?.. — він криво усміхнувся. — Є і в нього, звичайно, якась копійка… Але — дріб'язок. Зараз найгрошовитіші люди — це кооператори, радянські негоціанти, рятівники нашої економіки, надія перебудови…
У двері подзвонили.
— Одну хвилинку, — Степан Данилович вийшов у передпокій і за хвилину звідти почулося його привітно-солодке:
— А-а, заходьте-заходьте, дорогі мої! — і одразу тихо, майже пошепки (але хлопці почули): — Обережно, у мене сторонні.
До кімнати слідом за Степаном Даниловичем зайшли двоє молодиків у "варьонках" — один високий, худорлявий, з довгим білявим волоссям, що по-жіночому спадало на плечі, закриваючи потилицю; другий з чорною бородою і сережкою в одному вусі.
Жоден з них не привітався з хлопцями.
Тільки усміхнулися презирливо.
Женя й Вітасик одразу підвелися й почали прощатися:
— До побачення! Дякуємо! На все добре!
Степан Данилович не став їх затримувати, провів і попрощався досить холодно.
Навіть не вірилося, що буквально хвилину тому він так привітно й одверто розмовляв з ними.
— Ну? Що скажеш? — спитав Вітасик, коли вони були вже у дворі.
— Майже певен, що це він. Ти бачив, як він подивився на мене, коли я сказав "Академіки…"? Бачив?.. І одразу почав: "Копійки… Дріб'язок…" Щоб відвести підозру. Нічого собі копійки — сорок тисяч!
— А ці двоє, може, і є його агенти. Якби звичайні знайомі музику послухати зайшли, він би так не говорив.
— Причому я їх ніколи тут не бачив. Це не місцеві.
— А що з троячкою робити? — Вітасик непевно м'яв у руках асигнацію.
— Ну не викидати ж на смітник!.. Перша, вважай, у житті виручка за крадіжку. Та ще й від "колеги" — професійного злодія.
— Смієшся! Так що ж, нам її на втіхи собі витратити? Совісно якось.
— Давай купимо якусь пластинку і поставимо нищечком туди, де взяли. Буде чесно.
— Давай. А потім я колись признаюсь батькам.
…Так у Дорошенків з'явилася нова платівка пісень Валерія Леонтьєва.
Розділ XI
Сварка.
Після магазину грампластинок вони розійшлися — Вітасик поніс "Валерія Леонтьєва" до себе, а Женя пішов додому.
Зайшов у двір і раптом побачив отих двох молодиків, що приходили до Пищенка: високого з довгим жіночим волоссям і нижчого, чорнобородого, з однією сережкою. Вони, явно ховаючись, стояли за фанерним будиночком на дитячому майданчику. Стояли вони спиною до Жені і стежили за чиїмись вікнами. У тому крилі будинку була якраз квартира член-кора Стародуба. Женя це відзначив одразу.
Пригнувшись, він пірнув за кущі живоплоту, що оточували дитячий майданчик.
Сутеніло, накрапав дощ, і ні у дворі, ні на майданчику не було ні душі.
Молодики про щось тихо розмовляли. Щоб почути, Женя почав підкрадатися за кущами. Почув лише кілька слів.
— Треба взагалі з'ясувати бюджет нашого кооперативу, — сказав високий.
— Звичайно, — погодився чорнобородий. І раптом обернувся, прожогом, наче кіт, метнувся до кущів і схопив Женю за комір.
Женя не встиг навіть зреагувати.
— А-а… Знайомий. Шпигуєш?! — просичав чорнобородий.
— І до "Маестро", значить, недарма приходив, — сказав високий, який був уже поряд.
Чорнобородий нахилився впритул до Жениного обличчя, так що сережка дряпонула його по щоці, і зашипів:
— По землі розмажу!
Міцно тримаючи Женю за комір, нахилив його вниз, притис обличчям до асфальтової доріжки і, зриваючи шкіру, протяг двічі.
Щоку і ніс Жені обпекло вогнем.
— Облиш, Циган, — зупинив його високий. — Не каліч. Може, він і не…
— Ти гуманіст, Рудий, — презирливо скривився Циган і, знову схилившись впритул до Жені, засичав: — На кого працюєш, шмаркач?!
— Ні на кого, — ковтаючи сльози, прохрипів Женя.
— Так чого ж зириш?
— Я… не зирю… я просто…
— Ще колись побачу — уб'ю! — Циган боляче копнув Женю ногою.
— Запам'ятай, байстрюк, шпигувати — останнє в житті діло! — сказав Рудий. — Сексотів, стукачів, донощиків зневажають усі на світі. Їм плювали і плюють в обличчя. Навіть у тюрязі вони лежать біля параші.
— Вали звідси! — Циган одпустив нарешті Женин комір і востаннє копнув його ногою.
Потім обидва швидко пішли з двору. Коли Женя переступив поріг, мати жахнулася і сплеснула руками:
— О господи! Що з тобою?!
Женя одвів очі.
— Упав… Тільки що… У дворі. Послизнувся і об асфальт…
Мати забідкалася, потягла його у ванну, почала мити, потім обробляти садна перекисом водню. Женя скрипів зубами, але намагався триматися, не плакати. Проте сльози самі собою лилися з очей. І не стільки від болю, скільки від образи й досади…
На другий день Женя до школи не пішов.
Вітасик подзвонив йому після першого ж уроку на перерві.
— Що таке?
— Захворів.
— Чим?
— Прийдеш, розкажу.
Йому не хотілося по телефону нічого говорити.
Вітасик прибіг одразу після школи.
— Ой! Та ти що?! Хто це тебе так?!
Женя розповів все як було. Потім зітхнув і сказав:
— Не буду я більше цим займатися.
— Чим?
— А всім оцим… шпигунством. Не хочу стежити, слідкувати.
— А ти хоч знаєш, що таке стукач? Стукач — це коли своїх зраджує. Своїх, розумієш? А це ж бандюги. Так що ж — хай вони з людей збиткуються, мордують їх, гроші одбирають, б'ють, убивають. А ти чистенький сидітимеш, до вікна одвернувшись. Як у тролейбусі. Щоб місцем бабусі не поступитися.
— Тобі добре говорити! Тебе мордою по асфальту не розмазували.
— Злякався, значить… Просто злякався.
Женя скипів:
— Я — злякався?! Я не злякався! А от ти б злякався. Точно! По собі судиш.
Вітасик образився і пішов.
Вони посварилися.
Агент "СД" міг спокійно продовжувати свою таємну діяльність.
Розділ XII
Несподівана інформація Клавдії Іванівни.
Сусідка Дорошенків Клавдія Іванівна працювала на пошті, приймала і видавала грошові перекази. Її відділення зв'язку було аж на околиці міста, куди вона добиралася на швидкісному трамваї майже сорок п'ять хвилин, цілий урок. Всі радили їй поміняти роботу, перевестися в якесь інше поштове відділення, ближче, але вона й слухати не хотіла. Вона працювала на одному місці понад тридцять років. Понад тридцять років за вікном, де вона сиділа, шепотів листям ліс, який вона любила з дитинства, бо жила тут же, неподалік од пошти, у маленькому батьківському будиночку. Потім батьки померли, а будиночок знесли (на тому місці звели новий корпус санаторію). І Клавдії Іванівні дали окрему однокімнатну квартиру у новому будинку, поряд з Дорошенками. І хоч жила вона тут уже кілька років, але ніяк не могла звикнути до нового місця, її весь час тягло туди, на рідну околицю. Клавдія Іванівна була самітня і з усіх радостей життя знала хіба що свою роботу, свій рідний ліс на околиці міста і ще — театр. Вона була завзятою театралкою, і свої вісімнадцять днів відпустки брала у два прийоми: дванадцять днів улітку в будинок відпочинку, там же у лісі на околиці, по сусідству з поштою, і шість днів восени чи весною, щоб поїхати до знайомих у Москву або Ленінград — походити по театрах.
От і сьогодні вона якраз приїхала з Москви і увечері пішла, як завжди, до сусідів Дорошенків поділитися враженнями. Вона довго розказувала про московські спектаклі, особливо про "Тев'є-молочник" з Євгеном Леоновим у головній ролі, який поставив Марк Захаров.
А потім раптом сплеснула руками:
— Ой! Я ж вам не розказала, що у нас було на пошті перед самісіньким моїм від'їздом до Москви!.. Не повірите! Просто детектив. Сиджу я, значить, як на голках, кінець дня, через три години поїзд, а ще ж треба заїхати додому за чемоданом, нервую. Дивлюсь, заходить на пошту… хто б ви думали?.. Академік Яворський, чоловік заслуженої артистки республіки Маріанни Яворської. Я його добре запам'ятала. Кілька разів бачила на прем'єрах. Мені його знайома білетерка показувала: оце, каже, академік, чоловік нашої Маріанни Сергіївни. Та й він видний такий, високий, стрункий, з сивиною. "Менський", як кажуть поляки. Зайшов, сів заповнювати бланк. Подає. Дивлюсь — і очам не вірю. По-перше, сума! Сорок тисяч. По-друге, прізвище на зворотній адресі зовсім не Яворський, а Добровольський. Я добре запам'ятала. І адресований переказ голові якогось кооперативу Дикому Семену чи Степану, точно не пам'ятаю.
І назви кооперативу не пам'ятаю. Хвилювалася дуже. І від несподіванки. І сорок тисяч треба ж було перерахувати. А я ж поспішала… Рахую, а сама думаю: "Чого він приїхав здавати гроші аж сюди, до нас, як живе у центрі міста, я точно знаю. І прізвище чуже. І сума така. Щось тут не так". Бачу — і він нервує, аж випіки на щоках. То зиркне на мене, то одведе очі, то зиркне, то одведе. Нарешті перерахувала я гроші, виписала квитанцію, пішов він. А тут інкасатор приїхав. А потім я вже боялася, що на поїзд не встигну. З начальницею я ще зарані домовилася, що вона мене в кінці дня підмінить. Так що я нікому нічого про свої сумніви й не сказала у той день. Чого, думаю, паніку на ходу піднімати. Може, я й обізналася. Може, то справді якийсь Добровольський, а не Яворський… Але потім у поїзді, і згодом у Москві весь час думала про це, згадувала і впевнилася — то був-таки він, не могла я помилитися. Я ж його не один, а кілька разів бачила на прем'єрах. А у мене зорова пам'ять прекрасна…
Вітасик весь напружився, слухаючи Клавдію Іванівну. Але й слова не промовив, не виказав свого хвилювання. Вони з Женею домовилися батьків поки що у справу агента "СД" не втаємничувати.
— Ну що ж, випадок цікавий, — сказав Григорій Тарасович. — Але криміналу тут нема. Якби ж був якийсь злодій, мафіозі, а то академік, відома на весь світ людина.
— Може, він вступив у кооператив, — висловила припущення Вітасикова мама. — І не хоче, щоб поки що хтось знав про його участь в діяльності того кооперативу.
— Можлива річ, — підтвердив Григорій Тарасович. — Зараз час перебудовчий, діяльність ініціативних заповзятливих людей підтримується, заохочується. Чому такою заповзятливою людиною не може бути академік?
— Різна буває заповзятливість у наш перебудовчий час, — скептично промовила Клавдія Іванівна. — Оно пишуть про кооперативи, які "одмивають" "брудні", награбовані, нечесні гроші.
— Бувають, звичайно, й такі, — погодився Григорій Тарасович. — Але думаю, що гроші академіка Яворського все-таки чисті.
Клавдія Іванівна пішла від Дорошенків незадоволеною. Крім театру, вона ще захоплювалася детективними романами, і їй було прикро, що сусіди не підтримали так гаряче, як вона сподівалася, її кримінальної версії випадку на пошті з академіком Яворським.
Вона ж не знала, що не всі Дорошенки були одностайні у своєму скептичному ставленні до її розповіді.