Та й налякали тут вас, мабуть. Нікого силою в колгоспи не візьмуть і не братимуть. А піде той, хто зрозумів ясно, що парою конячок із злиднів нам не виїхати і держави нашої у соціалізм не завезти!
Роман. Виходить знов, що середня путь одпала?
М а р к о. Не зовсім. Хто не захоче в колгоспи, де буде трактор і машини, хай тюпає й скрипить середньою.
Р о м а н. А як же тоді писалося, що партія й робочий клас середульшості селянської ще довго держатимуться.
Марко. Вам не так прочитали. Ніколи партія й робітничий клас середульшості селянської не держались і не держатимуться. Вони вели її й вестимуть за трактором, машиною, а не за середняцьким возиком...
Десь заспівав півень.
О! Вже співають півні...
Р о м а н. Це вже другі. Иди спати!
Марко (сміючись). То доброго ранку, чи як? Без годинника... (Пішов, але вернувся). А чого Пархімча виписавсь із созу?
Роман. Хотів за голову стати, а Петро перебив. Перегризлися.
Марко (пішов, але ще раз вернувся). Скільки у вас ш десятини цей рік вродило? Роман, Жита чи пшениці? Марко. Ну, пшениці.
Роман. Сімдесят сім пудиків, слава богові.
М а р к о. А на созівській, Петро каже, по сто три?
Р о м а н. Не знаю. Кажуть...
М а р к о. То лягайте, тату І (Пішов).
Співали півні. Роман підійшов до вікна, де паморозилась грушка. Постояв. Потому вийняв заховані віжки і, перебираючи їх руками, замислився. Замарив:
— Так би добре було, а як хороше! Грушка б процвіла, бджілки золоті на цвіті. А літом у холодочку відпочивали б. У дворі ходив би, а за мною сонце. Запряжи-но коні, сину, я поїду з онуками на степ трави на клечальне свято накосити. Но, коні! Віжки напнулися, кільця на них так і мигтять... Но, мої коні! Держіться, дітки! Но!.. Накосимо трави, настелимо в хаті, буде у нас зеленее свято. Зеленее радсвято на ввесь світ...
8
Із-за печі вийшла баба Василии а:
— Що він тобі сказав, Романе, що не спиш? Марко? Роман. Що? Ось купив я, мамо, віжки. Добрі віжки.
Таких ще не мав. Хоч на які коні віжки, на троє, на четверо — видержать. І думав я їздити, мамо, середньою путтю. А тепер мені кажуть, що та путь недалека й недовга. Тільки до грушки. А далі на запад веде...
Тоді баба мовчки зняла з столу стару ікону, ту, де Мотрона сховала золото, і пішла до Марка.
IV
Увійшла до Марка. Він іще не спав. Подивилася суворо: Марку! Марко. Що, бабусю?
Василии а. Не роби батькові й людям шкоди. Вони й так вже, бідні, настраждалися.
Марко. Ніколи, бабо, бідним шкоди не робитиму. От вам внуче моє слово. Старався й старатимусь лише об їхню користь.
9
Василии а. Хай так живуть, як наші батьки й діди жили — кожне по-своєму, аби тільки по-божому.
Марко. Погано, кажуть, жили. По наймах поневірялися. А дідові нашому, ви ж самі казали, прикажчик натаєм око вибив?..
Василии а. Оце я думала, питалася, в бога, кому з вас одблагословити цю стару ікону? Роду нашого, найстарішу... Никандрові чи тобі?
Марко. Никандрові. Він же старший.
Василии а. Ні! Він і невістка засунули мене за піч, щоб я там сиділа до смерті, щоб і павук мене заткав. А самі розсілися на всю хату. Невістка — з ключами. То павук павутину ткав, а я — думки. Маркові одкажу дідівську ікону,—тобі. Повернешся ж, думала, на хазяйство станеш, кращую невістку приведеш, то, може, й мені хоч трішки пошани дістанеться. Бо ти один такий приязний, такий до мене був ласкавий ще маленьким, пам'ятаю. Бублика, було, принесу, то Никандер із рук вирве, а ти ні. Чолом бабі даси і бублика половину: їжте, бабо, й ви. Книжечки мені читав, хай благословить за це тебе господь і пресвята оця... (Піднесла ікону, щоб благословити).
Марко, посміхаючись, одступивсь.
Не хочеш?
Марко. Краще без ікони, бабо. А так. (Цілуючи її в руку). Ось чолом вам, і бубликів я вам принесу, от слово. І книжечки читатиму, нові книжки, та які!
Василина (страшна стала). Ти вже не віриш у бога?
М а р к о. І рад би вірити, та нема його! Нема!
Василина. Замовчи!
Марко. Його створили попи.
Василина. Замовчи, а то... проклену!..
Марко (приязно). Це за правду?.. Ну що ж... кляніть. Але що ж робити, коли його нема!
В а с и л и н а. А як же ми тебе виглядали! Батько й я! Ну що ж!.. Піду за піч і сяду. Нікого вже тепер виглядати, то виглядатиму смерті...
Марко. Ось підождіть лишень, бабо, я вам про всю правду розкажу.
Василина. Геть! Геть! (Пішла).
Марко (сам). Підождіть, бабусю!
Завіса
ДІЯ ДРУГА
І
1
Уранці кинулась Мотрона до ікони — нема. Аж похолола. Проте не розгубилася. Узялася ніби прибирати:
— Боже мій! А тут ще й не заметено. Та й павутиння по стінах. Треба пообмітати... (Дістала гусяче крило, полізла обмітати). О! А де це ікона, бабо, поділась? Ікони нема!
2
Баби Василиии голова у темній хустці з-за печі висунулася:
— У мене ікона. Я зняла.
Мотрона (вмить освітила очима бабине запіччя). Ви? А навіщо?
Василии а. Почеплю тут, біля себе...
Мотрона. Та що ви! Святу ікону за піч засунути!
Василии а. А мене ти за піч, мене не засунула?
Мотрона. А, бабо! То ж ви або я — люди, а то ж свята ікона! Дайте, я почеплю назад!
Василии а. Не дам! Нікому тепер не дам! Це моя ікона. Прапрадідівська. Сидітиму під нею, аж поки помру.
Мотрона. То дайте я хоч павутиння з неї позмітаю! Василии а. Нема на ній павутиння! Мотрона. То ви старі, не бачите. А я бачу. Ось дайте!
Василина (вийшла з-за печі з іконою). Не приставай! Я сама!
Мотрона — їй крило, вона те крило одкинула. Дістала рушника. Обтерла.
Мотрона. А господи! (Підійшла ближче). Василина. Не підходь!
Мотрона (перехрестилася). Та я тільки поцілую. (Нагнулася, придивилась до щілинки). Василина. Свою цілуй. Геть!..
з
Увійшов Роман.
Мотрона (з полегшенням). Ну то вже чіпляйте! (До Романа). Тож!.. Ікону вже хочуть прибити за піччю!
Роман (заглянув за піч. Зрозумів). Ну що ж... Нехай!
Мотрона. То нате ось цвях і молоток... (Подала). Та обережніше, бабо! Обережніше! Свята ж ікона!
Василина. Не підлизуйся! Все одно не одблагословлю! Нікому! У домовину з собою візьму!..
Роман одійшов.
4
Увійшов Никандер: — А де, тату, наші нові віжки? Роман. Нащо?
Никандер. Та хочу запрягти, подивитися на конях. Роман. Нехай я сам...
Никандер (по паузі). Оддали б ви їх тепер мені, тату!
Р о м а н. Як це — тобі? Никандер. Або продайте! Роман. Вони ж і так, сину, наші — мої й твоїі Никандер. Та то так. Тільки ж скоро, мабуть, будуть не наші!
Р о м а н. Як це, той, не наші?
Никандер. Та доведеться ж, мабуть, вам тепер у колгосп іти. То в колгоспі такі віжки ні до чого, щоб ви запрягали й правили. Там вже будуть вами правити колгоспними віжками.
Р о м а н. Та не збираюсь, може, й я в колгосп іти! Марко каже, що нікого силою в колгоспи не візьмуть і не братимуть, тільки з охоти. Учора, як всі розійшлися, то я за це питав. Учора ж...
Никандер. А мене сьогодні цілісінький ранок намовляв писатися в колгосп.
Роман. Ну, а ти ж що?
Никандер. Я в колгосп не піду. То віддайте мені віжки, тату, поки не списали їх і не забрали. Бо вже на Поштарівці ходять і списують усе узаміт. Та й син я вам, працював при вас...
М о т р о н а. Робив на ці віжки. Ми переховаємо. Р о м а н. Не думаю й я писатися... М о т р о н а. Обходом запишуть!
5
Увійшов Ільченко:
— Чули, що вже робиться? Р о м а н. А що?
Ільченко. Уся Поштарівка в колгоспи пишеться. Уже й коні почали зводити. Таке, кажуть, учора робилося, що ніби весілля й похорон разом, Великдень і панахида. Ходили по хатах, складалися, пили, гуляли, плакали, танцювали. То Пархімча і в нас, кажуть, почав сьогодні вранці. Уже ходить по хатах з музиками, червоним прапором і пише...
Роман. Так як це так пише! Він же сам із созу нещодавно виписавсь!
Ільченко. А тепер ходить і пише. Всіх, кажуть. А де Марко? Що він каже?
Роман. Казав, що нікого силою в колгоспи не візьмуть і не братимуть.
Мотрона. Казав, а сам сьогодні цілісінький ранок намовляв Никандра у колгосп писатися.
Ільченко (до Никандра). Правда?
Никандер. Так... Т?ку агітацію повів, що як муром обставив. Один лише й вихід зоставив, що в колгосп
І л ь ч е н к о. То як же ти думаєш?
Никандер (нахмурившись). Я вже сказав...
Мотрона (блиснула холодним оком). Не підемо ми, хоч нехай там що! І тато те ж кажуть.
Роман. Нікого ж силою, казав Марко.
Ільченко (подумавши, зітхнув). А я такої думки, що коли всім миром, то треба йти.
М о т р о н а. Та що ви, тату?
Ільченко. Времена! (Упівголоса). Кажуть, що хто не хотів на Поштарівці, то колишні партизани одбирали геть-чисто все, а самих вивезли за село, на степ, та й — гайда! — кажуть. Бо, кажуть, таки справді всіх кулаків розкулачать і вишлють, навіть і колишніх...
6
Під вікнами заграла музика. Почувся тупіт, голоси:
— Хазяїне, одчиняй.
— Та благослови колективізувати!
— Одчиняй!
— Колективізація іде!
І в хату з маршем увійшли: попереду музики — присадкуватий чоловічок у ватянці з турецьким барабаном, гармоніст з задиханою гармонією, за ними першим Пархімча з червоною стрічкою на грудях, якийсь бравий усач з червоним прапором, кілька спітнілих жінок співаючи і чоловіки, всі напідпитку. Ввійшли й осторонь стали дід Неведик і Христа н. У сіни зразу набилося людей. У вікнах загронились очі. Пархімча виступив наперед і махнув рукою:
— Колективізація, сто-ой!
Музики перестали грати, а жінки співати.
(До Романа). Де Марко? Роман. Нема. Десь пішов. Мабуть, до вчителів. Ни кандер. До созівців.
Пархімча. Жаль! Бо я прийшов вручити йому ключа індивідуальної крііюсті, котру Петро Соньчин другий рік агітує з усіх своїх позицій і не може взяти, а я ось за півдня сьогодні взяв. Двадцять сім дворів сколективізував, увесь наш куток. Ура! Варшава наша! Можу навіть про це телеграму вдарити Петровському і відповідь одержати: ура, червоний фельдмаршале! Проте поперед Марка не піду. Ключ — партії! Жаль, що його нема! Ну та нічого. Поки він прийде, запровадимо колективізацію у власному його домі. Червоний штандарт наперед! Музико, три такти, не більше.
Музики програли щось подібне на туш.
Від імені колишніх красних партизанів, семи імперіалістичних та гражданських удовиць нашого кутка, від імені всього трудящого куткового люду звертаюсь до вас, господарю дому Романе Івановичу, і до вас, насліднику господаревичу Никандре Романовичу, з супругою ( вашою Мотроною Іванівною і навіть з тестем Іваном Ільковичелі і до благочестивої он матері старої господарки з пропозицією піти широким фронтом назустріч партії та Радянській владі, тобто вписатися з нами і вкупі з усім нашим трудовим кутком в суцільну колективізацію одностайно і непохитної
Мовчання й ждання.
Даремно мовчите! Бо время не мовчить, а історія не шут-кує з нами!
Чоловіки.