Хай відходе старий час од наших вікон і мороз! Пам'ятаю, батько покійний, а ваш дід, мороза кликав вечеряти. Набере отак першу ложку куті, донесе до вікна та й каже (згадуючи, сам з теплим чуттям все це робить): "Морозе, морозе! Йди до нас вечеряти! Та не поморозь наших теляток, ягняток, жита, пшениці, усякої пашниці..." А ми отак сидимо всі за столом та й віримо, що то й справді мороза треба кликати... (Подивився, аж ніхто й не зворухнувся). То чого ж ви не сідаєте? Мамо!
Василии а. І не сяду, бо це не свята вечеря, сам ти кажеш. Хоч кутя стоїть на сіні й узвар, а не свята. Вечеряйте самі. (Пішла у свій закут).
Роман. Никандре! Мотроно! Іване!
Ільченко устав" щоб сісти.
Н и к а н д е р. Ні! Не дуже в бога вірю й я, а проте за таку вечерю не сяду! По-моєму, або з богом, з морозом, на стару кутю, або вже на комуністичну програму стати і замість отак колядувати — агітацію про колгосп вести. А середня ваша віра — вона ні до чого. На запад веде.
Роман (до Марка). ?..
Марко. Никандер правдиво сказав: ця середня віра, вона ні до чого.
Роман (до Ільченка. Ложка в руці тремтить, тремтить). Сідайте, свате, хоч ви!
Ільченко (що був уже сів, устав). Вечеряйте, вечеряйте! Я вже своє одвечеряв...
У Романа випала з рук ложка.
ІІ
1
За якісь півгодини чутка, що приїхав Марко, облетіла весь куток. Перший прибіг Дмитрик, Ільченків син. Став у порога. Трошки
сором'язливо:
— Добривечір!
Мотрона (по паузі). Може, з вечерею, Дмитрику? То чом не кажеш: "Радвечір вам у хату! Прислали тато й мама радянську вечерю!"
Ільченко. Цей вже ніякої не принесе. Піонер. (До Марка). Син мій. Мабуть, вже й не пам'ятаєте? Отакенький був, як ви пішли в світи...
Марко. А-а... Виріс.
І л ь ч е н к о. На піонера виріс. І далі б ріс, та, каже, не дають. От ти й спитай, Дмитрику, в нашого свата Марка^ що приїхав, бач, із центру, чи правильно роблять ваші тут руководителі, що не приймають тебе до комсомолу?.. (До Марка). Тут така обида, що товаришів поприймали, а його ні. Три роки був у піонерах. Три роки вибігав. Найкращий, кажуть, був на дисципліну, на роботу, а дійшов до комсомолу — не приймають. Хотів уже йти в город. Зажди, кажу, ось чутка є — сват Марко десь з центру їде — пояснить усе... (Бачачи, що Марко не збирається пояснити,— до Дмитрика). Ти як же це довідався, що сват Марко приїхали?
Д м и т р и к. Та вже увесь куток знає. Баба Оксана бачила. Збирається прийти...
Мотрона. Ну от!.. Я ж казала...
Дмитрик. З Надійкою. І всі збираються, хто почув. Товариш Петро Соньчин перший,— каже, що вчились з ним (на Марка) разом у школі...
Марко. А-а!.. Мій конкурент на першість у класі — Петько!
Ільченко. Тепер за голову в колективі. Дмитрик. Пархімча-партизан... Мотрона. Ото ще!..
Дмитрик. Дід Неведик казав, що прийде. Роман (і собі очувся — до Марка). Це той, що завжди всіх лає і гне. Марко. Живий ще?
Дмитрик. Навіть пророк Зосим збирається прийти (До батька). А про комсомол — це не ваша справа! І ніхто не просив вас казати. А коли вже почали, то треба з усіх боків освітлювати справу, а не так, як ви,— з одного, та й то з індивідуального... (Глянув на Марка, нервово, з прихованим болючим самолюбством). І взагалі не треба! Не треба, казав я й казатиму, бо це справа моя, особиста, і нехай... От!.. А я колись доведу, що я все це краще розумію, ніж вони всі...
2
Розмашистою ходою увійшов високий з чубком. Зразу до Марка, посміхаючись:
— Здоров!.. Не впізнаєш?
Марко (пригадує). Семен... Семен...
З ч у б о м. А то тепер такий атвєтственний пішов, що вже не впізнають червоного партизана. А коли нагадаєшся, то ладні і в тюрму засадити, аби тільки не чути спогадувань про червоні фронти...
Марко (згадав). Семен Пархімча!
Пархімча. Трохи ж не разом вийшли з села. Тільки ти на сівер, а я, брат, на юг, ти в город, здається, а я в партизани подався. Де тільки не ходив, по всіх лініях, а вернувся — хтось сидить, а в тебе, каже, лінії нема. Нема лінії? За що ж? Невже за те, що документів про парти-зування не маю? Та ти знаєш, що я всі свої посвідчення од революції на цигарки товаришам в походах пожертвував, що вернувсь я в одній пропаленій шинелі, а ти, наприклад, аж тепер з чемойданом, з мандатом! Од кого?
М а р к о. Я?
П а р х і м ч а. Та ні! Це я в інших питаю, котрих у партизанах я ні разу не бачив і навіть на станції на Знамен-ці не стрічав. Хто вони, питаю, що власть тепер держать, і куди ведуть?
Марко. Це робітничий клас, КаПебеУ, ЦеКа і ВУЦВиК.
Пархімча. Не за Петровського питаюсь, а за тих, що у нас тут. Та й за Петровського не побоюсь спитати. Н и к а н д е р. Ану! Ану! П а р х і м ч а. Як він там поживає?
з
Дідок у дверях, посмалені цигаркою жовто-сиві вуса, два кущики
сердитих брів:
— Я б за його не так спитав... Никандер. Ану, діду Неведик! Ану, як? Н е в е д и к. Що він собі думає, що в людей он знову двори перекопують і в хатах, і в душах риються?
4
Баба О к с а н а з порога. За нею дівчина в коротенькій спідничці.
Оксана. По три роки, катюги, у ямах гноять та гноять. Із землі гнойовище зробили. А ти за них заступаєшся?
Неведик. Не в тебе питаюсь, а в Петровського! Оксана. Не тобі й кажу, а Петровському. (До Марка). Здрастуй, Марку! Впізнаєш? Марко. Баба ж Оксана...
Оксана. Що побила тебе раз за те, що в церкві сміявся. Ще хлопчиком був, а я теж тоді дурна та темна була, обманові вклонялася, під попівською патрахіллю мало не ввесь вік свій вистояла — така була, а тепер вже не така... Членка колективу й делегатка жінвідділу...
Неведик. Оновилася!
Оксана. Еге ж. Здрастуй, Марку! (До Неведика). Тільки й життя побачила за Радянської влади, а він і цю лає...
Неведик. Бодай його й не бачити.
Оксана. Ану, ще що скажи!
Неведик. Туди його, розтуди. Табаку нема!
Оксана. І без нього в тебе повно диму в голові — мовчи! (До Марка). Здрастуй! Прийшла привітати. Ще й дочку мою привела — приймачку. Ти її не знаєш — На-дійка. На хуторах у кулака Бинди сирітка служила, дак я її за дочку взяла голодного року, як вигнав. Хорошая дочка, от!.. До комсомолу вже оддала...
Марко (посміхаючись до Надійки). Чого ж це ви Дмитрика до себе не приймаєте? До комсомолу?
Н а д і й к а (серйозно). А він сам хіба про це вам не сказав?
Дмитри к. Я нічого не казав! І нічого не скажу про це... Ні слова! І не тому, що боюсь сказати про ваші підстави...
Ільченко. Що батько твій, мовляв, колишній кулак. Колишній — так! Хоч в кулаці й мозолі були, на кулаці й сльози тер, та вже нехай буде так: був кулак. А тепер же як, спитай. Сьомий рік отець живе як середняк, якщо не бідніше, сьомий рік голосує за Радянську владу, за кооперацію, продподаток перший одвозить, на школу дає, а про МОДР один сливе такий, що не забуває мене, скажи, в піонери перший прирадив — то чого йому не дають дороги до соціалізму?
Дмитри к. Я казав уже вам, тату, що на ту дорогу у вас анкети од революції нема. Соціальний стан — колишній кулак. Зазнавали пересліду од царської влади — ні. Брали участь в реврухові — ні. У Червоній Армії були — ні. То чого й дивуватися тепер, коли ви питаєтесь і вам кажуть — ні!
Ільченко. Ну гаразд! Нехай мені од революції довіку тепер буде — ні. До смертної межі. А тобі за віщо, молодая зміно? От ти був у піонерах. Три роки вибігав...
М о т р о н а. Батькові вибивав очі колишнім хазяйством. Хату хотів спалити за те, що краща на кутку, попа в хату не пускав...
Ільченко. Ну от. Три роки отак піонерив, а доріс до комсомолу,— не приймають. Дальше рости не дають. Дак оце спитай нарешті у нашого свата Марка — за віщо? Чого? Ти ж без старорежимного горба на спині, воюєш за нове, то чого? (По паузі). Не хочеш? Тоді я спитаю. (До Марка). Скажіть, будь ласка, хоч мені чого? за віщо?
Глянули всі на Марка. Ждуть на відповідь. Мотрона насіння лускала — перестала.
Марко (до Надійки чи то в жарт, чи серйозно), Ну, от чого?
Н а д і й к а. А того, що Дмитрик ще не наш. Ми ж йому казали: у тебе ще індивідуалізму багато, думання тільки про себе та щоб всіх нас перегнати, випередити...
Дмитрик. І пережену!
Н а д і й к а. Хіба що в науках, та й то не всіх, бо всіх нас перегнати, випередити тепер вже не можна!
Оксана. Дзуськи!.. (До всіх). Перший годочок до комсомолу ходить, а вже анеміз з нею перейшли, всю ан-тирелігію. І не вірю я тепер ні в бога, ні в чорта, ні в духів, ні в позадухів, от навіть пророк Зосима йде, то й йому скажу, що не вірю, хоч як він праведно не живе!
5
Пророк 3 о с и м, сухотілий, ще не сивий дід з темно-цинамоновим, як у візантійського святого, обличчям. Очі глибокі, без усмішки. Голос дихавичний:
— Думаєш, що поховала бога. А він за три дні воскресне і стане на твоїй дорозі, новий і невпізнаний — емаусний.
Оксана. Тричі хай емаусний — не вірю й не повірю!
З о с и м. Аж доки не одкриється тобі у ризах нових, соціалістичних, і вломить хліба, тоді знову повіриш. Бо він, світлий і невидимий, вічно йде, а ми тільки тіні од його. Здрастуй, Марку! Прийшов порадіти, що повернувся ти до отчого дому. Надіюсь, не вигониш?
Марко. Здрастуйте! Ну як же ви тепер? Ще й досі читаєте псалтиря по мертвих?
З о с и м. Читаю, бо люди ще й досі мруть.
Пархімча. Старик — спець. Скільки за життя своє одчитали, діду, мертвяків?
З о с и м. Багато. Але горюю, що ще більше зосталося. Хоч і пишуть, що світ складається з атомів і мертве розпадається, щоб живе складалося, проте я горюю. О, якби людині мерти без смерті! Тому і в соціалізмі шукаю вічного бога.
Марко уважно придивився до Зосима.
Оксана. Спочатку він шукав соціалізму в бога, а тепер вже, бачте, бога шукає в соціалізмі! Не вірю! Неведик. А помовчи! Не агитари! Оксана. Ану, ще що скажи!
Неведик. Помер хто, то вже не поминають і чарку не вип'єш, туди його, розтуди.
6
Ще чоловік на порозі. Він, видно, поспішався, бо лоб змокрілий блищить. Хоче зачинити за собою двері — кидає, бо назустріч йому йде Марко. Подали одвн одному руки, зворушливо, але не міцно, якось по-хлопчачому, соромливо.
Марко. Петро?.. Ну як... ти?
П е т р о. Та так... А ти?
Марко. Теж так! Добре! Оце приїхав...
Петро (радісно). Так...
Марко (радісно). Почув, що ти уже голова колективу?
Петро. Та так. Важкувато трохи, але так... Марко. Коли заснувалися? Петро. Ще позаторік. М а р к о. Он як!
Петро (відчувши з цього, що Марко свій, зрозуміє, почав доповідати піднесено і разом скаржачись).