Моє вухо звикло до пострілів, я одразу відчув, що це смертельний. Народ захвилювався; дивлюсь: полковник хитається в сідлі, приклавши руку до серця; я підбіг до нього, зняв з коня, а кров так і юшить у нього з грудей поміж пальців.
— Прощавай, Даниле,— сказав мені полковник,— нехай мене поховають у Корсуні, в моїй церкві; та скажи жінці…— не договорив, одвів від грудей праву руку, мовчки показав нею в юрбу — відвернувся та й помер… Я глянув туди: серед люду стоїть Францішек у чернечому вбранні й страшно дивиться на полковника… Я кинувся за ним, закричав: "Лови!", а він зник, мов провалився. Схопили двох-трьох ченців, та все не того… А тут зчинилася різанина! Всі кричали: "Зрада!" Не доведи господи, як страшно! Наші молодці кинулися на дзвіницю й спіймали вбивцю.
— Спіймали? Хто ж він?
— Сказати соромно: простий органіст — Томаш… Як здумаєш, що хоробрий полковник помер від руки органіста, голова обертом іде…
— Ех, я б його!
— Я й сам думав над ним потішитися, помститися за своє горе — а вийшло казна-що.
— Казна-що?
— Превелике казна-що! Нікчема! Відома річ — органіст: не встигли хлопці стягти його по-своєму з дзвіниці — він уже й дуба дав.
— Шкода!
— Нічого не вдієш — пішли до нього додому: жінка була в окаянного, добро було: все прахом пішло!.. І син був, плакав, сердешний, усе казав: "Не бийте мене, дядечки, я вам пісні заспіваю"; я вже думав собі, що мені незабаром шкода стане цього малого… і його стратили хлопці… Свят, свят, свят!… Поглянь, Микито, ген отам, у темному кутку церкви, ліворуч, де поховано покійницю Любку, бачиш?..
— Нічого! — відповів Микита, дивлячись всередину церкви, прикривши очі рукою.
— Ой буде лихо! Поглянь… ось тепер бачиш у темряві ніби жевріє свічка?
— Це так щось, а ти вже й злякався?
— Ото ще! Мені тільки дивно…
— Чого ж ти цокотиш так зубами, Даниле?
— Змерз, Микито. Мимоволі, братику, зацокотиш зубами під такий вітер; чуєш, як виє? Наче й дощик накрапає.
— Ходімо краще до церкви; що тут робити, поки вечірня відправа скінчиться!
Микита й Данило зайшли до церкви й тихо причинили за собою двері. В цей час від кущів, що росли біля самісінького церковного ганку, ще тихше відокремилася чорна постать, нечутними кроками підійшла до дверей, засунула їх зовні, потім швидко обійшла навколо церкви й зникла в гаю.
У церкві йшла вечірня відправа. Осіннє небо було чорне, як могила, і раптом, на його темному тлі, став вогняний стовп, люте полум'я лилося в повітрі, віяло з вітром, кружляло з вихорами, далеко осяваючи все навкруги. Пойняті жахом жителі Корсуня побачили, що горить церква, в якій стояла полковникова труна.
Юрба люду збіглася, але ніхто не міг підійти до церкви, охопленої з усіх боків полум'ям; сильний вітер, то зриваючи його, зносив у повітря, то схиляючи до землі, розстилав і струмив по ній широкими хвилями. Спочатку чути було в церкві зойки, та незабаром вони ущухли. Дзвони страхітливо дзвонили самі, мовби на вічну пам'ять; вогонь ревів, далеко летіли іскри по темному небу, а на протилежному пагорбі люд із жахом побачив довгу, чорну постать, закутану в мантію: облита червоним світлом заграви пожежі, вона стояла нерухомо, піднісши руки догори й зникла тільки тоді, коли впало склепіння церкви, ховаючи під собою тлін полковника Івана Золотаренка, всю його сім'ю, рідних і друзів.
Довго в Корсуні гомоніли про страшну пожежу та про привид, що милувався пожежею. Чимало сміливців, які підходили ближче до привида, навіть вбачали в обличчі його щось знайоме, немовби схоже на Францішека. І взагалі вирішили, що це умисли ворога роду людського.
А історик Коховський дуже наївно приписує цю подію гніву месницького провидіння!
1841
[1] Ласка моя, ласка сердечна,
Ласка моя, ласка сердечна,
Ісус, Ісус, Марія, Йосиф,
Ісус, Ісус, Марія, Йосиф… (Польськ.)
[2] Славте діла господні; славте ім'я господнє (польськ.).
[3] Місту й світові (лат.).
[4] Тебе, боже, хвалимо! (Лат.)
Джерело: Євген Гребінка. Чайковський: романи та повісті.— К.: Дніпро, 1966
Переклад: Д. Бобир