"Amen!" — сказав Томаш, і до кімнати зайшов ксьондз.
— Добре! Молітеся богові, діти мої, молітеся,— казав ксьондз, підходячи до столу,— часи тяжкі! Chwalcie dzieje pana; chwalcie Imi? pa?skie[2],— сказав пророк Давид у 112 псалмі… А який чудовий голос у Юзі, ходи сюди, моє малятко.
Ксьондз благословив Юзефа, поцілував його в голову, сів і почав говорити Томашеві:
— А я до тебе в справі, саме прийшов поговорити про твого сина; він мовби відчував радість, що так розспівався.
— Що таке? — спитав, уклоняючись, Томаш.
— А ось що: до мене прийшов єзуїт, голова надзвичайна; благословення лежить на ньому!.. Він бачив твого сина сьогодні в мене й хоче виховати його, зробити з нього людину.
Томаш уклонився.
— Так, пора Юзефові вчитися, а то що з нього буде? Хіба що добрий стрілець, та й то — бог відає: стрільба не кожному дається.
— Не кожному,— сказав Томаш, поважно хитаючи головою,— ось пан Славіцький, які в нього рушниці! І з карбуванням, і з позолотою, і стріляє вже, я знаю, років двадцять, а й досі доброго пострілу не зробив; ще дробом з гріхом пополам, полохає чужих голубів у себе на горосі, а кулею…
— Отож-то,— перепинив ксьондз,— сам ти розумний чоловік, знаєш цю справу; а тут щастя йде просто в руки. Чернець довідався, що ти бідна людина, вважає твого сина за здібного до навчання й хоче зробити з нього велику людину. Ще, бува, і я під старість скажу: попроси, Томаше, свого сина, нехай дасть мені якусь кращу посаду.
— Жартуєте! — сказав Томаш.
— Що ж тут дивного? Вчитиметься, віддано служитиме орденові, гляди, й потрапить у біскупи.
— Де вже там нам про таке й думати!
— Чому ж би й ні? Ти бідний чоловік, це не заважає твоєму синові бути вельможним, бути кардиналом. Ти бачив у мене влітку, які квітнули квіти, і гарні, і запашні, а вони ж виросли із землі, з грязюки!
— Хай буде воля божа! Ви краще знаєте. Коли ж та як візьме чернець Юзю?
— Задля цього ти приходь сьогодні до мене вночі, коли проб'є 12 година; тепер він молиться, а завтра на світанку хоче йти звідси, то треба поговорити якнайшвидше.
— Ах, jezus Marya! — сказала Томашева жінка.— Як же він пройде повз козаків?
— Це вже не твоє й не наше діло! Господь береже обранців. Ти лягай спокійно спати, а чоловік твій опівночі прийде до мене погомоніти про Юзю. Хто його знає, може, він, оцей Юзя, майбутній папа.
— Господи! Невже бували такі приклади?..— спитав Томаш.
— Ще й скільки! Один вийшов на високий щабель тому, що вмів варити цибулевий суп. Я чекаю на тебе, прощавайте!
— Гляди, Юзю,— сказав Томаш, коли пішов ксьондз,— не надумайся тільки варити начальству оцього картопляного супу: з ним далеко не підеш.
V
Під ворітьми костьолу, в Старому Бихові, з лівої руки, є двоє дверей; другі ведуть у довгий вузький коридор; у кутку коридора є ще двері праворуч до невеличкого коридорчика, що закінчується залізними дверима до великої кімнати з стрілчастим склепінням; у цій кімнаті було зовсім порожньо, як і в коридорі, але в сусідній з нею горів у каміні вогонь; навпроти стояв стіл, на якому яскраво сяяла золочена чаша, а над нею розпростирало руки невеличке розп'яття з чорного дерева; далі в півтемряві, в кутку лежали на лаві якісь залізні інструменти, мовби щипці; біля каміна ксьондз роздував невеличким міхом вугілля, на якому стояв закритий тигель; за столом сидів єзуїт, навпроти нього стояв Томаш.
— Що ж, ти наважуєшся? — спитав єзуїт.
— Страшно, святий отче, діло нечисте.
— Не твоя справа розмірковувати; наше духовенство розумніше за тебе, і нечистого діла не пропонуватиме; це подвиг богатирський; адже Самсон винищував філістимлян…
— Страшно.
— Невже ти боїшся не влучити?
— Хто, я? Ні, не ганьбіть мене! Та я за двадцять кроків не промахнусь по горобцю, влучу в ґудзика…
— Чого ж ти турбуєшся? З твого боку один вдалий постріл — і ти попадеш просто в рай: найсвятіший отець у Римі відпустить усі гріхи твої, і минулі, і майбутні; твій син буде вихований як син герцога і згодом прославить і заспокоїть твою старість… і все це так легко!.. Колись, може, ти згадаєш мене, стоячи на паперті св. Петра серед вельмож, як на розкішному троні понесуть каноники твого сина, увінчаного папською тіарою, і весь Рим упаде ниць, і в урочистій тиші пролунають благословення: urbi et orbi…[3] Згадаєш мене, щасливий батько, і сам посмієшся з своєї сьогоднішньої нерішучості.
— Еге ж, коли доживу… А як доведеться завтра ж головою накласти, то бог з ним із папою… Хай буде над нами благословення боже!
— Розумію: ти боїшся наслідків пострілу?
— Ваша правда.
— Не думав же я про тебе, Томаше, щоб ти був такий дурний! Як це можна нам виказати свого? Бачиш, тут на вугіллі плавиться найчистіше срібло; я з нього віділлю тобі священну кулю, котра вражає невидимо, нечутно; ти можеш стріляти нею в кімнаті, а в другій ніхто не почує.
— Невже? Ах, святий отче, давно я чув про такі кулі! Розповідав мені один шляхтич з Галичини, що сам бачив такого мисливця: підійде з-за куща до зграї качок, усіх перестріляє по одинці, а ті й не догадуються.
— От бачиш, ти сам знаєш. Що ж, наважуєшся?
— Чому ж не наважитися? Звольте, відслужу службу, тільки вже ви мені ще відлийте таких куль.
— Навіщо ж?
— Знаєте, іноді, про всяк випадок, на полювання; будьте благодійником.
— Не треба, Томаше; твоя рушниця, раз вистріливши цією кулею, завжди стрілятиме без звуку.
— Та я так, далебі, всю дичину переб'ю… Та я…
— Тихо, сину мій! Не зваблюйся земними помислами; незабаром настане велика хвилина, молись!..
Усі троє стали на коліна; єзуїт стиха почав читати молитву… Тихо було в кімнаті; одноманітні тони молитви глухо відлунювали під склепінням; час від часу, мов лютий гад, замкнений у тиглі, злобно зашипить розплавлений метал або лякливо трісне вугілля, і спалахне вогник, блиснувши синім полум'ям по обличчях молільників.
Єзуїт узяв з темного кутка й поклав на стіл залізну форму для кулі, вийняв обережно тигель і наказав Томашеві молитися старанніше. Томаш, стоячи на колінах, схрестивши руки на грудях, схилив голову і з дитячим страхом читав молитви; мовби крізь сон чув він, як розплавлений метал, клекочучи, влився у форму, як вийнята куля брязнула в чашу й дзвінко заходила по рівному дну; машинально повторив за єзуїтом страшні клятви й отямився тоді, як єзуїт і ксьондз наказали йому підвестись, поклали йому на долоню блискучу срібну кулю, списану латинськими словами, і заспівали протягло: Te Deum laudamus…[4].
Міцно стиснув Томаш у руці кулю й кинувся бігти додому; страхітливо шурхотіли кроки його по порожніх, темних коридорах; гаряча срібна куля пекла й ворушилася в руці; звучне Te Deum laudamus гриміло за ним у темряві порожнього склепіння.
VI
Сумно було на батьківщині полковника Івана Золотаренка. І пишно, і урочисто, але невесело повернувся ніжинський полковник до свого рідного Корсуня. Попереду полковника їхала почесна сторожа, за ним військова старшина, навколо нього маяли бунчуки й корогви, юрмилися віддані козаки й народ, а сам полковник не красувався на баскому турецькому коні, не блискав перед народом полковницькою булавою… Він лежав мертвий у чорній труні; вороні коні, сумно схиливши до землі голови, повільно везли його. Не криками радості зустрічав народ свого земляка, а сльозами й стогоном. Труну поставили в дерев'яній церкві, збудованій покійником. Люди порозходилися по домівках. Довго ще полковникова дружина, ридаючи, залишалась над його тілом… Та й вона пішла…
День був сумний, похмурий, осінній; різкий, холодний вітер гонив по небу хмари, шумів і стогнав у гаю, зриваючи й крутячи в повітрі жовте листя; вода в річці то синіла, як воронована сталь, то чорніла, як зоране поле, і бризкала піною на берег; зграя галичі швидко літала над річкою, кружляла над гаєм і з різким, жалібним криком сідала спочити на бані й хрести одинокої церкви, де лежав убитий полковник… Не один зір сумно й боязко поглядав на ці золоті хрести, що блищали над темним верховіттям дубів і тополь.
Настав вечір, такий же холодний, бурхливий, негодяний. У церкві горіли свічки перед місцевими іконами та навколо труни. Люду було мало: полковникова з дітьми, кілька родичів та близьких приятелів. Назавтра було призначено розкішний похорон; люд спочивав у негоду, чекаючи завтрашнього видовища.
Почалася вечірня відправа; журливий спів кліру інколи перепинявся стогоном і риданнями дружини покійного; але коли все стихало, виразно лунали в алтарі слова священика, який читав молитви; здавалося, невидимі духи проказували ці святі, втішливі слова людям, приголомшеним жалем, розпростертим у поросі перед таємничим лицем всемогутнього…
На паперті стояло двоє козаків, завинених у широкі кобеняки; вони стиха розмовляли, спершись на шаблі.
— Еге ж,— говорив сивий козак,— чи міг я думати, носячи на руках ще дитиною нашого полковника, що мені, старому, доведеться ховати його! Я вчив його і їздити верхи, і стріляти… Як зараз пам'ятаю першу зозулю, яку ми з ним застрелили, ото була радість!.. Бідолашне дитя стрибало над зозулею, мов козеня, зашарілося з радості, як наливне яблучко; не було тоді в цілій окрузі дівчини вродливішої за нього, їй-богу, брате… Я тоді бачив, що з нього буде добрий козак… І справді, багато ми з ним накоїли лиха невірним, та й багато мали почестей… Місто не місто, бувало, фортеця не фортеця перед полковником Золотаренком!..
А під Смоленськом нас тільки на руках не носили; цар московський просто було дух ронить за нашим полковником, йому й обід не обід був без Івана Никифоровича.
І келих йому прислав цар вартістю в дев'ять гривень, і соболів, і оксамиту… Вельможний був чоловік, а довелося померти, господи прости, під поганим містом Старим Биховим!.. Та ще й без бою, застрелили окаянні, пробачте на слові, як тетерюка…
— Розкажи, Даниле, до ладу, як сталася така оказія?
— Так, братику, просто сам не придумаю, як це лихо сталося!.. Ми, бач, вступали в Старий Бихов… Нам і ключі винесли, і народ зустрів нас із хлібом-сіллю, і ченці кателицькі з хрестами. Полковник їхав на гнідому коні в усьому параді, поряд з ним московський воєвода: і порівнялись вони з костьолом; раптом щось клацнуло, наче хто в повітрі гарапником ляснув чи хтось міцного горіха розкусив, а на дзвіниці здійнявся димок.