Торік був плуг, що зорав білицю під псянкою, скиби складалися рівно, як аркуші в книжці.
Так Іванус моцується, притолочує скиби, а жінка йде за ним, виходить знов у кінець і каже:
— Ану, піди до хати.
Іванус став і каже:
— А ти мене і тут знайшла?
І як став, тріснув капелюхом об землю, скинув сорочку і, пробачайте, штани, тріснув об землю і голий, як мати на світ народила, за чепіги та:
— Гей, цабе!
Хлопці дивилися і не знають, що робити. Почали сміятися.
— Гони, один з другим! Засмієшся зараз не так!
Але вони знали, що Іванус не жартує, гонять воли і позирають назад, а Іванус іде за плугом, викидає ногами, люлька в зубах, він протолочув скиби статечно, як ґазда. Люди дивляться на нього, дехто сміється:
От, Іванус здурів!
А жонка ні жива ні мертва пішла додому. Іде і сама себе ганьбить:
— Це я винна! Я його натуру знаю, він мене ніколи не послухає.
Живо взяла чисте шмаття, винесла і поклала на грядку, а брудне забрала додому. Але Іванус довго ходив голий за плугом, аж поки один чоловік, що був близько, не підійшов і сказав:
— Фе! Встидайся, не роби з себе сміху, візьми шмаття.
Іванусові як хто чужий що скаже, то скорше послухає.
VI
Роки за роками минали, Іванус постарів, сходив ноги, став коротший, нарешті ліг, і вже не було рятунку. Люди прийшли до нього. Він лежав горілиць на постелі і дивився на хату. Олекса Гринишин стояв коло нього з люлькою в зубах, заклавши руки назад:
— Чи пізнаєте людей, Іване?
Іванус потакнув головою.
— Та пам'ять ще ніби є, але виходу однаково нема… Хто буде нам тепер вози та колісниці робити?
Іванус махнув рукою і прошептав:
— Одне мене дивує, як то святий Ілля їхав до неба на огненній колісниці і зад йому, пробачте, не згорів…
Олекса зареготався, а за ним — інші ґазди.
— Ви, Іване, все були гострі на язик.
Яків Олійників спер бороду на руки і говорить:
— Та смерть — не напасть… Чоловік — як той колос. Виросте з землі, вона його вигодує, він пристигає та й до землі клониться. І один, і другий чекає на свій серп. І білий цвіт, що його вітер навесні зірве, і пожовклий лист восени — все горнеться до матері землі.
На лаві під вікном посідали сусіди, курили люльки і балакали про злодія, що десь там обікрав церкву.
— Той такий грішник, як полізе крізь вікно в церкву і стане святому на голову, то святий йому нічого не скаже? — спитав кум збоку.
— Бо такий він святий, — загудів Олекса Гринишин. — Якби добрий святий, то лише би вхопив такого за ногу та потримав до ранку, поки люди зійдуться, або втаращив ним серед церкви, щоб маззю розлився.
— Скажу і я від себе, людоньки, хоч смійтеся з мене, хоч ні, — втрутився Юрко Марек. — Хіба винен злодій, що таке ремесло дав йому пан біг у руки? Таж це, рахувати, такий його талант. Це, вважайте, не є легкий хліб, ні. Таже піп каже, що злодій — це божий посланець: хоче пан біг когось покарати, то посилає на нього злодія.
Бесіда втихла, бо Іванус наказував жонці:
— Доки лежу тут на постелі, чи по тому он там, на лаві, доти, небого, я в цій хаті ґазда, а як мене припорпаєш глиною, то ані ти до мене не будеш мати діла, ані я до тебе.
VII
Жонка простила Іванусові ще за життя всі гріхи до найменшого, поховала його, як ґазду, і заводила як слід — не за добром, бо хоч пив і деколи бив, та хай би був іще жив. Так пішов чистий Іванус на той світ, а жонка вдовицею ґаздувала сама…
Та був Іван Харий, також вдівець.
Як почали жінки радити йому: "Візьми жонку", — він трохи не хотів, та жінки вдалися до жонки: "Візьми Івана Харого".
Жонка дуже не хотіла, вона гадала, що кожний чоловік такий, як був Іванус. Але жінки, як взяли радити то се, то те, так сплескали, що Іван Харий оженився з жонкою.
Він не був багач, але мав невеличке господарство, то було з чого жити. Від першої жінки мав двоє дітей, які подружив на бік, а жонка прийшла на господарство, поробила порядки в кожнім куті, що любо було подивитися. А як зварила перший обід, то при тім обіді Іван Харий заживає все до смаку і дивиться, як то жонка всюди лад робить — бо його перша жінка була ледащо, ніколи доброї страви не зварила, ні так мило не заговорила.
Жонка так розвеселила Івана, що дух йому радіє. Обом світ отворився, помолоділи більше, як на десять літ, самі не знають, чим би одне одного потішити. Іван Харий найняв служницю, аби жонка не мусила йти по воду або що інше тяжке робити. Не раз при обіді або при вечері, при кожній бесіді все казали: коби ми були побралися у двадцятих літах, то не шкода було б жити на світі, а то вже шістдесят минуло.
Іван Харий був неабиякий чоловік. Він служив у війську цілих чотирнадцять років на війні. То було в той час, як Наполеон Бонапарт хотів цілий світ загарбати, крушив престоли, побивав армії всієї Європи. На тих страшних війнах було багато і односельців4. Та всі загинули, лише два витримали і прийшли додому, а то були Іван Харий і Юрко Марек.
Бувало, як зійдуться ті два ветерани вечорами або в святії і неділі, як зачнуть розказувати страшні подвиги воєнні, народ горнеться до них, старі й молоді, аби наслухатися. Волосся дубом ставало на голові. Страшенні різні, бомби встелювали землю трупами. Як під Лейпцігом і багатьма іншими містами і селами по скільки діб люди нічого не їли і не спали. Скільки уже разів варили, а як неприятель іде — виливай усе, хапай котли і тікай. Цілих чотирнадцять років ті два ветерани в крові бродили, твердої натури були і все витримали. Юрко Марок мав обтесану ззаду голову. Як налетів французький улан і вгатив шаблею по голові, а шаблюка розтяла чако і стесала шкіру з голови, де вже волосся потім не росло. Але він в той момент вгараздив багнет уланові під плече і зсадив його з коня. Іван Харий і Юрко Марек мали багато ран.
Юрко Марек як прийшов з війни, то не застав нікого. Батьки померли, лише хатина стояла порожня, обдерта, обросла бур'янами, і пустого поля шматок був. Він вже не женився, так-таки сам доживав віку. Змігся на корову, бувало, сам пасе і годує, дещо посадить і посіє. Бувало, як не має кому що розказати, то плаче роздумуючи.
А Іван Харий прожив вісім років з жонкою в гаразді, бо зійшлися були двоє старих однієї натури.
Бувало, вона каже:
— Коли б я раніше вмерла, аби ти мене поховав.
А він каже:
— Коби я скорше вмер, аби ти мене поховала.
Так дочекались, що жонка вмерла. Іван поховав її, а за тиждень і сам помер.
Поховали обох рядом.
А за Івануса теж лишилася пам'ятка.
Як жонка виходила за Івана Харого, то хату продала, а грушу, де Іванус мав комору в дуплах, вітер зламав, свояки порізали на дрова, і в землі вже й коріння нема. Зорали також берег і грядки.
— А де будемо цього року садити капусту?
— На Іванусовім березі.
— Піди, дівко, нарви бур'яну телятам.
— В котрих грядках?
— Та на Іванусовім березі.
Так ще й сьогодні говорять.
Джерело: Яцків М. Ю. Новели. — Львів: Каменяр, 1985.