Було б піти з мамою на дзвіницю... ҐГа вдвох з мамою як задзвонили б... (Когось побачив.) Ну от, я ж казав! Дядьку! (Береться за кулемет,, тягне до°хати.) Важкий...
Грицько (вбігає). Куди тягнеш?
Роман. Дядько Середеико в леваді!
Грицько. З отрядом? (Зникав з кулеметом в спаленій хаті, чути голос його.) Нехай мене звідси дістануть. Я люблю такий момент!
Роман (сідає в кутку). А мені й піти не можна... Треба, щоб у штабі люди були...
Середеико (заглядає). В'яжіть коней... Тут ми Єго-ра й застукаємо.
Заходять — Середеико, у венгерці — під Махна, довге волосся, кубанка, нагайка на руці, за ним — Клеопатра — білява, красива.
Клеопатра (вихиляється). Поцілуй мене, Гнатку...
Середеико. Він слово скаже, а йому в рот дивляться, вій рукою махне, а всі — як показяться...,
Клеопатра (бурмоче). Поцілуй мене, серденько...
Середеико. Баба —відьма, то й йому ворожить... Куля відскакує, як грудка, і спереду і ззаду... Хіба його вб'єш?
Клеопатра. Обійми твою рибоньку... Середеико. Його труїти треба... (Обіймає Клеопатру.)
Клеопатра. Я тебе поцілую. (Б'є по обличчі, вихоплює револьвер.) Клянусь, повен рот куль буде! Боягуз! Баба!
Середеико (відступає). Клеопатро! Схаменись! Клеопатра. На коліна! Богу молись! Розстріляю! Середеико. Сказилася, чи що?
Клеопатра. Сам до рук віддав! На тобі, Лавро, гармати, на тобі кулемети, забирай республіку, обмундирування! Слинява баба!
Середеико. Дак його й куля не бере! Людей моїх усіх розігнав... Візьмемось із другого боку... Єгора — заложником... Хочеш?
Клеопатра (ховає револьвер). Клянусь, баба... Яку б армію зробили! Половина денікінців до нас перейшла б.
Нарівні з самим "батьком" були б! А ти, як школяр,— утік! Анархіст! Піди до Єгора, ручку поцілуй!
Середенко. Ну, я вб'ю Єгора, хочеш?
Клеопатра. Дурень! Хіба це смерть для нього? Я його па скибки різатиму... Я з нього по кісточці вийматиму... Життя моє над ямою поставив... Та я з ями вилізла... Рукою рану затулила....
Середенко. Ну й цілуйся тепер із ним!
Клеопатра (побачила Романа). А ти чого тут? Тікай звідси...
Роман мовчить.
Середенко. Ти німий, чи що? Пішов геть звідси!.. Роман мовчить.
Клеопатра. Тебе вже й діти не слухають...
Середенко. Зараз послухає... (Хватає хлопця, ставить на ноги.) Ти підеш звідси?
Роман. Ні. Я вас не боюсь, бо ви баба...
Середенко. Ах ти... (Замахнувся нагайкою.)
Варка (заходить). Із дітьми воюєш, Гнате? Йди сюди, Романе, не бійся, він не вдарить...
Роман (сідає під хату). Я й не боюсь...
Варка. Втекли, голубчики! Чорним прапором граєтесь? А там за вас Лавро воює, голову підставляє.
Клеопатра.. Мадам, вам треба лікувати нерви...
Варка. Ти навіть не людина... Людські слова од тебе, як од барабанної шкури, відскакують... Нехай я мужичка, та серце в мене не твоє...
Клеопатра. Клянусь, вона ревнує...
Середенко. Я тебе мало бив, Варко?
Варка. Тепер і на тебе закон прийшов. Сонце він мені одслонив...
Заходять Єгор Івановичі Коваль.
ЄгорІванович. У нас гості в штабі. Коваль. Паша! Клеопатра. Коваль?! Коваль. Жива?!
Клеопатра. Так. Жива. Не вдалось тобі закопати... Коваль. Тебе ж розстріляно! Я сам бачив! Клеопатра. Дурниці. Не варто згадувати. ЄгорІванович. Оце та жінка? Клеопатра. Яку ви засудили на смерть. Тепер згадали, хто я, товаришу голова трибуналу? Варка. Крим і Рим пройшла.
Середенко. Передаю наказ Мамая: товаришу Єгору йти зо мною...
Варка. Куди?
Р о м а н. Дядьку Єгоре Івановичу, я знаю... (Підбігає до Єгора Івановича, говорить на вухо.) Вони вас убити намовлялися...
Єгоріванович. Спасибі, Романе, знаю...
Клеопатра. Ви виконуєте наказ голови республіки? Ця ми вас примусимо силою?
Мамаїха (заходить). Кажуть, кінчаємо, Єгоре Івановичу. Так і людям сказати, чи як? То я скажу. Ти, Гнате, я знаю, чим па Лавра дихаєш. Я все бачу, гляди мені. (Бере Романа за руку.) .Ходімо до тата... (Виходить з хлопцем.)
Реве дзвін на сполох — бам-бам-бам.
Середенко. Чужих людей сюди навели... Республіка собача!..
Єгор Іванович. Друже мій, ви арештовані...
Клеопатра. Що? (Вихоплює револьвер.)
Єгоріванович. І ви теж арештовані...
Середенко (підносить револьвер). Ех, не хотілось двору поганити...
Клеопатра. Не смій стріляти! Це не твоє баб'яче діло!
Грицько (ззаду — з вікна хати). Руки вгору!!!
Середенко і Клеопатра глянули, побачили кулемет, піднесли руки, Коваль обшукує, забрав зброю.
Грицько. А я сиджу тут у темряві, аж на сон узяло... Клеопатра. Стріляйте, прокляті душі! Грицько. Устигнете. Поперед батька в пекло.
Бам-бам-бам — дзвін на сполох.
— Коваль. В оцю кузню їх... Тут вікон немає? (Заглядає, потім штовхає туди Середенка і Клеопатру.) Ніжками, ніжками, нам ніколи... (Зачиняє двері.)
Варка. Аж серце стало... Думала, всіх поб'ють.."
Грицько витягає кулемета.
Проти дверей поставте..; Вони знову втечуть...
Устин (важко біжить, за ним троє партизанів). Дені-ки в село прорвалися... Кулемета!..
Рудий. Ми тачанкою...
Миршавий. П'ять патронів дістав... Цілий день стрілятиму...
Єгор Іванович. Грицько, кулемета на тачанку. З вами поїде оцей товариш. (Показує на діда.) Ви з лам" пасами, та ви (на Миршавого) залишаєтесь тут стерегти важливих злочинців... Начальник караулу — Варка, На крайній випадок — живими не випускати... Ходімо, товаришу Коваль, там стоять Середенкові коні...
Всі виходять, залишається Варка з Миршавим і Рудим.
Миршавий. Хто там сидить, Варко?
Варка. Важливі злочинці.
Рудий. Денікінці?
Варка. Ще гірше...
Гапчинголос. Варко, йди сюди...
Варка. Не можу...
Гапчинголос. Од Лавра прийшли.
Варка. Од Лавра?! (Так і кинулась бігти.) Я за" раз... Очей не спускайте...
Рудий. Ач, як побігла. (Чистить об землю шаблю.) Каже, шабля в тебе нечищена. А ми ось у главні люди потрапили... Важливі злочинці! Ти чуєш? Це тобі не польки...
Миршавий. П'ять патронів дістав...
Заходять двоє із довгими чубами.
Перший. День добрий... Рудий. Не підходь, ми на посту... Другий. Кого ж ви стережете?
Миршавий. Важливих злочинців... А кого — й не знаємо!
Перший. Ну, тим часом закурюйте, герої...
Всі закурюють, і в цей час довгочубі обеззброюють вартових, кладуть обличчям до землі, випускають Середенка і Клеопатру,— все блискавично, мовчки. Всі тікають, вартові довго лежать, потім мовчки тікають і собі.
Варка (забігає, побачила). Повтікали!.. Це я винна... Прокляті! Що робити.... Куди бігти?.. Лавро передав, щоб у селі їх ловити... Що я наробила!
Роман заходить, мовчки сідає на своє місце під повіткою.
Варка. Як страшно, Романе... Наче падаю... Лечу в безодню...
Роман. Там у клуні мій тато лежать... Поцілували мене та й лежать...
Варка. Дак ти не бійся... він видужає, трохи полежить і встане.
Роман, Не встануть, бо вони вже мертвів
Бам-бам-бам!..-~ з новою силою реве дзвін на сполох, заглушаючи все.— Вам-бам-бам! Хлопець сидить, похилившися на руки. Раптом уривається дзвін І настає непорушна тиша, наче все вмерло навкруги.
Варка. Куди, Рсшане, йдеш?
Роман. Піду трохи поплачу.. Я ж тепер — сирота... (Виходить, Варка за ним.)
Сцена порожня, тиша, помалу з'являється М а м а ї х а.
М а м а ї х а. Так тихо та мило, хоч мак сій... (Сідає.) І Ганна дзвонити перестала... Доки дзвонила — овдовіла. На віку, як на току: і топчешся, і намусюєшся, і начхаєшся, і натанцюєшся... Наче цілий день за плугом ходила... Мруть люди, не втримаєш... А мій старий казав було — нехай мруть та дорогу труть, а ми сухарів насушимо та й собі рушимо... Ой, як стомилася на Лавровім хазяйстві...
Г а п к а (заходить). Оце нам, мамо, треба вже куті варити поминальникам, та пироги пекти, та свічок насукати смертельних... Для кого той прапор вишиваю? У клуні мруть, на полі мруть, що його робити в світі божому... (Виходить.)
М а м а ї х а. Як вони смерті не люблять... А без неї не переможеш...
Г а н н а (задихалась, ніяк не вимовить слова). Насилу добігла. Біжу селом, а село, як вимерло... Ніби й краю йому нема: біжу та й біжу... Покинула й дзвонити та швидше сюди біжу...
Мамаїха. Біжиш?
Ганна. Біжу, бабусенько... Сльози з радості течуть, а я біжу... Все хочу швидше добігти й вам розповісти... Радість яка!..
Мамаїха. Радість, кажеш?
Ганна. Дак така радість, що й висловити не можу... Дзвоню я ото, а сама все в степ дивлюся... Далеко видко... Уся війна перед очима...
Мамаїха. Чого пізно задзвонила?
Ганна. Снаряд дзвіницю розбив... А я побігла до По-кровської... Вилізла — уся війна перед очима... Думаю — ото ж мій там... А сама дзвоню... Аж оглухла від того дзво-,ну... Кулі в цеглу б'ють... Я знову виглянула... Бачу тікають вороги... А мені аж співати хочеться... Покинула дзвонити та сюди... Радість яка!..
Мамаїха. Кому радість, а тобі й горе, Ганно!
Ганна (остовпіла, кинулась до ніг). Бабусенько, не кажіть! Одведіть, відженіть! До смерті вам служитиму... Бабусенько!.. Не треба горя...
Мамаїх а. Не моя воля — робила, що вміла... До клу" ні йди.
Ганна схватилася за серце, пішла, ледве тягнучи ноги.
Мамаїха. От воно — мужиче подвір'я. Аж увігнулося. Сто год на ньому Мамаї живуть... Скільки весіль одтан-цьовано, а скільки тут сліз упало. Сто год на ньому товклися й просвітку не бачили. А тепер побачать.
Чути, як скрикнула Ганна.
Було всього на цьому подвір'ї. Аякже — кричи... Хіба я не кричала свого часу? (Замислилась.) Скільки душ із людей за день вилетіло... Лавро, як сокіл, прилетить... Ех, пізнаю в ньому свою кров, людоньки...
Ганна (обличчя мокре від сліз, веде хлопця). Підемо, Романе, до своєї пустки та зустрічатимемо тата... Та його й німці били, деніки катували, у дорогу послали... А вже приїде тато на мальованім возі у кленовій труні... Ой, прослалася доріженька, а вся полита сльозами...
Мамаїх а. Іди додому, Ганно, ти вже одвоювалася...
Роман. Дак хата згоріла, сама повітка залишилась... Немає дому.
Ганна. Немає в мене дому без чоловіка мого... Перед охвицерами стану, у вічі їм плюну, я теж республіка, я теж комуністка, і син мій комуніст, будьте ви прокляті, стріляйте нас!
Р о м а н. Мамо! Хіба малих приймають у комуністи?
Ж і н к а пробігає через подвір'я, заломивши руки, чути людський гомін; "Контузило! Контузило!"
Мамаїх а. Кінчилося вже? Кінчилося?
З усіх боків хлинули на подвір'я повстанці, помалу входять Єгор.І в а~ к о в ич, Коваль, Варка, Грицько, несучи на розтягнутому рядні непорушного М а м а я.