"Нехай і дурненька, проте сарненька,— ліниво одказував тато,— вона й без розуму хоч кого з розуму зведе!" Тато несподівано помер, мама так нудьгувала, що й собі не забарилася, а Дарина не забула цих слів, підслуханих під вікном. Ганні не довелося довго дівувати, бо хата вимагала хазяїна, вискочила Ганна за Кравчину без особливої любові, бо ніколи було,— побралися й угадали: були собі до пари. Дарина прожила вже в сестриній родині, як у материній,— пещеною, коханою, неробою,— доки знайшовся Василь у командирськім званні, приїхав, покохав, одружився...
Ганна вдосвіта вив'язувала понад дорогою жито, що лишилось недов'язане після лобогрійки, бо боялися через сушу вим'яти зерно, а ніч трохи одволожила, саме вчасно похопити в снопи. Дарина проходила по дорозі на станцію, не помічаючи нічого ні перед собою, ні навкруги. Ганна побачила її постать здалеку, й щось таке невимовно сумне було в її ході, що кинула недов'язаний сніп і побігла по стерні до дороги.
"Сестронько, голубонько,— розпачливо гукнула вона,— куди це ти вибралася зрана?!" Певна була, що стріне усміхнені очі й жартівливий голос пустунки Дарини,— але ж ні, не підводить очей подорожня, пов'язана хусткою, в пісній нестрокатій спідниці, пальто — на руці. Почувається, що в очах тих криниці сліз, ось підійме вії, й рине сльозова ріка. "Дариико, що з тобою?" — "Не знаю",— озвалася Дарина, не підводячи очей. "Ану, глянь на мене",— наказала Ганна Дарина звела на сестру очі — дійсно, повні сліз,— і Ганна жахнулася, який засмучений вираз. Ніколи Дарина не була такою, хіба що в день маминої смерті. "Прогнав?" — скрикнула Ганна. "Ні".— "Куди ж ти тікаєш, доню?" — жалісливо запитала Ганна, підсвідомо називаючи молодшу сестру цим словом.
Дарина стояла на дорозі, не роблячи й найменшого руху, який показав би, що вона хоче пригорнутися, поскаржитись. Ганна ступнула до неї, обняла дужими руками й стала цілувати бліде, безпорадне личко. "Куди ж ти, моє серце,— сказала чомусь на вухо Дарині,— моя ти голівонько бідна, моя ти сиріточко нещасна?" Ганнине серце захлинулось у терпкому жалі до Дарини, їй здалося, що сестра йде безвісти, з головою поринає в далекий світ,
"Сядьмо під полукіпок,— сказала Ганна,— хоч посидимо на дорогу, коли не хочеш говорити — куди..." — "Я й сама не знаю".— "А Василь?" — "Я вийшла, коли він заснув..." Ганна взяла Дарину за плечі й добре потрусила,— "ти чуєш, що я питаю, прокинься на милість!" Дарина вирвалася з сестриних рук і пішла далі по дорозі, а Ганна, переборовши крайнє здивування й жах, побігла за нею слідом, обняла міцно й пішла поруч.
Довго вони йшли мовчки. Такт підказав Ганні ні про що більше не розпитувати. Але ж не можна отак, ні сіло ні! впало! Далеко позаду зосталися Ганнині снопи, пук сонячних стріл випорснув з-за крайнеба, за ним сонце викотило краєчок золотої скелі, шматок її одірвався й поплив угору — нежаркий ще й круглий диск. Дарина сама заговорила, не дивлячись на Ганну, наче озивалася не до живої душі, а до навколишніх піль. Чуючи її мову, Ганна дивувалася, що отак мізинечка раптом відчула себе дорослою, а ніхто б же й не мислив, що здатна. Дарина вперше оглянулась з гори щасливої долі й злякалася, затужила по-справжньому. Вона побачила Василика в повному каліцтві,— а чого ж іншого чекала? Невже думала, що протези приростуть до тілами усе буде, як було? Інші не відійшли б і на крок. І чи можна втекти від самої себе? Побуде без нього, скільки витримає. Бач, як твердо мізинечка йде. Припряжи до неї воза — не помітила б. "Хоч напиши, де будеш",— сказала Ганна. "Добре".— "Бувай здорова".— "Бувай".
Дарина пішла далі дорогою, а Ганна .стояла, доки сестра й зникла зовсім за горою. На станції Дарина збагнула, що сама нікуди не поїде, та тут десь узялися односельчани Любка, Варвара й Григорко. Так, їй справді хтось казав, що вони їдуть на Донбас. Чи хоче й вона з ними? Байдуже, аби кудись їхати. Григорко побіг до станційної криниці по свіжу воду, Варвара потягла Дарину за руку до товарного вагона, а Любка, обнявши ліхтар, нашвидку плакала: тут вона розлучилася з милим, який не повернувся з війни.
На станції з'ясувалася цікава річ: цього дня до Донбасу їхала група молоді, навербованої для відбудови всесоюзної кочегарки. Четверо веселокам'янчат влилися до групи, яку відправляв район. Група з радістю їх прийняла, самодіяльний оркестр на пероні — дві гармошки, бубон, домра й гітара — весело награвав, розважаючи пасажирів поїзда. Хто нашвидку танцював, хто підспівував музикантам, багато лунало побажань і закликів, бадьорий настрій тих, хто від'їздили, захопив і Любку, у якої й сльози непомітно висохли, й щоки почали пашіти від загального збудження.
Про Варвару й казати нічого. Григорко бігав з вагона до вагона, вибираючи кумпанію до смаку.
І нещасна приголомшена Дарина відчула, що потрапила на воду могутньої ріки, яка підхопила її й понесла, і їй ніяк не страшно, а навпаки — віриш і покладаєшся, й радісно завмирає серце, бо ріка — колектив...
Їй здалося, що поза вагонами промайнула постать Мусія Гандзі.
XXIII
Василь Іванович приїхав на поле до Ганни. Він ще не знав про Дарину й повний був спогадів минулої ночі, жартував до людей, переспівав дорогою силу пісень, ласкаво обіймав Уласа, який був за фурмана, й вимагав везти до моря на курорт. "Отак із бігунками?" — питав Улас. "А що ж такого?" Ганна підбігла на хвилину до бігунків, щоб напитися води з барильця, вмощеного позаду, стала на коліна, одіткиула чіпок, припала вустами до цівки. Потім одхилилася, повернула назад барильце, заткнула на місце чіп,— не встаючи з колін, витерла губи: "Василь Іванович, Даринка від вас поїхала... Але не турбуйтеся, вона повернеться..." Полковнику запам'яталася краплина води, яка повисла на засмаглій шиї Ганни, наче діамант. Бігунки рушили через стерню, Улас мовчки зіщулився, бо рука полковника так схопила його за плече, що довго потім не сходили синці...
На степу працювали косарі. Вони йшли один за одним довгим ключем, це вже не були самі жінки й дівчата,— до землі вернулися колишні фронтовики. Од незвички піт заливав очі, їм здавалося, що йдуть з автоматами в наступ,— не вийшла ще з душі війна. Степовий джміль гуде над головою, мов куля з крупнокаліберного, а чорногуз летить низько, як У-2. Який радісний, мирний світ! Поруч дівчата, дружини в'яжуть снопи,— ні, це не санітарки порають ранених. Лобогрійка дирчить, як бронетранспортер з підмогою,— давай, хлопці, коси на всі заставки! Жінки нам насіяли, а ми хіба хворі зібрати? Нехитра машина лобогрійка: запряжи в неї троє коней, посадови двох людей — скидати й поганяти,— викосиш за день гарної роботи до п'яти гектарів. Коли ж докладеш розуму, переміряєш години й навіть хвилини,— то поставиш рекорда, як той Хвесько Соцький, що пропечатався в республіканській газеті. Що ж він зробив навдивовижу людям? У них в колгоспі працювало дві лобогрійки — шестеро коней, четверо людей — і викошували клітку в день, тобто десять гектарів. Хвесько й розпланував, що коли взяти тільки одну жатку та до неї не дві коси, а чотири, не троє коней, а шестеро, не двох людей, а трьох,— то можна було б працювати вищим темпом, як на конвейєрі: коні змінні, третя людина одпочиває, коси не тупляться. Глузували з Хвеська, а він як дав, як дав через цілий день, то й накосив не п'ять га, як належить на одній жатці, не десять, як припадає на дві,— ні, він поклав до двадцяти гектарів хліба...
Бригадир Семен Бойко саме ладнав такий обмін досвідом і вже першого ж дня взяв десяток скошених га жита. Згодом п'ятирічка виручить, пливтимуть степами комбайни у великій кількості, годі буде розраховувати лише на конячинок, але тоді стане свій клопіт, щоб і комбайни запрягти на всю можливу й неможливу потужність. Дух народу — незборима сила, коли не ждуть манни з неба, а товчуть просо, не заглядають комусь до рук, а діють, не виглядають молотарки з електричним двигуном, а тим часом молотять духовою: бич, путо й ціпилно. І гупає виструганий, випалений, улитий водою тік, важке зерно, мов дріб, бризкає з колоса під замашним ударом ціпа. Техніку чекають і знають, що держава настачить, але й техніку запряжуть, як було до війни.
Будівельна бригада й собі не осоромилась, знайшлися добрі люди з головами на плечах, які зміряли свою силу, що походила од колективного духу, коли думають люди однаково, поєднані в спілку новим ладом життя. Бригадир будівельників — тесляр Шевченко, що ходив на дерев'яній нозі, втративши свою в дитинстві, зібрав бригаду й сказав одного разу: "Ет, дурне сало без хліба,— у яку епоху живемо! Доки останні хати збудуємо,— перші од старості заваляться, треба швидше будувати, як каже наука!" Розбив Шевченко бригаду на кілька ланок і велів одночасно будувати не одну, а п'ять хат. Коли до першої завозили матеріали й копали яму під фундамент, то на другій клали стіни, на третій ушивали дах, на четвертій ставили вікна й навішували двері, клали піч, на п'ятій вже мазали й хазяйку до нової хати везли в ночвах. "Ловко зметикував,— казали колгоспники,— от тобі й дурне сало, а в нього макітра розуму!".
Цегельня дала першу продукцію. Василь Іванович взяв до рук цеглину,— ще гарячу, трохи нерівну, шершаву, один ріжок надбитий, тріщинка вздовж,— але вона вже дзвеніла, мов справжня цегла, і, як на першу спробу, була бездоганна. Коли ж глянути в очі парубка, який покладав душу на це діло, в натхненні очі, що горіли вогнем творчості, можна було не турбуватися за завтрашній день цегельні. Парубок-цегляр,— замурзаний у глину, розхристаний, на голові бриль із лопуха,— ковтав слова од хвилювання, бо його формовочна машина діяла безвідмовно. Тепер — тільки вдосконалити її, збільшити швидкість, а потім на черзі черепиця, до неї таку глину знайдено, куди тобі твоя порцеляна. "Оголошую подяку,— сказав Василь Іванович,— од імені колгоспу..."
Але сьогодні всі були гідні подяки. Середа й Гейбо, підохотивши декількох інвалідів, почали ставити привезеного з Хивізії вітродвигуна, щоб дати в колгосп електрику. Коваль дід Сербиченко, якого за старістю водили скрізь під руки, як архієрея, їй собі придибав до електриків. Колись батько його був майстром на вітряки, й дід схотів тепер допомогти хлопцям коло того вітряка, що гнатиме електрику.
Дід Сербиченко показав фронтовикам відмітне місце, де впродовж року, літо й зиму, ніколи не вщухав вітер, де його ще прадід мірошникував,— золоте місце на всю околицю.