Його блискуче та ясне кружало дедалі мов наливається кров'ю або поринає в червоногарячі хвилі якогось далекого моря... Ось уже й чорна тінь упала з гір на долину, прикрила стиха річку, перемежала зелені луки темними поясами. Під лугом наче хто розіклав купи багаття: то чисті плеса на болоті прищуть та грають останнім сонячним світлом. По луках, на низині, по балках якось сизо закуріло, задиміло... Не знать, чи то курява повисла над ними, чи туман піднімався вгору...
Село на все те дивилося згори — любувалося... Само воно, залите жовтогарячим світлом, уже збиралось на покій. По городах хазяйки скликали курей, качок; загонили з річки гусей; скотина ревла, поспішаючи з череди додому, друга, робоча, грузько вилазила з дворів і прямувала до водопою... Село стиха гомоніло, щоб на ніч зовсім замовкнути.
А що ж то в царині за гук та крик такий?..
Доноситься голосна дівоцька пісня; озивається до неї парубоцький викрик... То красноярська молодь збирається своє свято святкувати — одбувати Купала
Ще за тиждень, було, гомону та клопоту на вулиці: де цього року справляти Купала? На майдані за селом не можна, щоб — борони боже! — часом не наробити пожежі... Йти до болота далеко... От якби на річці? А чи попустить то жид Лейба?..
— Як ви думаєте, хлопці,— питають дівчата,— не заборонить Лейба?
— Попитайсь! — чутно Хведорів неймовірний голос.
— Попитайся?! — перекривила його Марія.— Хіба нам личить іти питатись до жида?.. Скажуть ще: дівка у шинок ходить... То вже ваше діло...
— А коли проклятий парх не схоче? — сказав хтось із парубків...
— То поступіться йому чим... Добре?
— Гаразд,— кажуть хлопці.
— Тільки вже коли святкувати Купала, то як слід святкувати,— запобігає зарані Хведір.— Щоб усе село, вся молодь! Накладемо страшенне вогнище... Хай пан із жидом з тої гори позавидують, як наша челядь гуляє!.. Правда, дівчата?
— Правда, правда! — загомоніло разом скільки тонких голосів.
— А вже ж ми вам, дівчата, і гіллячка важкого на Маринку 2 добудемо! — хваляться хлопці.
— Я осиковий кілок принесу,— жартує Хведір.
— У голову собі забий! — одрізала Марія Педьківна, гостра на язик.
— Тю-ю!.. навіжена! То ж тільки упирякам... А я не упир,— каже Хведір.
— А ми почім знаємо!.. Може, ти справжній вовкулака.
— Хіба й пожартувати не можна?! — пом'якшав Хведір.— Вона дума — справді... Ні! Я вже для тебе таку гілечку молодого кленка в панському лісі вирубаю, що аж сміється! — обіцяє Хведір, з якогось часу непевний до Марії.
— Оце так! За це спасибі,— щебече та.— Так би й давно... А то кілок з осичини!..
— А ми тую гілечку так уквітчаємо, приберемо в намисто, стьожками, що всі хлопці задивляться на неї, як на писану панну! — хвалиться Горобцева Горпина, круглолиця, кирпата, некрасива дівчина.
— Що ж там — гілечка?.. Є на що дивитись! — уставив Пилип Моторний, Лейбин кучер.— Хочете, дівчата, я вам найтовщого дуба з панського лісу приволочу? Хочете? Всього одним один зостався такий, а то Лейба всі на вали вирубав...
— Повісишся на ньому! — регоче хороша Марія.
— Разом з тобою, моя галочко, хоч зараз! — згоджується Пилип і поспішає козирем до Марії.
— Прийдеться тобі, Пилипе, самому висіти, бо Марію Хведір здійме,— укольнув хтось Пилипа та разом і Хведора з Марією.
— Та ні!.. Його Лейба здійме,— ущипнув з обидою Хведір.— Нікому буде на базар птиці везти — він і здійме!
Всі зареготались. Пилип спік рака.
— Ти б лучче, Пилипе, ніж товстого дуба нам з лісу волочити, та випрохав у Лейби, щоб позволив на річці Купала справляти,— обізвалася Марія, клопочучися найбільше про Купала.
— А справді, Пилипе! — обернулись хлопці.
— Та добре... Я скажу йому... Ну ж як гемонське вухо заартачиться?
— То поступи вже йому там що: ми вже складемося,— одказали парубки...
Пилип не збрехав і не забарився. Він сказав Лейбі й умовився...
— Коло ріцки мозна... тільки не близько од млинів! — сказав Лейба.— Та цуєс: сцоб мені оберезно!
Днів через два на вулиці хлопці порадували дівчат доброю звісткою! Лейба дозволив коло річки Купала справляти.
— А взяв що? — питають цікаві дівчата.
— Рубля зірвав, бісів жид! — крикнув хтось із хлопців. А проте всі зраділи, а найбільше дівчата. Кожна давно
вже голубила про себе думку, що ось коли вона загадає! Чи піде заміж цього року?.. Як бути їй з милим у парі чи ні!.. Як швидко вона вмре чи поживе ще на світі? Ціла низка питань, цілий рій солодких надій, цілий оберемок нерозгаданих дум... А клопоту?.. І коли б годинкою на Купала держало, щоб дощу не було!.. І що його на себе взяти, щоб ні душно, ні холодно вночі!.. І коли б довелося скакати через огонь з тим, а не з тим у парі!.. От, коли б Лейба човна дав, погуляли б на річці!! За такими думками мало хто з дівчат і спав тої ночі.
У день на Купала, зрана попоравшись, вся молодь рушила з села. Парубки в луг — на Маринку гілля ламати, дівчата на поле та луки — квіток збирати, вінки вити...
Заголосила, заспівала вся околиця... Село з гори слухає та усміхається: як його молоднеча виспівує!
Цілий божий день бродили дівчата по полях та лугах, збирали сокирки, васильки, рожу, волошки, петрові батоги й на обніжках наривали пахучого чебрецю. Надвечір, вертаючись додому, кожна несла в руках цілий сніп усяких квіток та ще й голова заквітчана. Інші там же, сидячи на обніжках, поназвивали собі вінків, понакладали на голови і, як ті русалки, у вінках, то поринали, то виринали поміж буйними житами, ярою пшеницею...
З піснями вони стріли день; піснями його проводили; з піснями верталися назад у село, зійшовшися докупи. Голосно ті чарівничі співи піднімаються вгору; довго носяться на широкому просторі й осідають тихою луною аж під зеленим лугом...
Парубки, почувши з лугу дівоцькі голоси, вийшли на луку. Бачать — дівчата напрямились у село. Вони й собі знялися разом. З величезними гілляками в руках, порозпускавши його, мов корогви, над головами, двинули вони з піснями навперейми дівчатам.
З одного боку — ляск та писк тонких голосів, цілі оберемки квіток та вінків, ряботиння плахот, керсеток, шитих та мережаних сорочок... А з другого — цілий густий ліс гілля, і липини, і кленини, і чорнокленини, реве густими басами, а між гіллям сивіють смушеві шапки, чорніють ягнячі свитки, синіють китаєві штани... Все це гукає, кричить — аж похлинається, аж з сили вибивається! Давно вже село не чуло такого гуку та співу. Сонце косими вечірніми парусами накриває людські оселі, а вони згори аж усміхаються... Не знать тільки, чи прощальному сонячному світлу, чи привітному молодечому співові?
— Дівчата! Он — парубки!.. А нуте, хто швидше до гори дійде.
І дівчата, наче не примітили парубків, не перериваючи пісні, налягли на ноги. Парубки, углядівши, що дівчата приспішили, собі участили ходу! Заквітчана нива тікає, а зелений ліс — слідом за нею; заквітчана нива от-от добігає до гори, а зелений ліс — уже й тута... Та й збіглися разом. Пісня, мов перерубана, стихла.
— Здорові! — гукнули парубки.
— Здорові! — привіталися дівчата.— Та й молодці ж ви, що такого нам гіллячка наламали! — І кинулися до хлопців гілля брати.
— Куди ви?.. Не для вас зачиналося! — однімають ті.
— Не для вас!..
— А для кого ж? Коли так, то ось же вам.
Ой, на улиці-купайлиці Наші хлопці-недбайлиці: Якби вони дбали,
То нам би й гіллячка наламали!..—
затягла хороша поводарка Марія.
— Не нам, хлопці, гілля?.. То й не треба,— каже Горпина.— Ми зробимо собі свою Маринку... Та вже ж і вберемо та уквітчаємо її! А вам, коли так — дзуски!
— Та нате вже, нате,— утішають хлопці.
— Ти мені, Хведоре!..— гукає Марія.
— А мені Сидір... Чуєш, Сидоре!..— каже Пріська.
— Пилипе! Пилипе!.. Мені гілечку! — благає некрасива Горпина.
І дівчата прожогом кинулися до хлопців гілля розбирати.
Гілля зашуміло, переходячи з рук у руки, немов його вітром загойдало. Дівчата мерщій хапали гілляки і бігли з ними на гору, гукаючи:
— Ось наша Маринка! Ось наша Маринка!.. Ходім швидше Маринку вбирати!
А навздогін їм другі:
— Ця краща буде, рясніша. Хай це буде наша Маринка!
Дівчата не довго побули на селі. Одна забігала додому, щоб тільки довідатися, що там діється, та нарвати ще й на городі квіток — і м'яти, і чорнобривців, і пахучого кануперу, любистку... Та вскочила в хату, щоб переодягтись. Незабаром усі вони зійшлися у двір до Марії Педьківни, щоб гуртом прибирати Маринку. Ось уже устромлена в землю здоровенна гілляка чорнокленини. Дівчата прийнялися її квітчати. Кожна прикладала своїх рук, свого зілля, своїх квіток. Незабаром Маринка зовсім готова. Дівчата рушили з села. Марія, як поводарка, несла в руках, мов корогов, розкидясту гілку чорнокленини, уквітчану пишно квітками, перевиту стьожками, прибрану у вінки та намисто... Немов яке боговище, дівчата обступили кругом ту Маринку й бережно виносили на луг до річки, куди хлопці тим часом зносили солому.
Там, на зеленій та рівній полянці, устромили вони свою святощ і заходилися ще більше квітчати.
— Цур же, хлопці, не красти нашої Маринки, поки ми приберемо Купала! — просять дівчата парубків, помітивши, що ті вже скоса поглядають на їхню Маринку.
Горобцева Горпина вхопила куль соломи, поставила проти Маринки:
— Ану, повертайсь!
— Дівчата! Купала вбирати!
Дівчата підступили. Де не взялась біла сорочка, зверху увесь куль покриває. Ось чиясь рука просунулася, замість голови насаджує круглий кім'як зеленого споришу. Одна дівка завиває його платочком, і другі заквітчують квітками, наче молоду перед вінцем; хтось на шию чіпляє намисто; хтось підперізує червону запаску здоровим вінком із рожі, з васильків, з гвоздиків, волошків і обвиває, щоб держався, довгими та гнучкими Петровими батогами... Чоловіча постать готова. Кинулись до рук. Одна пхає в рукав в'язанки соломи; та розтопирює руки; ця піддержує, щоб не впав той Купало.
Сонце сіло. Темна ніч спустилась на землю. Садок і луг почорніли. Померкла і та місцина, де стояло два темних бого-вища — Маринка й Купало...
— Готово! — сказала Марія, одійшовши од Купала.— Час уже й зачинати!
Наче на відрік їй, з парубоцької купи загукали:
— Сюди, дівчата, сюди!..
— Огню давай, Пилипе... Креши швидше!
Скочила ясна іскорка серед темряви, світнула на хвилинку і, мов перелякана, згасла...
— Махай, Хведоре, віхтем! Махай! — хтось порядкує.
Почулася згар, покотився клубками дим; віхоть соломи запалав жарким полум'ям.