Мені що? Де впав, там і переночував. А то ж у мене Хвеська та ще й на порі... Де ти в чужій хаті пристанеш? Хто тебе прийме з малою дитиною?
— Правду кажеш, Грицьку, а шкода — вкупі б жили...
— Шкода, кажуть, поганий чоловік...
— Та ні, Грицьку, таки справді шкода... Пам'ятаєш, як ми з тобою молодими товаришували?
— То чи не згадаємо давнє?
— А що ж? Ходім до Гальки!
— Ходім,— згоджується Грицько.
У Гальки добре пом'янули давнє. Грицько й додому не вернувся, переночував у шинку. На ранок пропустив ще чарку, заморив черв'яка та й потяг у село. Не зайшов додому, та прямо до пана.
— Ну, що скажеш, Грицьку? — питав його пан.
— Та що вже, пане, мені казати: пишіть бумагу.
— Так би й давно!.. Хата буде своя, кузня своя... Я тобі гроші розстрочу... Ну, буде на п'ять літ? Гляди тільки мені, щоб кожну весну віддавав.
— Та пишіть, як самі знаєте,— зараніш на все згоджується Грицько.
Так ото й зажив Грицько по-давньому у викупленій батьківській хаті. Він робив у тій саме старій кузні, на тім саме ковадлі, тим саме міхом, що робив його батько. На селі ковалеві життя не погане: робота завжди є, заробіток чималий.
То таки, що, було, віддасть Грицько тридцять карбованців панові, а то таки й собі останеться. Воно тепер, як нахідка: потреби далеко побільшали. Наче від радості за волю, Хвеська подарувала Грицькові сина. Жили б зовсім добре, якби Грицько умів заробіток складати. Він би досі не тільки хату викупив, а, може, і поле купив. Та коли ж одно горе — не вміє Грицько берегти копійки. Завелась вона — мулить його в кишені, оце терпить-терпить — та зразу, як закурив... Прощай, розуме, як поздоровкався з горілкою!.. Як божевільний, босий, простоволосий, бігає коваль по селу, аж поки люди не піймають, не запруть. А протверезився — кращого робітника немає.
Розквитувавшися з крестянами, одколупнувши їм трохи свого добра, пан давай розкидати розумом: як би йому більше потягти з останнього? Може б, так довго не дійшов ні до чого, коли б не підскочив жид Лейба.
— У пана така вазна ріцка, а млина на ній немає,— каже якось Лейба, сусідський прикажчик.
— Вистрой, Лейбо, то й буде.
— Пан шуткує... А тут би мозна такі млини поставити, що цілий би год мололи.
— То постав, Лейбо!
— Ну, що? Коли пан згоден, то я поставлю.
— От і гаразд!.. Я тобі й дерева з свого лісу дам. А вже ж і вали на наших млинах будуть. У мене в лісі ще зосталося з десяток таких тоненьких дубків!..— І пан широко розвів обома руками.
— То, може, ми справді погодимось? — пита Лейба.
— А що ж? Аби гроші...
— Ну, за гросі вже мої клопоти... Аби пан згоден — гросі будуть.
— То й добре, Лейбо. Мій ліс — твої гроші; моя річка — ти на ній млин поставиш та й станеш у мене мірошником або я тобі ті млини заорендую...
— Я панові так сказу: коли пан згоден, я построю три млини з панського лісу... заорендую на п'ятнадцять років... платитиму панові за рік по триста карбованців... А там, як пан собі схоце, млини будуть зовсім його... Мені ці другому найняти...
Отак порахувалися, а через тиждень у городського нотаріуса й умову переписали. Заорендував Лейба не одні млини, а річку з берегами, і ставок панський, і болото — на дванадцять літ. Та ще до всього того вимовив Лейба собі й хату — якраз над ставком, під горою стояла сама собі облупана пустка, у котрій іноді кури на гнізда сідали та ящірки плодились... Лейба зразу її наглядів.
— Звідти добре буде над млинами та ставком назирати,— примовляється Лейба.
— Ну, то бери вже! — каже пан.— Гляди тільки, щоб мені к різдву була он яка щука на товченики з мого ставу!.. Ну, і коропа там, карасів...
— Про те пан хай не турбується. Звісно, з васого ставу найсмасніса риба,— улещує пана Лейба.
— Еге ж... Гляди тільки, щоб була!
Погодився пан з Лейбою перед другою пречистою; а так після покрови вивозили вже красноярці з панського лісу велике й мале колодяччя та чагарник — гатити на Красноярці греблю. Спершу їм і не до того, що та гребля стане для них лихою годиною. Вони навіть раділи, що в них на селі свої млини будуть — не прийдеться возити за десять верстов молоти! До того ж таки й робота під осінь є для них і для скоту — буде подушне заплатити! І красноярці прикладають рук до тої греблі — Лейба підхвалює.
Перед пилипівкою та гребля зовсім уже готова. Прийнялися возити дерево на млини — і тут заробіток є. Де взялися і майстри! Стали теє дерево обтісувати та приладжувати, щоб зараз, як спаде весіння вода, млини складати. Кипіла робота всю осінь, всю зиму... Греблю загатили, фашиною вимостили й утрамбували; через річку, де мала вода спадати на лотоки, перекинули невеличкий місток з перилами; тепер уже забивали важкою бабою на млини товсті палі...
Усьому селу робота від Лейби є; один Грицько Коваль ніяк її не діждеться. Він частенько, було, заходить до греблі — чи швидко вже прийдеться йому вали оковувати, товкачі наставлювати, колеса урвантом стягати?..
— Постой трохи,— одмовляє Лейба,— після паски зараз і ковалеві робота!.. Бац, як я гоню...— І Лейба показав рукою на греблю, на місток, на палі...— Далі буде ще робота коло дому.
— Чому б уже тобі, Лейбо, і шинка там не завести?
— Тривай трохи, заведу.
— А горілку набір даватимеш?
— Доброму хазяїнові цому не дать?!
— Ну, то заводь швидше: може, і я тоді стану добрим хазяїном. Та щоб мені горілка смачна була, щоб сама в рот лилась... Чуєш? А твоя Сурка продає на Вовчій таку розбавлену та вонючу, що від носа верне...
— Не пий, коли верне,— з обидою відказав Лейба і швидко побіг од Грицька на греблю, де дожидали підводи з деревом, що привезли з лісу.
Грицько подивився услід Лейбі, як він підтюпцем чимчикував, підібравши поли свого довгого сірого балахона із засмальцованими рудими плямами на спині.
Лейба справді дуже хапався. Він побивався і про те, щоб швидше млини складати, і щоб пустку переробляти... Цілу ту осінь і зиму кидався Лейба по всіх усюдах — кипів, як муха в окропі.
Зима придалася того року не холодна. Сніг ледве прикривав землю, так що й деревину з лісу вивозили на колесах. Як потягло на весну після стрітення, скоро сніг той розтав, вода незабаром збігла... Все помагало Лейбі скоріше роботу кінчати.
От уже й на ту весну красноярці помітили, що вода на їхній невеличкій та тихій річці піднялась далеко вище, ніж торішні роки: тепер вона підійшла трохи не до крайніх мазанок і захопила крайком берегові городи... Грицькова кузня по коліна пойнялась водою,— прийшлось йому перенести в хату всі ковальські причандали, а кузню кинути на поталу воді...
Грицько закипів та до пана.
— Я до вас, пане.
— А чого тобі?
— Вашою водою мою кузню залито...
— А мені що до того?
— Як що?.. Адже ви продавали мені кузню не на те, щоб у воді стояла?.. Вам гроші по весні подай... ви не подаруєте...
— Така, Грицьку, умова...
— Ото ж то й є!.. А де ж я тепер зароблю?..
— Вода, Грицьку, швидко спаде... що тепер за вода?! Грицько похнюпився й задумався. Потерся з ноги на ногу
коло порога, пом'яв у руках шапку та, не сказавши й "прощайте", мовчки вийшов з хати.
— Лейбо!.. Чуєш?..— гукає, побачивши здалека жида.— Поворожи, бісів жиду, коло своєї греблі: хай вона нашого добра не займає!
— Ці ти дурний?.. Гребля — де, а васе добро — де!..
— Здурій ти сам!.. Он глянь — мою кузню геть чисто вода пойняла.
— Нехай вона трохи покупається, чорну сажу одмиє,— шуткує Лейба.
— Лейбо! Ти не шуткуй... Ти — жид розумний, гаспид тебе не взяв!.. Ось подивись, що вода виробляє!.. А ще ж то цю весну що за вода?! А, борони боже, випаде снігова зима?.. Та тут із душею не вирвешся!
— Хіба мені діло до води?.. Вода панська... пан мені наймає... я панові оренду плачу... Коли хоц, ти до нього і йди залітися на воду...
— П-ху-у на вас! — сплюнув гарячий Грицько і побіг од Лейби.
Кинувся до громади.
— Так і так, сяке й таке... Вода наше добро заливає, а ви самі греблю гатите... дурні! Яка цієї весни вода? Тільки слава... А он геть чисто кузню залила!!. Що ж то буде, як снігова зима випаде?.. Адже вона людей потопить!..
Громада мовчки слухає. Ті, в кого городи залило, стали собі жалітись. Одначе ж що його тепер робити?.. Не розкидати ж тої греблі... Довгенько ще поміркували красноярці, позмагались між собою та й розійшлись, заспокоївши гарячих тим, що вода швидко спаде.
Через тиждень вода справді спала. Селяни втихомирились. Навіть Грицько наладжує на старий штиб свою кузню...
А Лейба ночей недосипає — так поспішає млини кінчати, пустку підробляти!
Незадовго перед зеленою неділею пустили ті млини в роботу. Зашуміло шестеро коліс, зарипіли нові вали, запищали снасті, застукали товчаки в ступах... Все село збіглося дивитися на ту диковину. Вода на лотоках забулькотала, загула, забурчала і, розбиваючись в бризки, стрімголов летіла через колеса назад у річку, шумувала, пінилась у ковбані і прудко тікала од млинів, наче перелякалась цього невиданого страховища...
Млини пішли... Пан радий... Лейба ще радніший... Швидко він перебрався сам у млини жити, поки кінчали й розширяли пустку. А після зелених свят красноярці перевезли з Вовчої і Лейбову Сурку, і Лейбині діти, і все його добро. Отак оселився Лейба у Красноярці та незабаром і шинок завів. Колись розвалювана, пустка роздалась, розширилась на обидва боки — на одній половині сам Лейба живе, а на другій — шинок. Хто не приїде на млини, не минає Лейбового шинку. Інший як буває зав'язне — і днів зо два забариться. У шинку ж Лейби і страва, і горілка: можна поснідати, пообідати, повечеряти добре. На млини з'їжджаються зо всієї околиці... там і людей наслухаєшся, і сам поговориш...
Там можна і купити, і продати... Людей там іноді більше, ніж у церкві під свято. Та й Лейба жид зручний, і його Сурка не горда — скупенька трошки: вже що не процінує, то ні!.. А проте чи хліба продати, чи курей або качок, чи яйця... "на красноярські млини" — Лейба все те скуповує; приймає, а потім везе в город на продаж.
За Лейби спершу мов трохи полегшало красноярцям і за воду. За пана було: жени скотину аж до болота, з річки й не думай напувати — штраф! А за Лейби нижче греблі хоч всю річку випий, тільки щоб весною послухав греблю гатити... Селяни й на те згодні. Хоч і крьчить, було, Грицько Коваль, що через греблю ту колись прийдеться іти за водою, та громада не дуже йому потурає: "То він злий за свою кузню, що вода залила!"
II
Тихо та красно опускається сонце за Красноярську гору.