За вікном промайнули обличчя проводжаючих, які клеїли дурнуваті посмішки й кіношно махали руцями. Я з цікавістю крутив головою навсібіч, бо не так часто їздив справжнім потягом. Адже дід жив під Ірпенем, тож до нього добиралися електричкою чи маршруткою. Кілька разів ми з татом відпочивали на Чорному морі, а от на Закарпаття я їхав уперше.
У діда там, виявляється, далека родина, але все це ховалося у таємничому мороці, який тепер я мав намір розвіяти.
– Давай, дідику, колись! – потряс я старого за лікоть, коли ми постелилися і замовили у провідника дві склянки чаю. – Ти обіцяв, що все розкажеш у поїзді!
– Ну, все я і сам не знаю… А от дечим можу поділитися, – кахикнув дід і подивився знизу на сусіда, який вже приліг на горішню полицю і запхав навушники у вуха. Вочевидь, це був студент, бо його дії були відпрацьовані до автоматизму. В поїзді він почувався як удома. Інший сусід зверху – важкий чолов'яга у заношеному светрі – подався до приятелів у кінець вагона, звідки доносився збуджений гамір.
Дідусь дочекався чаю, витягнув ватрушки, які ми купили на дорогу, і, крекнувши, почав гучно колотити ложкою об склянку.
– Це не ввічливо! – зробив я йому зауваження. – Треба розмішувати цукор так, щоб ніхто не чув.
– Кх… Базікало! – скривився дідик. – Не вчи старого кашляти! Ти не бачиш, що я навіть цукру не поклав. – І додав пошепки: – Це я перевіряю, чи нас сусід не підслуховує.
Я скосив очі на худорлявого юнака, який лежав на верхній полиці із заплющеними очима.
– Він уже спить. Хоча у навушниках так гримить музика, що я аж сюди чую.
– Теж, мабуть, тугий на вуха, як і я, – пожартував дідусь, але раптом посерйознішав. – Ти ж так не робиш? – тицьнув він пальцем на полицю над собою.
– Ні, – збрехав я, хоча часто саме так засинав у навушниках. – Я ж не дурбецало в кедах.
– Йо, свинство починається з дитинства, – ковтнув дідик чаю. – То слухай! Як ти знаєш, я народився на Закарпатті. І навіть маю ще родину у Тячівському районі. Це, до речі, найбільший сільський район України, там проживає двісті тисяч людей.
– Ого!
– В селі Калини мешкала моя мати.
– Так, а батько твій, себто мій прадід Іван, загинув на фронті під час Другої світової війни, – похвалився я знаннями родинного дерева. Тато мені про це іноді згадує, коли часом перебере на черговій презентації в музеї і завалить додому в ностальгійному настрої.
– Який ти в нас мудрагель! – задоволено посміхнувся дідусь і, відщипнуши крихту булочки, пожував. – Свого батька я ні разу не бачив. Бо я народився, коли його вже поховали.
– То ми їдемо на його могилу? – схопився я на рівні. – Герої не вмирають! Слава нації! Смерть ворогам!
– Ні, не на могилу, – старий одразу спохмурнів. – На жаль, я не знаю, де він похований. Навіть, соромно зізнатися, не відаю, ким він був? Який із себе? Чим займався?
– Ти якийсь геть темний… Він хіба не одружився з твоєю мамою?
– У тому‑то й річ. Вони тільки планували побратися. Не знали навіть про вагітність.
– О, це вже я десь бачив в якомусь мексиканському серіалі! Як тобі не соромно дурити дитину?
– Життя таке складне, що й чорт ногу звихне! Це тільки у кіно завжди гепі‑енд. Усі ми – недосконалі. І ти, і я… Аби здоров'я, а гріхи будуть!
– То ти справді нічого не знаєш про свого тата? – у мене закляк мозок. – Але ж це тупо! Чому ж ти не розкопав про нього всю інформацію? Ти ж стільки років газетярем працював! Давай заб'ємо одразу в Гугл: "Іван Попадинець". Якого він року народження? – почав я швидко клацати на смартфоні.
– Попадинець – це мамине прізвище. А батькове вона мені не сказала. Якщо й знала… Отако!..
– Оце прикол! – аж присів я. – Нічого собі зашифрувалися!
– Відомо, що він був Іваном, бо так мене записали по батькові у хресному листі.
– А де вони познайомилися?
– У Хусті, у 1939 році. В часи Карпатської України. Перед смертю мама зізналася, що була січовичкою. І подарувала мені цю фотку, – дідусь витягнув зі свого записника, який завжди носив із собою, невеличку пожовклу світлину, загорнуту в целофан. На ній були зображені дві усміхнені подружки у січовицьких шапках, що нагадували мазепинки.
– Ось бабця! – показав я пальцем на вищу дівчину зі світлою косою – у мундирі, що пасував їй до лиця.
– Вона! – забрав від мене фото дідусь і замріяно на нього подивився. – Красуня яка, а бачиш, особисте життя не склалося. Заміж так і не вийшла. Спочатку ставила на ноги мене. А як молодість минула, то вже кому була потрібна з дитиною? Все життя пропрацювала медсестрою у Хустській лікарні. Я кликав її до себе на Київщину, але вона не захотіла. Верховинці – чудні люди: не хочуть міняти свої гори ні на які зваби. Де родились, там і згодились.
На ці слова якраз повернувся в купе чорнявий чолов'яга з помітним пузцем. Він стягнув через голову чорний светр, пропахлий тютюном, й усміхнувся до мене блискучими темними очима.
– Що, леґіню? – засяяв в його роті золотий зуб. – Йдемо спатки? До Хуста далеко!
Він широко позіхнув і незграбно подерся на другу полицю. З його появою в купе рознісся гіркуватий запах пива. Студент сердито глипнув на вусатого сусіда і повернувся обличчям до стіни.
– Лягай, онучку! – мовив до мене дідик і прошепотів, показуючи очима нагору: – Заробітчани, Бога му! Додому повертаються, тому й веселі, як перелітні птахи!
Я приліг, але мені не спалося. Під похитування та ритмічний перестук коліс думав про діда. Це ж треба: ні разу не бачити свого батька! Навіть не уявляти, яким він був. Капець! Не залишилося жодного зображення! Як це боляче – жити з таким відсутнім пазлом у свідомості! Виходить, що ніхто не носив дідуся на плечах, не приносив йому іграшок, не брав із собою на риболовлю чи на стадіон. Не задирався і не бився з ним у дитинстві, як ми часом з татком. До речі, як там "професор Глюкс"?
Я витягнув смартфон і підключився до Інтернету. Зв'язок час від часу зникав, але все‑таки вдалося скачати нового листа від тата.
"Привіт, друзяко!
Як ви там? Вже вирушили до Хуста? Пильнуй за дідом у два ока, бо він мало того, що старенький, а ще й трохи навіжений. Аби він тебе не затягнув в якусь халепу! Будь мудрим! Приділяй йому достатньо уваги – не так, як мені!
У Каліфорнії чудова погода. Сьогодні купалися в басейні. На щастя, без крокодилів.
До речі, я тобі забув сказати, що в нашій групі є та мамзель із музею Тараса Шевченка. Така кучерява блондинка, що ледь мене без солі не з'їла минулого березня, коли ми намагалися порятувати Тараса Григоровича".
"Овечка Берта!" – згадав я, і перед очима одразу намалювалася заступниця директора у великих окулярах і в пурпуровому довгому приталеному светрі та чорних лосинах. – Ого! Ну й компашка! Разом із татом – це вибухова суміш!"
"Ми спочатку трималися одне від одного на відстані і принципово не розмовляли, але керівництво групи було цим невдоволене, – читав я далі. – Сьогодні плавали з нею поруч і обурювалися таким диктатом начальства. Яке їм діло до наших особистих антипатій? Це не є метою нашого стажування. Вона зі мною погодилася. Я перепросив кучерявку за торішню зухвалу поведінку. Вона зізналася, що чекала на вибачення, а мій синій записник досі зберігає в робочому столі.
Схоже, ця панянка не така мегера, як скидається на перший погляд. Може, навіть знає, куди зникло те кляте крісло. Що ти про це думаєш?"
"От хитромудрий Одіссей! – усміхнувся я. – Татусь уже має план". І наклацав на смартфоні:
"Вперед, герої! У тебе, щоправда, отакуні шанси! Бо це секс‑бомба сповільненої дії. Але я триматиму за тебе кулаки! Не філонь!
P. S. До речі, це правда, що черепахи можуть дихати через анус? Перевір про всяк випадок!"
Відправивши батькові схвального листа, я глипнув на діда, який посопував з напіввідкритим ротом. Далі вимкнув Інтернет, поклав телефон під подушку і скрутився в улюблену позу ембріона. За кілька хвилин я спав, склавши долоні під щокою. Так мене навчила засинати бабуся, яка приємно куйовдила мені волосся, розповідаючи вечірню казочку про котика, півника та інших домашніх потворок.
Розділ 3
Прокинувся я пізно. Зухвале сонце вже било у шибку. За немитим вікном миготіли пожухлі поля і поодинокі дерева. Дідусь уже був зібраний, а його постіль складена. Він замислено глипав на рідні краєвиди. На горішній полиці було порожньо. Я задоволено потягнувся.
– О, продер очі нарешті! – усміхнувся дід. – А то я вже й чайку не проти попити, а ти спиш, як борсук. Навіть не розчув, коли студент виходив у Мукачеві.
– Спати я люблю! – я ще раз розкинув руки і сів на ліжку. – Сон – це завантаження внутрішніх батарейок.
У цей час до купе зайшов смаглявий заробітчанин із білим рушником на плечі. Його почеркане зморшками лице було ще вологе від умивання.
– Але ти спиш, неборе! – поворушив він темними вусами до мене. – Більше за нас! Будеш мати велику голову, як у коня!
– Сплю добре, бо совість чиста! – буркнув я і теж подався вмиватися.
Коли я повернувся, провідник приніс три склянки чаю у металевих підстаканниках.
Дідусь дістав пакет з кількома вчорашніми булочками, а заробітчанин, який назвався Миколою, витягнув з дорожньої сумки білий батон, півкільця ковбаси та варені яйця, які тут же заходився лущити.
У діда за плечима – тридцять років роботи в газеті. А журналістика – це така холера, що як вчепиться, то вже назавжди. Одним із професійних ґанджів газетярів є втрачене почуття особистих кордонів. Тому найстарший Попадинець легко встряє в балачки і без зайвої скромності про все розпитує.
Тож невдовзі ми знали про Миколу все: що він їде до Тересви, а працює в Києві на будівництві, і що має трьох доньок, і що старша вчиться в Ужгороді на платному, а дружина з найменшою сидить у декреті.
– А ви куди подорожуєте? – запитав вуйцьо Микола, нарізаючи ковбасу похідним розкладним ножиком. – Ачей, у санаторій відпочивати?
– Я, Миколо, твій земляк. Закарпатець з діда‑прадіда. Але вже пустив коріння на Київщині. І от захотів ще раз навідатися на малу батьківщину, бо відчуваю, що сили тануть. Забажалося поглянути на ті місця, де босоногим зростав. Може, востаннє в житті побачу Хуст. А це мій єдиний онучок, – поклав дід руку на мою голову.