Вже й по чарці не хочеш зо мною пить. Гріх тобі, Кузьмо, цуратись старого приятеля,— сказав Коваль.
— Та, бач, куме, то робота, то се, то те... то жінка не пускає, то гроші од мене однімає. Та ще и трясця мене трясла. Пролежав я з тиждень недужий,— плів Кузьма Гуляй.— Полагодь мені, будь ласка, оцього підіска.
— Добре, куме. Полагоджу й плати з тебе не візьму. Сідай, куме, та побалакаємо. Як же там твоя Устя?— спитав Коваль.
— Ой, куме, голубчику! Хоч не питай. Ти розумний чоловік і доводишся мені кумом. Ти добре живеш з своєю Пазькою. Порадь, як мені з жінкою жити?—питав Кузьма Гуляй.
— А що? Може вона тебе лає?
— Та де там лає! Сичить, як гадюка!
— Як° сичить, то позатикай клоччям вуха, то й не чутимеш. Нехай сичить, хоч цілий день,— сказав Коваль.
— Та хоч би я впер в вуха повісхмо конопель, то все-таки нічого не помогло б,— сказав Гуляй, махнувши рукою.
— Знать, добра гортань у твоєї Усті. От у моєї Пазь-ки так не така,— сказав Коваль.
— Моя Устя мене лає та й лає з ранку до вечора. Так уже нагризла мені голову, хоч хату кидай,— жалівся Гуляй.
— Ой ти, Кузьмо! До півдня спиш, та нічого не робиш, та, мабуть, нишком од мене горілочку смокчеш: десь ти знайшов вже собі інших приятелів, а мене забув,— говорив Коваль.
— Та, бач, трапляється всього на віку. Трапляється й випити, і часом довго поспать. Адже ж ти, куме, добре й сам це знаєш. Але ти якось вмієш з своєю Пазькою обійтися,— сказав Гуляй.
— Та так, бач. Як моя жінка розсердиться та розкричиться, то я як почну ходить коло неї, та тихенько, та любенько, та говорю ласкаво, то вона й осядеться. А як я розсерджусь та розкричусь, то й вона зараз защебече, як ластівка, сяде коло мене, та обніме мене, та пригорне, то я й прохолону, мов літом в холодку під черешнею. Отак і ти, куме, роби, то все буде гаразд.
— Коли моя Устя вже стара. Цур їй, щоб вона мене ще обнімала та цілувала,— сказав Гуляй.
— То-то й ба! Не знаєш ти жіноцьких норовів, хоч вже й посивів,— сказав Коваль.
Коваль покинув роботу, обернувся, взяв кухля з водою й почав пить. Гуляй зирнув на стіну і вглядів здорові обценьки. Він тихесенько простяг руку, зняв з цвяха обценьки, засунув в кишеню й прикрив ноги свитою.
— От тобі, куме, й підісок готовий,— сказав Коваль.
— От спасибі тобі, куме. І поміг мені, і порадив, як рідний батько.
Гуляй взяв підісок і вийшов з кузні. Коваль вийшов слідком за ним.
— Ой якого ж багато квіток в твоєї Пазьки! Вирву я, куме, васильків та понесу своїй Усті. Може, вона понюхає, то й подобрішає,— сказав Гуляй.
— Оце припало тобі, неначе дівці. Рви та гляди, щоб часом Пазька не вгляділа в вікно; бо вона до квіток аж труситься,— сказав Коваль.
Гуляй вирвав два кущі васильків і понюхав.
— А чом же ти, куме, не кличеш мене до шинку на могорич?—спитав Коваль.
— Нехай, голубчику, колись іншим часом. Якось ніяково з васильками йти в шинк. Васильки — святе зілля. Устя заткне їх за образи. Прощай, куме! Бувай здоров! Спасибі тобі!
— Прощай та пам'ятай про могорич. Не кидай старих приятелів, бо других нових таких не знайдеш!— кричав Коваль через тин.
По всій Шендарівці зараз рознеслася чутка, що злодії обікрали церкву, і не вночі, а серед дня. Злодії влізли в маленький, притулений до дверей церкви притвор, зачинились, виламали замок, влізли в церкву, розламали ломом скриню і вкрали асигнаціями більше сотні карбованців. Мабуть, хапаючись, злодії забули в церкві здорові ковальські обценьки.
Прибіг батюшка, прибіг титар, за ним волосний. Позбігались люде, подивились на обценьки й сказали, що обценьки ковальські.
Покликали Коваля Кузьму.
— Це твої, Кузьмо, обценьки?—спитали в Коваля.
— Ні, не мої. Не знаю. В мене не було таких обценьків,— сказав Кузьма, не кліпнувши й оком.
Кузьма впізнав свої обценьки, але не признавсь: він боявся, щоб до його не причепились дурнісінько. "Але як мої обценьки опинились в церкві? Хто б оце взяв їх у мене?"—думав та гадав собі Кузьма. Думав Кузьма, пригадував, чи не позичав у його хто обценьків. "Ні,, ніхто не позичав. Певно, хтось украв у мене їх. Хто вкрав обценьки, той і церкву обікрав",— подумав Кузьма й почав міркувати, хто б то їх украв.
Він передумав, хто був у його в кузні в останні дні. Людей приходило в кузню багато: приходили й чоловіки, й молодиці; приходили хлопці й дівчата.
"І хто б то в іродового сина вкрав обценьки?—думав Кузьма, аж в його в голові думки ходили ходором.— Був і Кузьма Гуляй. Але Гуляй не з таких сміливих, щоб лізти серед дня у церкву. Одначе Гуляй до мене перестав ходить... а з кимсь п'є, нічого не робить, спить до півдня. Де він ті гроші бере? Невже Кузьма, мій давній приятель, вкрав у мене обценьки й трохи мене не заплутав у біду. А піду я облапаю Кузьму",— подумав Коваль.
Він накинув свиту, надів шапку й побіг до Гуляя. Тільки що Коваль вийшов з двора, проти його йде вулицею Кузьма Гуляй.
— Здоров, Кузьмо!— гукнув Коваль.
— Здоров, Кузьмо,— обізвався Гуляй.— А куди бог несе?
— Та до шинку; оце, братику, бодай не казать: та то так горілки хочу, що аж живіт болить. А тут, як на те ж, моя Пазька замкнула гроші в скриню, ще й ключ з собою взяла. Купи, брате, хоч чарку, бо не видержу.
— Невже так тобі оце припало?— питав Кузьма Гуляй.
— Ой куме, ой голубе! Купи півкварти, бо не видержу. Хоч позич та купи на оддання або на одробіток. Хоч попоб'ю Пазьку, а гроші в неї видеру та тебе колись почастую. Ой-ой-ой! Аж за печінки тягне!
Коваль вхопився обома руками за живіт та аж присів.
— Може так, неначе хто смикає за кишки?— спитав Кузьма Гуляй, котрий сам добре розумів ту пригоду.
— Та еге ж... Ой братику, голубчику! Купуй швидше, бо вже починає за серце ссать! Ой-ой-ой! Не видержу.
— — Шкода мені тебе, куме! Я вже знаю, як воно за серце ссе.
— Та ходім мерщій в шинк! Ой моя матінко рідна! Ой серце болить.
— Оце, боже мій, яка тобі пригода. Ой господи, як мені тебе жаль! І трапиться ж таке лихо.
— Та не бідкайся, та швидше купуй, бо я тут на вулиці й богу душу оддам. Ой болить, ой пече!— аж сичав
Коваль, хапаючись за серце та присідаючи під тином.— От і шинк близько.
— Коли, куме, в цьому шинку багато людей: в мене гроші не розмінені,— промовив Кузьма Гуляй.
Коваль насторочив вуха та ще гірше закричав та застогнав, неначе його чорти хапали.
— То ходім до мене, може моя Пазька тобі розміняє. Ой боже мій, боже мій!— говорив Коваль.
— Ходім в той другий шинк, що за містечком. Той шинкар має гроші, то мені розміняє,— сказав Гуляй.
— Про мене, ходім хоч під три чорти, тільки швидше купуй, бо пропаду. Ой, куме, лебедику, купуй швидше!— стогнав, аж присідав Коваль, і обидва Кузьми побігли до другого шинку. Коваль сичав та корчився. Гуляя розбирав жаль. Прийшли вони в шинк. В шинку не було нікого. Добрий злодій закотив мерщій полу, засунув руку в кишеню й витяг гаманець. Хапаючись, він витяг з гаманця всі гроші, скільки їх було, і, не розбираючи, розгорнув двадцятип'ятирублеву бомажку. Під нею ще червоніла десятирублева і кільки дрібніших. Коваль осміхнувся, скрививши рота.
— Ой горить, горить увесь живіт! Ой не видержу! Ой міняй, куме, швидше, бо вже мене завіна візьме, буде корчить,— кричав Коваль.
— Ой знаю я, знаю, як воно корчить кишки! Люблю тебе, куме, нема де правди діти,— говорив, не хапаючись, Кузьма, та розгортуючи бомажки.
— Та міняй-бо, не бідкайся!—крикнув Коваль та лап руками за бомажки! Бомажки зашелестіли й сховались десь в страшному Ковалевому кулаці.
— Ой рятуйте, хто в бога вірує! Ой пропаду! Ой корчить живіт! Біжіть за попом, нехай висповідає, бо вімру,— кричав Коваль і при тих словах впав на лаву й почав корчиться.
Кузьма остовпів, витріщив очі й трохи сам не побіг за попом. Він стояв та тільки дивився, як Коваль качався по лаві, мов несамовитий.
Одна баба, що зайшла в шинк, побігла до попа.
Переляканий Гуляй стояв, витріщивши на Коваля баньки. Коли це незабаром за дверима надворі почувся голос священика.
— Мабуть, Кузьма насмоктався в шинку горілки, то його й завіна взяла. Винесіть його надвір.
Коваль впізнав голос священика, скочив на ноги, та прожогом в двері, та давай кричать: "Батюшко! Станового сюди! Кличте урядника, волосного! Швидше давайте сюди волосного та кільки чоловіка!
Гуляй тільки витріщив очі на Коваля.
Як тільки злодій почув про станового, то зараз з шинку та в двері. Коваль вхопив його за руки.
— Держіть Кузьму! Не пускайте його! Ведіть в волость! Він обікрав церкву! Ось в його скільки грошей,— кричав Коваль, кидаючись до кума й оддаючи гроші батюшці.
Піп дивився то на одного Кузьму, то на другого, зовсім не розуміючи, котрого з їх треба сповідать. Коваль втихомирився й розказав, як він заманив кума в шинк і виманив у його гроші. Кум стояв і тільки докірливо поглядав на Коваля.
— А що, куме! Минулась моя завіна; тепер твоя настає: ходім в волость,— сказав насмішкувато Коваль.
Кузьму повели в волость. Пішов батюшка, пішов і Коваль. За ними рушив народ, а за народом посипались жиденята через містечко. Кузьму привели в волость.
— А що, Кузьмо! Кажи правду: де ти набрав стільки грошей?—спитав голова.
— А де ж я їх набрав; там, де й люде беруть: продав на ярмарку пшеницю та й гроші за неї взяв,— сказав Кузьма.
— Чи багато ж ти продав пшениці?— питав голова.
— А вже ж не мало. Продав на двадцять карбованців, а решта в мене була давно,— сказав понуро Кузьма.
Люде обізвались і виказали, що Кузьма вивозив в неділю на ярмарок один мішок пшениці.
— Та признавайсь, Кузьмо, бо вже тобі нічого не поможе. Ми пошлемо людей і будемо трусить твою хату й комору,— сказав голова.
— Про мене, посилайте. Я ні в чому не винен. Хіба в мене бога нема в серці, щоб я крав у церкві гроші. Чи то мало злодіїв на світі,— сказав Кузьма.
— Ож виведіть Кузьму з хати або одведіть його на час в холодну,— обізвався Коваль.
Кузьму вивели з волості й заперли в холодну.
— Сам Кузьма не признається,— почав говорить Коваль.— Треба покликать його жінку. Устя в Кузьми дру-
3—І. Нечуй-Левицькнй, т. 4. 33
га жінка. Вона не любить свого пасинка, зла на чоловіка й на пасинка за те, що вони п'ють та гуляють.
— Оце недавно вона дуже полаялась з пасинком та з Кузьмою. Устя правдива й чесна. Як честь не поможе, то поможе бабський язик. От покличмо сюди Устю,— сказав згодом Коваль.
Покликали Устю.