І, може, тому вербна неділя, про котру, здавалось, й забули, настала якось зовсім несподівано, наче вигулькнула з-за прадавньої козацької могили, що одиноко мріє серед мовчазних степів. Та ще й днина видалась на диво гарною, щедро позолоченою ясним промінням. Попід вуличними окопами, огорнутими легеньким маревом земних випарів, скоро вичахають стежини, а ними квапляться до церкви люди з тонким верболоззям у руках.
Церковне подвір'я в'юниться учнями духовного училища і гімназії, між якими зрідка шмигає також охтирське парубоцтво, оперезане строкатими поясами домашнього та фабричного виробу. Всюди лунає:
— Не я б'ю!
— Лоза б'є!
— За тиждень великдень!
Три гімназисти-підлітки обступили Любинського.
— Галушник нечестивий! — кричать, розмахуючи гінким пруттям. — Чого по голові цвіжиш? Цієї неділі Ісус Христос в'їхав у Єрусалим, а ти...
— Агу гетьте, ракові шийки! — кидається на гімназистів Грицько. — Я дам вам галушника, дам...
Але гімназисти не відступалися. На підмогу їм біжать інші "ракові шийки", і за хвилину чубата Грицькова голова зникає в їхньому галасливому натовпі.
— Хлопці-і! — волає Любинський.
Веселе грище враз припиняється, і строката юрба бурсаків оточує гімназистський натовп. Спалахує чергова бійка між училищем та гімназією. До таких бійок охтирчани давно звикли, то й не дивуються, тільки дивляться на них, мов на розвагу.
Грабовського не займають ні гра, ні сутичка, після якої ворогуючі табори розійдуться в пошматованій одежі, з розквашеними носами. Павлові зараз не до того. Його мордує, здається, непоправне горе — розлука з найближчим другом.
Нема більше Бодяка в училищі. Нема і в Охтирці. Учора випровадив приятеля додому. Ішли удвох, розмовляли, висловлювали всілякі здогадки, а спинитися на чомусь певному не змогли. Хто вчинив так підступно й підло? Матвій Ткаченко? Михайло Приходько? Котрий з них? А чи обидва разом, бо завжди хижились на Степана і в пересварках підтримували один одного. Можливо, таки обидва разом. Угадати важко. Зроблено спритно.
Позаминулої суботи, прийшовши по уроках у корпус, Степан одімкнув свою скриньку і ахнув:
— Нема!
— Чого? — стривожився Павло.
— Зошита з віршами...
— А де він був?
— Та тут же, а може...
Не знайшли зошита також під подушкою, куди Бодяк часто ховав книжки. Всю неділю друзі тинялись, мов неприкаяні. А в понеділок з третього уроку Степана покликано в училищну канцелярію, а там на столі, за яким сиділи смотритель та інспектор, хлопець пізнав свою пропажу.
— Твоя писанина, шмаркачу? — гримнув смотритель.
— Моя, — відповів Бодяк.
— Хто навчив тебе глумитись над нашими порядками, вчителями, поліцією, скиглити по якомусь волоцюзі, покараному за кражу?
— Ніхто мене не вчив. Я сам собі. І не глузую, а пишу правду.
— Сам? Правду? А звідкіля тобі відомо те, що ось тут написано про того злодюгу? О-о:
На другий день, як кінчався,
Попу тільки й признався,
Чого марно умирає,
Бабу й діток покидає...
— Так люди говорили на храмовому святі.
— Говорили! — люто перекривив смотритель і звелів інспекторові: — Зараз же замкніть баламута в карцер.
По обіді інспектор та субінспектор перерили весь корпус. Поперетрушували учнівські ліжка, скриньки, торбинки, кишені, але нічого, крім записів пісень, ножиків, гудзиків, крем'яхів, тютюну й сірників, не знайшли. Наполохані хлопці до пізньої ночі не могли заспокоїтись, обмірковуючи на всі лади несподівану пригоду. Німували тільки Проценко і Ткаченко: перший, немов дятел, дзьобав носом грецьку хрестоматію, а другий сопів над листом додому.
У п'ятницю Бодяка випустили з карцера. Тицьнувши йому в руку "вовчий білет", смотритель кинув:
— Щоб віднині твого духу не було в училищі й корпусі.
— Віддайте зошит.
— Іди!
Переночував Степан у церковного сторожа, а вранці пішов. Прощаючись з Павлом, попросив:
— Дізнайся, якщо зможеш, хто викрав зошита і передав смотрителеві.
Дізнайся. А як це зробити? Перелякані поголовним обшуком, бурсаки стали настороженими й обережними. Тепер рідко збираються гуртами, а якщо іноді й здучковуються, то не розв'язують язиків, боячись, що серед них є вивідач-донощик.
— Чолом, хлопче, — почув Грабовський і озирнувся.
Перед ним стояв Іван Огнивенко.
— Добридень, дядьку. А ви чого в Охтирці?
— Привіз Тимоху Степановича.
— За чимось для лавки та шинку?
— Ага. Накупляє оселедців, горілки, перцю, шафрану. А я до тебе заскочив. Мама просила передати, аби ти прийшов на весілля.
— Яке?
— Олеся подала рушники Григорію Овчаренку.
— Кравцеві?
— Еге ж, а свайба почнеться на третій день паски.
14
Гарно просохла, але ще не затвердла дорога грається під ногами. Над полями бринить і ласкавиться проти благодатного сонця молода зеленина, а в канаві брунькують свербивус та глід, ось-ось бризнуть дрібненьким листом і пахучим квітом.
Легко йти. Бурка на правому плечі, чоботи й шапка — в руках. Воля! Ніхто тебе не понукає, не заганяє до класу а чи в смердючий корпус, не збиткується над тобою. Кругом таке роздолля, така краса — на пісню тягне. І думки вруняться — вільні, сміливі, як ота сонячна блакить, що миготіє-переливається над полями.
Дома застав передсвятковий шарварок. Михайло підмітає подвір'я, Огнивенкова Дарина добілює причільну стіну, Олеся знадвору миє шибки, а Марійка й Тишко ганяють туго вкачаного вовняного м'яча.
У хаті порядкують мати й дружина Кузьми. Тут аж дух забиває. На столі та на лаві купчаться високі паски, білі калачі, дві миски спеченого сиру, в'язочка ковбас, крашанки.
— Звідки це? — здивувався Павло.
Мати щасливо усміхнулась.
— Зятьок наш постарався. Хіба б ми могли стільки всього?.. Нічого, каже, потім разом з Олесею наляжемо на руки, заробимо, якось розплатимось, а таки вчистимо весілля на славу, щоб дукачам у носі закрутило... Ноги набив?
— Анітрохи. Зараз допомагатиму Михайлові.
— Не треба, синку, він і сам упорається. Для тебе є інша робота. Наїжся та й махнеш до дядька Кузьми.
— Чого?
— Принесеш казан, бо нема в чому м'ясо смажити.
— Якщо нікого з наших не застанеш дома, — вставляє Кузьмиха, — візьми ключ під камінцем біля порога, відсунь двері і знайдеш баняк на припічку або в печі.
Не сів Павло їсти. Одбатував хліба, ковбаси і вихопився з хати. Не йшов — біг. Перш за все він зайде до Степана Бодяка й повідає йому новину. Таку новину...
От уже й Старосілля. Поминувши кілька хат, звернув у бічну вуличку. Степана застав коло воріт.
Обнялися навхрест і тричі поцілувались.
— Як поживаєш? — питає Павло.
Чекав гнітючої відповіді. Але Степан не скаржився. Був бадьорий, навіть веселий.
— Живу середина на половину. Не гірше, ніж бурсаки. Майже всі свої вірші, що залишились у смотрителя, пригадав і поновив. Ще не голодую, а після паски йду погоничем на сівбу до нашого пана. Новин нема?
— Є.
— Кажи.
— Проведи мене до Одновухого, дорогою розповім.
— Ходімо.
Павло неквапливо розгортав новину.
Минулого вівторка Проценко попросив Колупая позичити карбованця. Той, звісно, не позичив. Кифір розсердився та й шепнув на вухо Гаврикові: через два дні по пропажі Степанового зошита його, Кифора, викликав смотритель, розпитував про корпус, бурсаків. І дорікав: "Ти, мовляв, непоганий учень, казеннокоштник, але за іншими, на жаль, не стежиш. Чуєш різні богопротивні балачки і не доносиш ні мені, ні інспекторові. Погано. Роби так, як зробив Ткаченко: почув мерзенні Бодякові вірші, сам роздобув їх і приніс начальству, хлопець чесно служить богові, царю й..."
— Значить, Матвій викрав? — перебив Степан.
— Він, Кифір сказав Гаврикові під великим секретом, Гаврик — мені. А в середу секрет зовсім розсекретився: на заутрені смотритель з амвона нещадно лаяв усіх нас, а Колупая вихваляв, обіцяв винагородити на паску крашанками...
— Юда проклятий, — насупився Бодяк. — Тридцять срібняків заробив.
— І ненависть бурсацького товариства, — додав Грабовський. — До вечора ходив гусаком — герой, прославився! Зате ж після вечері ми влаштували йому темну.
— Одлупцювали?
— Усе життя згадуватиме. Три останні дні не відвідував ні класу, ні церкви. Боїться і живе в субінспектора, чекаючи, доки приїде батько.
— А смотритель не знає, хто бив?
— Мабуть, не знає. Та й нелегко дізнатися: ми молотили Навуходоносора посеред подвір'я, а вечір був, хоч в око стрель.
15
У четвертому класі Грабовський наздогнав Любинського, якого не випустили з училища, залишивши ще на один рік. Але Грицько, давно звикши просиджувати в кожному класі по два роки, не сумував і не обурювався, наче так воно й мало бути.
— Ого-о! — тільки вигукнув. — Значить, разом?
— Виходить, — посміхнувся Павло.
— А ти таки бестія, братику.
— Чому?
— Самотужки перелазиш... Збираєшся замагати мене й тут?
— А ти не піддавайся.
— Еге, не піддавайся. Легко балабонити рябої кобили сон. Матвія он смотритель, можна сказати, за вуха перетягнув до третього класу.
— Перетягнув?
— Сам Матвій мені хвалився. Заробив Бодяковими віршами, ну й тато підмастив... А де мені взяти таких віршів, чим задобрити начальство?
— Шукай, може, знайдеш, — примружився Павло.
— Знайдеш сокирку під лавкою, вони ж на вулиці не валяються, треба лізти в скриньку... Якби ж отой старий йолоп...
— Який?
— Батько, бодай йому колька під ребра.
— Такого зичити батькам не можна.
— Заслужив, то хай має. Напоумляв дурня ще весною: зробіть, як зробив Колупай, — одвезіть смотрителеві та спекторові гостинця, не будьте скупердяєм. А він: "Годі, возив уже на вітер. Не ледарюй, учись, як людські діти". Чуєш — на вітер, людські діти... Тепер я йому, гадові, навчуся, знатиме, почому ківш витрішків. А ще й варнякає: "Кінчай бурсу, при вступі до семінарії підмащу..." Бачиш, ще й семінарії йому багнеться... Сам трьом куркам ліку не зведе, а мене... Справедливо рають мати: "Доки, безбожнику окаянний, мордуватимеш сина єдиного? Глянь, іроде, он вуса вже висіялися в нього. Знайди якусь осиротілу попівну, та й по всьому. Знає псалтир та часослов — доволі..."
— А батько що на те?
— Лається ще гірше, ніж наш спектор. Обох нас лякає віжками, дрюком. Кажу ж — дурень як єсть. Та я вчиню по-своєму.
— Збираєшся одружуватись?
— А чому б і ні? Остобісіли мені оті юшки та кулеші. Раз народився — раз і помирати. Хоч наїмся досхочу. А ти таки важиш на семінарію, еге?
— Діло покаже...
Три з половиною місяці Любинський сидів разом з Грабовським, а нині шепнув йому на вухо;
— Подамся, братику, на Савур-могилу.