— Вибери, каже, щоб свіжі...
— Вибери, щоб свіжі... — повторила тим же тоном Ксеня. — Піди, Орисю, віддай ті гроші своїй господині і скажи, хай подавиться ними, як давиться моєю кривавицею. Нема в мене для них квітів і ніколи не буде, навіть на труну.
— Чимось допекли уже й вам?
— Бодай їх лиха година пекла. Робили день при дні разом з Олесею цілісіньке літо боже, а він і на долоню не плюнув. Хай їм така легка смерть, як нам оті зарібки. А вона ще по квітки шле...
— Шкуродери, — зітхнула Оришка. — Вся слобода так говорить про них. А їм це, як отой вітер у коминку...
Мати провела Оришку за поріг. А як повернулась, довго сиділа з сином мовчки. Прихід Оришки, розмова з нею тяжким каменем лягли на душі обом.
По часі Павло взяв свою школярську торбинку і вийшов з хати. Примостившись під грушею, витягнув стару потріпану книжку і почав гортати. Натрапив на заголовок — "Кармалюк". Чи не той це, про якого співають?
Хапливо пробігав очима сторінку за сторінкою і все глибше поринав у звабне марево казки. У зворушеній уяві живим постав Іван Кармель — гарний, сильний і невловимий. На хлопчика хвилями наринають гіркі жалі старенької Іванової неньки, Марусі, а в серці закипає гнів і лють до недобрих людей, багатіїв.
Скінчив читати, коли вже сідали сутінки. Ступив до хати блідий-блідий, ніби недужий. Олеся, Михайло, Марійка вечеряли, а він не захотів. Приніс оберемок соломи, розгорнув коло столу і, пристеливши рядниною, ліг.
Тільки заплющив очі — виринув ніби з пітьми Іван Кармель. От якби на землі більше було Кармелів! Тоді б не передавав старий Колупай зароблених мамою й Олесею грошей у казну, не глузував би мизатий Матвій з нього...
У голові роїться питання: а хто такі оті соціалісти, що проти царя, ті, про яких говорив піп у церкві? Ще торік Павло чув це слово від лікаря з Рясного, що приїздив до хворого батька. А що воно значить? Мати каже — хочуть одібрати землю в багатіїв і оддати бідним. І Кармель цього хоче. Виходить, вони заодно...
Павло бачить, як з густої пітьми підпливає до кремезного Івана Кармеля струнка й тендітна Оксана Петрівна. Павло стрепенувся. Махає їм руками, кричить і мчить назустріч.
6
Біля школи Павло побачив Антона. Хлоп'ята привітались.
— Була у вас Оксана Петрівна?
— Аякже. Принесла ліків, мамка випили — і трохи полегшало. Ще й Оленці дала свої черевики. Такі гарні!
На шкільне подвір'я заявився з своєю компанією Ткаченко. Всі набундючені, чисті тобі індики.
— О, гляньте, гляньте! — гукнув Матвій, показуючи на Павлові штани. — Грабовський обновився: на старі дірки причепив нову латку. Та ще й яку. Може, за квітки купив, га? Хоч ти квіток не продаєш. Украв десь. Єй-бо, украв!
Його товариші зареготали. На регіт підбігло кілька дітей з інших кінців подвір'я. Скоро виріс цілий гурт.
— Ну, кажи ж, украв? — допинав Ткаченко, копилячи губи. — Кажи...
Павло відчув, як йому в обличчя ударила гаряча кров. Весь затремтів.
— Хто украв? Я? Я? — кричав задихаючись. — Ви самі... ти і твій тато — людей обкрадаєте... злодії, душогуби!
Матвій остовпів, очманіло блимав очима. Не чекав такої сміливої відповіді на свої глузи.
А Павло напосідав:
— Ти чув про соціалістів? Чув про Кармеля? Не чув! Ех ти, мазниця дурна! Ще почуєш, прийде на вас чорний день! Прийде!.. — плюнув і пішов.
Та скоро Колупаєві товариші отямилися.
— Чого плюєш?
— Дай йому, Матвійку!
Ткаченко, підбадьорений тими вигуками, оглянувся довкола, кинув свою сумку і стрибнув на супротивника. Павло одскочив, розмахнувся, і його рука з дзвінким виляском упала на Матвієву щоку.
— Ай-яй! Ай-я-ай! — заверещав Матвій.
Одбігши на кілька кроків, він схопив камінь і жбурнув у Павла. Камінь, профурчавши над Павловою головою, гримнувся об раму шкільного вікна. З сухим дзенькотом посипалося скло.
Нагнувся за другим каменем. І тут хтозна-де взявся Кузьма, поитьма схопив його за руку.
— Ах ти, ледащо! Я тобі дам каміння! Думаєш, як багацький син, то все тобі можна? Хто тепер склитиме, га?
Ткаченко крутнувся в'юном і випорснув із сторожових рук.
Кузьма не доганяв бешкетника.
Пробираючись до класу, Антін голосно співав:
Ой дурний Колупай!
Ти людей не обкрадай!
Бо здеремо з тебе шкірку,
Одвезем шевцям в Охтирку!
— Де такої навчився? — підскочив до нього один з Матвієвих приятелів.
— Де? — засміявся Антін. — Павло склав.
— Павло?..
— Він. Ого! Ми ще й не такі складемо, побачите.
Клас гув, як вулик. Сутичка між Ткаченком і Грабовським схвилювала всіх. Бідняцькі діти засуджували дукового сина і співчували Павлові. Колупаєві друзі принишкли. Сам він теж сидів мовчки, тривожно поглядаючи на вибиту шибку.
У сінях сердито бубонів Кузьма, його бас часто переривав якийсь інший, неприємний голос.
Відчинились двері. У клас спершу просунулася сучкувата палиця, за нею — тельбухатий живіт, а потім кошлата, схожа на лев'ячу, голова.
То був новий учитель. Перевалюючись з боку на бік, відсапуючись, як ковальський міх, він важко опустився на стілець.
— Га? — втупився каламутними очима у школярів. — Хто розбив вікно?
Клас мовчав.
— Признайся сам, бо буде гірше!
— Я не хотів, — промимрив Матвій.
— Сюди! — гримнув учитель.
У його очах блиснули хижі вогники, а вузлувата рука стиснула палицю.
Ткаченко боязко наблизився до столу. Вчитель зміряв його важким поглядом.
— Чого витріщив баньки?
Кована палиця ковзнула по долівці.
— Хто ти?
— Ткаченко-о.
Вчитель заблимав очима, засовався на стільці, наче йому припікало.
— Як ти сказав?
— Ткаченко...
— Ткаченко?.. А ким тобі доводиться Каленик Акакійович?
— Тато...
Вчитель мало не підстрибнув.
— Чого ж досі мовчав? Ай-яй-яй. — Його очі спробували всміхнутись. — Негарно так жартувати.
— Я не жартую...
— Можна й пожартувати. А вікно — дурниця, вставимо. Твій батько... Сідай на місце.
Матвій, ще не збагнувши дивної поведінки вчителя, стояв ні в сих ні в тих.
— Сідай, сідай, — уже зовсім медовим голосом повторив животань. — А ви чого пороззявляли пащеки! — визвірився на клас.
Матвій, нарешті зрозумівши, що його несподівано помилувано, рушив на своє місце.
Вчитель важко підвівся, крекчучи підійшов до передньої парти.
— Встати! — ткнув палицею на бідно зодягненого хлопчика. — Збери свої лахи і йди на задню парту. Тут сидітиме Ткаченко. Швидше! А ви, — показав на сусідів школяра, який звільнив місце, — розсуньтеся подалі.
Матвій взяв сумку і поліз за передню парту.
Вчитель повернувся до столу, сів, відсапнув.
— Вашу вчительку зі школи вигнали, вона соціалістка, негідниця. Тепер учитиму я. Звати мене отець Зосим Обухівський. Хто, боронь боже, порушуватиме порядок, пропускатиме церкву, засічу.
Розгорнувши журнал, почав начитувати:
— Антонов!
— Тутки.
— Боярко!
— Слабий.
— Грабовський!
— Є, — підвівсь Павло.
Не встиг він сісти, як заскиглив Матвій.
— Що з тобою, Ткаченко? — стривожився вчитель.
— Він мене би-ив...
— Хто?
— Грабовський. Називав мене й мого тата злодіями...
Обухівський побагрянів. На його товстій шиї тріпнулися жили. В маленьких колючих очах блимнули зелені вогники.
— Вийти! — вказав палицею на Павла.
Той виліз з-за парти.
— Сюди! — глухо стукнула палиця.
Павло ступив ще два кроки.
— Що ж ти, гайдамако, робиш, га?
І, не чекаючи відповіді, вгородив пальці у вихрясту чуприну.
7
Кузьма й Антін ледве живого привели Павла додому. Цілий тиждень лежав він хворий. Удень коло нього сиділи Олеся або Михайло, а ночами — мати. Натруджена, стомлена денною роботою, так і спала над сином. Перші дві ночі в нього тримався такий жар, що треба було раз у раз міняти на чолі мокрий рушник.
Уві сні Павло часто марив, кликав до себе Кармеля, Оксану Петрівну, проклинав Обухівського, махав руками, поривався бігти. Ксеня Григорівна притримувала худе тільце, хрестилася і беззвучно схлипувала, а коли син приходив до пам'яті, розказувала йому казки або співала пісень. Співала, втираючи гіркі сльози:
Ой вийду я на могилу,
Могила висока,
Подивлюся на долину,
Долина глибока.
А по тій долиноньці
Буйний вітер віє...
Ой, здається, не журюся,
Само серце мліє...
Приходила до хворого стара Одарка. Качала крашанку на голові, давала зілля-відвороту, тихо шамотіла:
Біг пес через овес — заросився,
Вибіг на дорогу — обтрусився.
Не було шкоди вівсові,
Не було лиха й псові...
Хай не буде слабості Павлові…
У середу трохи полегшало. Почав їсти хлопець і спокійніше спати. Лежав худий, марний, в очах — сум. Тільки іноді колисав Тишка:
Ой ходить сон коло вікон,
А дрімота коло плота.
Питається сон дрімоти:
Де будемо ночувати,
Кого будем сповивати?..
Якось надвечір, коли Павло крізь шибку милувався жоржинами, забіг Антін.
— А знаєш, — розповідав товариш, — Обухівський уже живе в Колупаїв. Прогнав Кузьму зі школи. Зараз у нас топить груби і замітає церковний сторож. А Матвій зовсім задер носа. Похваляється всім, що то його тато разом з попом вигнали Оксану Петрівну. Оксані Петрівні ніби вже не дадуть школи, бо вона проти царя. Чув я, Обухівський попував у Краснопіллі. Кажуть, бив людей прямо в церкві. П'яний навіть божу службу правив...
Павло слухав мовчки, не зводячи очей з квітів, позолочених сонячним промінням. Коли Антін вибалакався, запитав:
— Оксану Петрівну бачив?
— Авжеж. Сьогодні ходила до Кузьми у Старосілля. Просила помогти їй добратися в Охтирку, — зітхнув Антін. — Ми всі дома плакали...
— Коли їде?
— Завтра раненько. Дорога далека, поки дойдуть...
— Поїхати можна.
— А як поїхати, коли піп усім звелів у церкві не приймати Оксану Петрівну навіть у хату. Матвій нахвалявся: хто повезе її до міста, тому тато покаже, де раки зимують.
— І його слухають?
— Спробуй не послухати. Є такі, що повезли б, та не мають чим. Але нічого. Треба дибати лише до Рясного, а там можна знайти підводу. Ти підеш з нами?
Павло глянув на кущик жоржини — і радісний вогник блимнув у його очах.
— Звичайно. Гукніть мене.
Прокинувся рано-раненько. Марійка ще спала, Михайло бавив Тишка.
— А де мати й Олеся?
— Пішли в Старосілля панську картоплю копати, — відповів брат.
Павло підійшов до столу, дістав з-за образа Миколи-чудотворця згорнутий у дудочку аркуш червоного паперу. Взяв ножа і вийшов з хати. Надворі було свіжо і тихо-тихо. Край неба зашарівся.
Підступив до жоржин. Вмиті росою, квіти були напрочуд гарні. Йому навіть здалось, що вони привітно кивнули своїми голівками.
— Пробачте, це ж для вчительки, — тихо мовив.
Зрізав квіти, склав у букет і обгорнув його папером.
З вулиці долинуло:
— Па-а-вле!
— Іду-у-у!
— Жоржини? — здивувалися хлопці.
— Для Оксани Петрівни.
— Зрізав?
— Не всі.