Худий, нестрижений, старенькі штанці тримаються на одній шлейці. На широкому відкритому обличчі лагідно світяться блідо-блакитні очі, накриті двома тонкими смужками чорних брів.
— Ідіть сюди, щось покажу, — покликав.
Хлоп'ята, розмахуючи школярськими торбинками, подалися на поклик.
— Гляньте, — показав на рясний кущ, що виділявся посеред невеликого квітника. — Вночі третя розцвіла.
На кущі, на тендітних ніжках стояли дві пишні квітки. Обіч них звисали розбухлі, як маківки, бутони. Косе осіннє проміння, пробиваючись між рідіючим пожовклим листям вишні, торкалося краплин роси на квітках і переливалося в них ніжною веселкою.
— Я таких ніколи не бачив, — сказав здивований Антін. — Як називаються?
— Жоржини, — повідомив Павло.
— Жор-ржини?!
— Так. Ніхто їх, Антоне, ще не бачив у Пушкарному, бо тут вони не водяться.
— А де ж ти дістав?
— У дядька Кузьми. Олеся посадила, а всеньке літо поливав я.
— Вирви нам одну. Покажемо в школі, — попрохали хлоп'ята.
— Не можна. Мама дуже люблять їх. Хай ростуть та цвітуть.
— А насіння даси нам?
— Дам. Весною коло школи посадимо і перед вікном Оксани Петрівни.
— Хлопці! — спохопився Антін. — Ми запізнюємось.
Павло метнувся до хати, взяв торбинку з книжками, і хлопчаки висипали на вулицю.
Ось і школа. Вона в старій хаті, яка нижніми лутками двох віконець майже торкається землі, але дбайливо побілена і причепурена, хоча з-поміж давно прогнилих сніпків, що прикривають крокви, замість димаря стирчать у небо чотири задимлені дрючки і ніби засмучують її.
Праворуч од школи виблискує банями церква, а ліворуч розкинулось господарство Каленика Ткаченка, по-вуличному Колупая.
Між церквою та високим, вкритим черепицею будинком слобідського дуки школа виглядає, мов старець серед хазяїв, її убогість ще виразніше відтіняє нова велика корчма Тимохи Щербака, що стоїть напроти школи і день та ніч, в неділю та в будень захлинається п'яними піснями.
Єдине, що вабило око біля убогої школи, — три стрункі тополі. Учні любили їх, часто змагалися, хто перекине грудкою.
Коли Павло та його товариші прибігли, на маленькому шкільному подвір'ї комашнею кишіли діти.
— Годі бавитись! — ліниво помахуючи дзвоником, гукає Кузьма Одновухий. — Гайда в клас. Он учителька йдуть.
Діти кинулись за торбинками, що валялися попід плотом, і за хвильку стовпились перед вузенькими дверима.
— Не тисніться! — гукає сторож. — Встигнете з козами на торг. А ти куди несеш отой цурпалок? Кинь зараз же!..
До класу зайшла вчителька. Молода, зарум'янена усмішкою. А в карих очах — задавнений смуток.
— Доброго ранку, діти! — спинилась коло столу.
— Доброго ранку, Оксано Петрівно! — відповів різноголосий дитячий хор.
— Сідайте.
Русяві коси Оксани Петрівни викладені короною. На вчительці чорна сукня, перехоплена широким паском з блискучою пряжкою.
Вона проходить між партами, зазирає в учнівські зошити. Ось наблизилась до Павла, переглянула його "чистописання" і задоволено кивнула головою.
— Де твій зошит? — питає Павлового сусіда Антона.
Той підводиться і винувато схиляє голову. Мовить:
— Я не зробив...
На обличчя вчительки ніби налетіла хмаринка. Принишкли й школярі. Тільки Ткаченко засяяв радістю.
— Чому не зробив? — тихо питає вчителька.
— Мама слабі. Учора до вечора з сестрою вибирав картоплю на городі, а лампи нема... Вночі мамі ще гірше стало. Ми зовсім не спали...
Антін не стримався і заплакав.
— Він бреше! У нього мати не хвора. Вони не хочуть працювати, а потім просять позички. І рідний дядько вже не підсобляє їм. Ледацюги, волоцюги, — ліниво встаючи з-за парти, говорить Матвій Ткаченко.
У класі прокотився глухий, як далека лісова луна, гомін.
— Ти сам брешеш! — обурено вигукнув хтось. — Його мама при смерті. А дядько Тимоха, він... Вчителька метнула гнівний погляд на Ткаченка.
— Хіба можна товаришів прискаржувати?
— Він мені не товариш!
— Знаю. Сядь.
Матвій знітився, втягнув руду голову межи плечі і незграбно сів на лаву.
Вчителька зітхнула і, трохи помовчавши, звернулась до Антона:
— Треба було мені вчора сказати, що мати хвора. Сьогодні надвечір прийду до вас.
Читання домашнього завдання проходило жваво. Згодом черга дійшла до Ткаченка, який сидів на передостанній парті.
— Продовжуй, — сказала Оксана Петрівна.
Матвій сердито глянув на неї.
— Не хочу читати. Хай вони читають, — тицьнув пальцем на Павла й Антона.
І тут закалатав дзвоник.
Діти сипнули з класу. Зібравшись у кілька гуртків, обговорювали поведінку Матвія, а він стояв обік зі своїми дружками — дітьми багатих слобожан.
— Роздобрів, мов чиряк на м'якому, — обурювався низенький білоголовий хлопчик. — Треба втерти йому носа. Щоб знав, як не слухати вчительки...
Ткаченко, почувши останні слова, підійшов до гурту, — зневажливо глянув на білоголового.
— Що ти мелеш? Утерти... Побачимо, хто кому втре!
Ідучи до класу, школярі бачили — з кімнати вчительки вийшов староста, ховаючи за пазуху аркуш паперу.
Новий урок був млявий. Діти сиділи збентежені й неуважні, перешіптувалися, крадькома стежили за вчителькою.
Оксана Петрівна машинально ходила по класу і, здавалось, не слухала учнівських відповідей. Павло помітив: смуток у її очах погустішав.
Після уроку вчителька зупинилась коло столу. Дивлячись кудись крізь маленьке віконце, сумно сказала:
— От і все, діти. Попрощаємось. Може, й назавжди.
Школярі не зрозуміли.
— Як це?
— Покидаю Пушкарне, — мовила Оксана Петрівна глухим, ніби чужим голосом. Нараз висмикнула з-за манжета рукава хусточку і притулила до очей.
Клас сидів приголомшений. Лише Ткаченко вовтузився, щось шукаючи в своїй сумці.
— Оксано Петрівно, — підвелася дівчинка з тоненькими кісочками, дочка Івана Огнивенка. — Чого ви не хочете нас учити? Ми будемо старатися. Це тільки Матвій такий. Ви на нього не дивіться. Він поганий, як і його тато...
— Сідай, Галю, — тихо сказала вчителька. — Я хочу вас учити, але... — затнулась і якось непевно додала: — Мене переводять до іншої школи...
Павло й Антін вийшли з школи останніми. Сумно їм було на душі.
Коли проходили повз корчму, Антін штовхнув Павла ліктем:
— Диви!
Біля корчми стояв гурт синків багатіїв.
— Тепер буде знати, як з харпаками водити кумпанію, — долинув голос Ткаченка. — Її не переводять, а витурюють од нас... Урядник татові давно обіцяв це зробити...
— Чуєш? — кивнув Щербак. — Про Оксану Петрівну отак...
— Чую, — глухо мовив Павло.
5
Павло зайшов у хату, коли сонце вже хилилось до обрію. Мати, худа й смутна, сиділа на долівці біля вікна, сплітала у вінок цибулю, ногою погойдуючи колиску з маленьким Тишком.
— Чого так забарився? — спитала, не одриваючись від роботи. — Може, уроків не знав — лишили післяобід?
— Та знав, — мляво відповів, вішаючи торбину на цвях під образом Миколи-чудотворця.
— А чого ж запізнився, ще й прийшов надутий, мов кулик на вітер?
— Еге, у нас таке робиться...
Павло розповідав невеселі шкільні новини, а мати слухала, перепитувала, часто зітхала.
— Оксана Петрівна була така сумна та невесела, наче хвора. Прощаючись з нами, плакала.
— Хіба ж не заплачеш? Кривавими заридаєш. Якось розповідала старій Пилиписі. З бідних вона, змалечку сирота. Самотужки вибилася в люди. Великий жбан лиха випила. Чи ж не бачив, як горнулась до бідноти? Тому й казяться дуки, бодай зовсім показились. А вчора, кажуть, новий піп дуже гримав у церкві на неї. Казав, ніби вона безбожниця, антихристка і тягне руку за сицілістів.
— Соціалістів, мамо.
— Може, й так, за тих, значить, які хочуть забрати в багатих землю і дати бідним. Намовляв не пускати Оксану Петрівну в хату і лякав — усі, хто ослухаються, попадуть на тому світі гієні в зуби.
— Хай би в ті зуби попав Колупай з своїм Матвієм!
— По-нашому не буде, сину... Шкода її, бідної, але чим можемо зарадити? Бери на припічку борщ та поїж, а мені дай штани — підлатаю, бо он коліно світиться.
— Знову пісняк, — скривився Павло.
Мати взяла синові штани, і серце її защеміло. Інший би під пса такі не підстелив, а її дитина мусить вбиратися в них. Латка на латці.
Скрушно похитала головою, обмацала хату клопітким поглядом — чим залатаєш? Встала, знайшла під лавою сакви, витягла з них клапоть чорного оксамиту і взялася за роботу.
— На, одягай, — подала перегодя штани. — Та дивися мені, бережи одежину.
— Де ви таку гарну латку взяли?
— Знайшла в Рясному, йдучи з ярмарку.
— Мамо, а коли купите мені шапку?
— Купимо, як Кунделя облупимо. Ходила оце до Колупая, думалось заробленим трохи прикрити наші злидні. А він, ірод, сказав, що мій заробіток передав у казну — на подать. Просила, плакала, проклинала, та помогло, як мертвому кадило. Походиш, синку, в татовій. Вона якраз на тебе, та й майже ціла...
Знала, говорить неправду. Та шапка, в якій покійний чоловік ходив років десять, геть порвалася, і крізь її денце стирчала цупка хлопчикова чуприна. Так сказала, аби не мовчати.
— У татовій, — похнюпився Павло. — Позавчора Матвій не давав проходу: шапка-бирка, зверху дірка, вітром підбита...
Більше нічого не сказав матері. Чоботи й свитку на зиму він має — купили за зароблене при череді, а штани й шапка... Так сподівався на нові, так чекав того дня, коли нарешті побачить їх на собі та пройдеться перед Матвієм. Хай знає дука!..
Глянув на матір. Вона сиділа, як камінна. В очах — ущерть скорботи. Щось давке підкотилося до Павлового горла. Наче підштовхнутий, кинувся до матері і впав головою на її худі коліна. Вона мовчки поцілувала його чорну чуприну і легенько погладила. Хата стояла німа, наче вслухалася в приглушене дитяче хлипання.
— Годі, Павлусю! — шептала мати сухими губами.
Рипнули двері, й на порозі стала Оришка — наймичка Колупаїв.
— Здорові будьте.
— Хай і тобі дасть бог здоров'я, — відповіла Ксеня.
Зразу подумала: Колупай надіслав, одумався. Хоче, бусурман, сплатити за роботу.
Оришка чомусь м'ялася.
— Далебі, не знаєте, чого прийшла до вас, — нарешті мовила.
— Скажеш...
— Господиня погнала. Катни, каже, до паламарихи, купи квіток. Вибери найкращі.
Мати аж потемніла на обличчі. Еге, віддасть Колупай зароблене...
— Для чого їм квіти?
— Має припертися якийсь там, дай боже пам'ять, ага, письмоводитель.
— Звідки така птиця?
— Ніби з Сум чи й самого Харкова. То відпускаєте, чи що, бо ніколи стояни вистоювати.
Ксеня глянула на сина, в очах якого бурхав гнів, на жоржини за вікном:
— Дала, кажеш, гроші?
— Авжеж, — розтулила Оришка кулак з мідяками.