А цей мужик є не тільки бідною і безправною, але й затурканою, часами консервативною масою. Вона, та маса, не розуміє, не слухає революціонерів.
— Ти ще довго? — підвівся Балабуха. — Повторюєшся.
— Кінчаю. Я думаю, ми у своїй роботі повинні орієнтуватися не на мужика, бо не в мужикові закладено його майбутнє. Ні, не в ньому, — промовець зробив рвучкий, жест. — Доля мужика, його земля і воля перебувають у руках таких безстрашних, як Засулич, Кравчинський, Халтурін, Желябов, Кибальчич. Це справжні герої, звитяжці, котрі готові йти на смерть за велику справу, їх тактика, тактика револьвера, бомби повинна стати нашою. Хто боїться смерті, хай не базікає про народ, хай не заводить нас в оману своїми теревенями. Ми повинні стати людьми конкретних і негайних акцій.
Промовець крутнув головою, нервово прогромадив чуб п'ятірнею і опустився на ослін.
Усі мовчки переглядались. Чути було, як за вікном лютував вітер.
— То, мабуть, Цимбалюкова промова підняла таку завірюху, — порушила тишу Улановська. — Слухайте, Петре, як усе тремтить перед вами, — помахала пальцем. — Жаль, що зима, а то така промова, проше панство, могла б викликати грім і блискавку...
— Ще буде грім, буде, почекайте, панно Евеліно. Самі побачите, — гостро запевнив Цимбалюк.
— Досить вам, — розсердився Балабуха. — Ти хотів, Павле?
— Я теж вірю, що загримить, — підходячи до столика, спокійно мовив Грабовський.
Постояв мовчки, немов дослухався до вітру за стінами, склав на купку залишені Цимбалюком книжки, прикрутив лампу.
— Так, вірю: бути бурі, грізнішій, ніж оця, — показав на вікно. — Вона наростає, закипає. В цьому можуть сумніватися хіба тільки сліпі й глухі. Але, здається мені, Петре, викличуть оцю бурю не гучні промови і не тактика, як ти говорив, револьвера, бомби.
Грабовський потер лоба, підшукуючи потрібні слова.
— Ти сказав — процеси 50-ти і 193-х показали всю нікчемність роботи серед народу. Але хіба названі тобою герої-терористи, а вони, безумовно, хоробрі й безстрашні, більше принесли користі народові, ніж агітатори, оті люди, котрі часто кидали міста і йшли в село, до селянина-трударя? Признаюсь, я з кожним днем усе більше переконуюся, що твої герої бомби й револьвера приносять шкоду. Так, так, шкоду, — наголосив.
— Е-е, — вихопився гнівний голос Рклицького. — Це вже занадто, а цо занадто... Евеліно, як мовлять поляки?
— То не здрово, — допомогла Улановська.
— Дякую. От-от, не здрово.
— Ні, не занадто, Михайле, — наполягав Грабовський. — Що дали народові замахи Степана Кравчинського чи Віри Засулич? Від них стало менше на одного-двох жандармських чиновників. Але не треба забувати народну мудрість: одна сорока з тину — десять на тин. Таких сорок ніколи не бракувало і не бракуватиме. Ну, хай це дрібні душогуби, їх смерть не могла докорінно змінити долю працюючих. Але що дало народові убивство царя торік? Теж нічого. А головне — сам народ на терористичну діяльність дивиться, як на екзотику, і нічого доброго не чекає від неї.
— Селяни поки що темні, не усвідомлюють глибокого сенсу такої боротьби, — кинув Брайловський. — Я гадаю, Цимбалюк говорить загалом вірно — потрібно боротися за долю народу, але без самого народу, в усякому разі хоча б на даному етапі. Ти розумієш це, Павле?
— Розумію, Соломоне, — відповів Грабовський. — Однак погодитися не можу. Якщо народ не розуміє своєї сили й своїх завдань, треба навчати його. І піднімати на боротьбу. Наш лозунг мусить бути: для народу і разом з народом! З трудовим народом.
— Запишіть хто-небудь його слова! — надсадно вигукнув Петро. — Еврика! Запишіть, надрукуйте золотими літерами і зробіть примітку: "З уст відомого чорнопередільця Павла Грабовського".
Він схопився, обвів розпаленими очима комірчину, намагаючись побачити, чи влучний його дотеп. Але не сміявся ніхто. Були строгі, стримані. Кожен, мабуть, міркував над словами Грабовського. Павло теж стояв замислений.
Очі Цимбалюка шукали підтримки. Переконавшись, що дотеп його не справив бажаного враження, Петро знову став у позу офіційного опонента. Підніс уже руку, наче закликав до уваги, хоча в комірчині панувала тиша, роззявив рота, аби продовжити свою думку, як пролунав чистий дівочий голос:
— Ти дарма, Петре, закипаєш, як тульський самовар. І тобі, і всім нам корисніше було б не заперечувати, а вдуматися в те, що сказав Грабовський.
Павло повернув голову в той бік, звідки почувся голос підтримки. В затемненому кутку стояла Ксана — польова русалка, як хлопці називали її за білі, наче пачіски льону, довгі коси, переплетені рожевою стрічкою, та густо-сині очі. Вродливе лице дівчини палало, а тендітні руки м'яли хусточку.
— Я не думала виступати, — тихо говорила вона, — але зараз хочу сказати.
— Давай, Ксано, давай! — підбадьорили хлопці.
— Мій брат працює в друкарні мінської народницької організації. У ці вакації він розповідав мені, як до них приїздив Плеханов.
— Ну, почалися спогади, — махнув рукою Цимбалюк.
— Та замовкни ж. Дай докінчити, — обірвав його Балабуха. — Будь хоч з дівчиною шляхетним.
— Ні, це не спогади, — продовжувала Ксана. — В бесідах з членами мінської організації Георгій Валентинович сказав, що значна кількість революційних діячів Петербурга й Москви засуджує тактику індивідуального терору народовольців. Ті діячі стоять на позиції необхідності посилення виховної роботи серед народу, трудящих міста і села, задля прямої підготовки їх до революції. Саме до цих людей, мабуть, треба прислухатися й нам. Особисто я підтримую Грабовського.
— І я, — озвалась Евеліна Улановська.
Ксана сіла. В кімнаті знову запанувала тиша. Виступ дівчини справив враження на присутніх, особливо на Петра й Павла.
Раніш сходки у Грабовського відвідували тільки хлопці, а два місяці тому Цимбалюк привів трьох дівчат. На попередніх вечорах вони лише слухали суперечки між хлопцями, головним чином між Цимбалюком і Грабовським — найактивнішими оборонцями двох протилежних тактичних ліній, — але самі не виступали, були наче в запасі.
На цей запас розраховував, перш за все на Ксану, Цимбалюк, жартома називаючи її своєю найсвятішою мрією. І раптом отакий виступ. Петро був ошелешений.
— Бам, бам, бам, бам, — глухо долинуло з-за вікна.
— Чуєте? Це сторож коло корчми, — підвелася учениця фельдшерської школи Ліда Лойко. — Чотири години!..
— Не вірте сторожам, — сказав Олекса Макаревський. — Очевидно, дав чоловік здачі.
— Здачі?
— Еге ж У нашому селі сторожив панську комору старий Овсій Перепічка. Однієї ночі він гамсельнув по рейці чотирнадцять разів підряд. Здивований економ уранці запитав:
— Чого це ви, діду, о дванадцятій годині бамкнули аж чотирнадцять разів?
— Помилку виправив, — відповів Перепічка.
— Яку?
— Спершу я вдарив тринадцять разів. На один, значить, перехавкнув. Щоб не спантеличити сонних людей, одбив той осоружний тринадцятий раз назад, здачі ніби дав. Даруйте, панунцю, за помилку.
Комірчина бризнула веселим сміхом.
— Отак, мабуть, вийшло і в цього сторожа.
— Можливо, — згоджується Балабуха. — Але час таки пізній. Пора кінчать. Отже, і сьогодні, як показали дебати, ми не досягли згоди. Читайте літературу та гостріть язики. Особливо ти, Михайле. Наступного вечора виступаєш першим, а за те, що не дав тобі слова, вибачай. Петро ж міг забути, а ти, думаємо, не забудеш.
— Ні, ні, не забуду, — засміявся Рклицький. — Я тобі все нагадаю!..
Молодь почала збиратися.
До Грабовського підійшла Ксана.
— Я бачу, в тебе ціла бібліотека, — показала на книжки, що стояли стосиками на столі, на підвіконні. — Дай що-небудь почитати. Тільки гарне.
— Гарне... — Павло примружився. — Ага, є! Хочеш "Что делать?"? Це справді гарне. За цей роман цар загнав Чернишевського туди, де й Макар телят не пас.
— Давай! — зраділа Ксана. — Знаю про цю книжку. Шукаю її вже давно...
Провівши товаришів за ворота, Павло повернувся до комірчини і закрокував з кутка в куток, пригадуючи нинішню дискусію, Ксанині очі... На душі було бентежно і радісно...
23
Урок латинської мови, як завжди, проходив гамірно й весело. Одні хлопці сиділи, інші стояли, кілька тинялись по просторій аудиторії, наче на вулиці. Два давно не стрижені патлані азартно грали в орла та решку. А Вельзевул горбився над кафедрою, майже впершись позолоченими окулярами в розгорнуті сторінки класного журналу.
Вельзевулом називали в семінарії Аристарха Никодимовича. Старий мов світ, побитий віспою, розхристаний і напівсонний, цей хирлявий дідок, що на уроки часто приходив підвипивши, давним-давно забув не тільки твори, але й імена славетних римських мудреців, письменників та трибунів, і посаду вчителя латині продовжував обіймати лише завдяки тому, що доводився тестем ректорові. Його уроки, сумбурні й галасливі, ніякої користі слухачам не давали, зате нікого не стомлювали.
Вчителі зневажливо ставилися до Вельзевула, вважаючи його правою рукою, очима й вухами Різногірського. І боялися, як лихої напасті. В учительській він завжди, мовчки переглядаючи стару газету, пильно прислухався до розмов колег. Остерігаючись чергового доносу протоієреєві, вони німували, наче на церковній відправі, або ж непомітно виторочувалися в коридор.
Вихованці семінарії добре відали настрій вчителів і, користуючись тим, що латиніст не знав жодного з них в обличчя, підлаштовували йому всілякі каверзи.
Переступивши поріг класу, Вельзевул вилізав на кафедру, розгортав журнал, називав довільно вихоплене зі списку прізвище і пересував свій підсліпуватий погляд з журналу на хрестоматію, щоб стежити за текстом.
Підводився найчастіше не викликаний, а той, кому хотілось. І читав з наперед заготованої шпаргалки або й просто з книжки. Виходило гарно й чітко — без найменшої похибочки. Вельзевул, не відаючи учнівських хитрощів, був задоволений. І в журналі третього класу красувались самі п'ятірки.
Так тривало до кінця жовтня, поки Приходько не доніс Різногірському про витівки своїх однокласників. Відтоді латиніст став уважнішим і навмисно недооцінював відповідей.
Це розсердило хлопців, і вони поклали помститися донощикові, а заразом і латиністові. Завдати тієї помсти зголосився Грабовський — найпідготовленіший у третьому класі учень. Нагода не забарилась.
Якось Приходько запізнився на заняття, а Вельзевул, мов на лихо, викликав його відповідати.