— Але як саме, тут якраз ковінька...
— Мовчіть, іде... — почувся тривожний голос.
Вулицею похитувалась добре примітна постать городового. Натовп почав рідіти і скоро розтанув зовсім.
20
Грабовський незчувсь, як зостався один серед вулиці. Поглянув кругом, поправив книжки, що розсунулись під рукою, звернув на ринок і побрів поміж перекупками.
Ярмарок був у повному розпалі. Лементував, наказував, вимагав, лаявся, благав.
— Ряки, рряки! Варені, в'ялені ряки! — перегортала старенька бабуся свій товар у кошику.
— Нагодись, прихились, в кого гроші завелись. На копійку ціла в'язка! — махав снопиком хрону чоловік на милиці.
— Останні гнилиці, беріть, молодиці!
Пиймо, куме, пиймо тут,
Бо на небі не дадуть... —
виводили два чоловіки у високих баранячих шапках.
— Пампушки, пампушки!
— Вареники з капустою! Вареники-мученики, в окропі кипіли, велику муку терпіли...
Кожен крик продавців підсилював Павлів апетит. Їсти хотів, аж шкура боліла. Уже й не пригадує, коли їв гарячу страву...
В пам'яті крутяться й підстрибують слова:
В славнім місті Петербурзі
Недалеко від Неви
Із болота виглядає
Хата бідної вдови.
Стара хата зо вдовою
Разом вік свій віджила,
Почорніла, похилилась
І в болото увійшла.
Увійшла по самі вікна...
В ганку сходи до сіней;
В сінях набік похилились
Двоє скривлених дверей...
Так писав Степан Руданський про своє життя-буття під час навчання у медичній академії в Петербурзі. А Павлові здається: у вірші йдеться не про петербурзького студента, а про нього, вихованця третього класу духовної семінарії, що живе на Москалівці у ветхій хатинці Килини Рибальчук, яку люди по покійному чоловікові називають Архипихою. Нема тільки Неви та східців перед сіньми, а все останнє...
І направо — старій бабі
Смерть підписує патент,
А наліво — без копійки
Б'ється з нуждою студент.
Зима люта. Вітер свище,
Сніг по вікнах брязкотить,
Мороз душу обіймає,
Мороз тіло каменить.
А у хаті на постелі
У сурдуті і плащу
Сидить студент медицини
Другий місяць без борщу.
Іде Павло, розколисує скорботні слова студента-поета, котрий так рано пішов з життя, а в голові ділить отих п'ять карбованців, які збереглися ще від літніх вакаційних заробітків, на двадцять вісім днів, що залишились до кінця місяця, коли отримає гроші за репетиторство.
Три карбованці на харчування треба, карбованець на книжки, сімдесят копійок за квартиру, тридцять на зошити, чорнило, олівці. От і всі гроші. Не можна з'їсти навіть десятка раків. Хай іншим разом, коли розбагатіє...
— Юшка з грибами! Юшка з грибами! Гаряча та смачна! Сім копійок миска! Підходьте! — вигукує рум'янощока молодиця, помішуючи черпаком у казані.
Навколо неї стоять з мисками чоловіки, жінки, діти, ласуючи пахучу страву.
Павло витягнув десять копійок, призначених на нинішній день, і став у чергу. Довго чекати не довелося.
Не встиг з'їсти й трьох ложок, як почув поруч себе голос:
— Дайте, що ласка ваша...
Підвів голову. Перед ним, простягнувши ліву руку, стояла жінка. На правій тримала дитинку, загорнуту в ганчір'я. Обдерта, худа, вона скидалась на бабусю. Тільки глибокі вишневі очі свідчили, що їй було недалеко за двадцять років.
Павло поклав ложку, припав до жінки очима і так стояв мов скам'янілий. Вона також мовчала. Лише в тривожних очах жевріло благання.
Тонкий дитячий плач, що вирвався з ганчір'я, наче розбудив Павла. Поки жінка давала дитині груди, він простягнув їй миску з юшкою, обернувся і пішов. Та за кілька кроків спинився, витяг з кишені три копійки, повернувся, подав нещасній, а сам, немовби забачений на злочині, побіг з базару...
Комірчина баби Архипихи стріла його тяжким духом цвілини. По кутках стояли понурі тіні. Мешкання зовсім маленьке. Під стіною — дощатий тапчан, застелений смугастим рядном, під другою — ослінчик. Коло вікна — столик. На стіні перед столиком висить автопортрет Шевченка молодих років. Поряд з ним — поличка з книжками.
Роздягнувшись, засвітив лампу. Витяг з-під тапчана скриньку, взяв книжку в бурій обкладинці і сів за столик. Уже третій вечір проводить над цією книжкою. Читав не кваплячись, обдумуючи життя героїв, і вони все більш полонили його душу. Віра Павлівна, Лопухов, Рахметов, Кирсанов — дивні і милі люди, а Микола Чернишевський, що показав їх, кажуть, поневіряється десь на засланні...
21
Сьогодні після уроків другий, третій і четвертий класи залишено розучувати нові духовні канти. Семінаристи зібралися до залу, де звичайно відбувались такі заходи, довго чекали, вже смеркати почало, а кантор не приходив. Дехто взявся готувати домашні завдання на завтра, інші тинялися з кутка в куток. Михайло Приходько бубонів тихенько тропарі, а Любинський, схиливши голову на стіл, куняв.
— Ой, люлі, Грицю, люлі, а в журналі одні нулі, — проказав йому над вухом Цимбалюк.
— Не заважай, Петре, — ліниво буркнув Любинський. — Хай будуть і одиниці, й нулі, мені однаково, скоро попрошусь у парафію.
Хтось знічев'я затягнув;
Отроцы семинаристии,
Посреди кабака стоящие пояху:
Подавай, наливай,
А ми книги продадим,
Тебе деньги отдадим.
Любинський прочумався, звівсь на ноги:
— Давайте, отроки, ми теж скинемось. Вип'ємо на останні...
— Складчина! Складчина!
Цимбалюк наставив шапку, і в неї побрязкотіли мідяки.
— Хто збігає до Мордка?
— Я! — зголосивсь Любинський.
— Візьми чогось загризти, склянку позич.
Не минуло й чверті години, як на столі вже стояли сулія і дві кварти, а Грицько ділив між хлопцями шматки хліба та зубці часнику. Він же підняв першу кварту.
— За канти!
— І за кантора!
— За сорок святих...
— Хай царствує Бахус...
Пили й закушували, погасивши свічки, при місячному світлі, що плинуло крізь вікна.
— У кого є тютюн?
— На.
В аудиторії заблимали світлячки цигарок.
— Павле, ану рубони "Семінаріаду", — просить Цимбалюк.
— Я ж уже розказував.
— Не всі чули.
— Розкажи! Давай.
Грабовський уважує:
Любимцы... Аполлона
Сидят беспечно in caupona ,
Едят селедки, merum пьют
И Вакху дифирамб поют:
"О. как силен ты, добрый Вакх!
Мы tuum regnum чтим в мозгах;
Dum caput nostrum посещаешь,
Оттуда curas выгоняешь.
Блаженство в наши льешь сердца
И dignus domini отца.
Мы любим Феба, любим муз:
Они с богами нас равняют,
Они путь к счастью прокладают,
Они дают нам лучший вкус;
Sed amnes haec плоды ученья
Conjnctae sunt всегда с томленьем...
Давно б на небе юный цвет увял,
Когда б ты нас не подкреплял!
— Де ти викопав отаке диво? — підступаються хлопці.
— В "Очерках бурсы" Помяловського.
— Диктуй, я перепишу. Хочу зараз же вивчити.
— Замість тропарів?
— Це теж божественне!..
— Ха-ха-ха!..
— Давайте пісню!
— Нашої, української, щоб і весела і смутна була заразом.
— Починай, Петре.
— Не можу.
— Чому?
— Голос розсохся.
— Ану, Грицьку, розмочи клятого гласа.
Любинський наливає у кварту. Цимбалюк пригублює і затягує:
Козака несуть і коня ведуть,
Кінь головоньку клонить.
Хлопці дружно підхоплюють. Хоч і захмелілі трохи, однак співають натхненно, врочисто — так, як підказує сама жалібна подія. Тяжка розлука зворушує до болю, до душевного крику.
А за ним, за ним його дівчина
Білі рученьки ломить.
Цимбалюк на мить замовк, наче проковтнув пекучу сльозу, і його тенор надривно заридав:
Ой, ломи, ломи білі рученьки
До єдиного пальця!
А не знайдеш ти, та дівчинонько...
Нараз жмут світла розпанахав сутінки залу. Семінаристи ураз замовкли, глянули на двері і пізнали там Субчика з ліхтарем над головою. Любинський непомітно викинув порожню сулію та кварти за вікно.
Постоявши, Субчик переступив поріг і почав принюхуватися.
— Чому накурено? — спитав.
Усі мовчали.
— Черговий!
— Я, отче.
— Хто накурив?
— Ніхто, здається, — непевно відповів черговий, але тут же додав: — А-а, недавно сюди заходив економ з люлькою в зубах.
— Чую запах сивухи, — не вгамовувався Субчик.--— Ану дихни.
Черговий хукнув.
— Часник? — закрутив носом. — Фе-е.
— Ковбасу їв...
— Що тут робите?..
— Загадано канти розучувати, ждемо, а кантора...
— Чому горланите малоросійські пісні?
Знову мовчанка.
— Хто почав?
— Я, — озвався Цимбалюк. — Навіть наші пісні нам не можна...
— Ректор називає їх хохлацькими і не любить.
— Його ніхто не примушує співати.
— Завтра підете до нього і скажете це йому.
— І скажу.
— А зараз розходьтесь, учителя не буде.
22
Сходка розпочалася спокійно: хто сидів на тапчані, хто на ослоні. А коли розгорілась дискусія, все перемішалось: зривалися, бігали по комірчині, розмахуючи руками, вигукували свої аргументи, наводили цитати...
Сергій Балабуха, який орудував нині сходкою, силкувався вгамувати запальних юнаків.
— Прошу уваги! Так не можна працювати. Чого горлаєш, Петре? Ти двічі вже виступав. Дай іншим. О, Рклицький хоче.
— Дозволь мені сказати! — махнув книжкою Цимбалюк. — Бо забуду.
Всі засміялись.
— Вірно, — озвався Макаревський. — Дозволь йому, Сергію. Забуде чоловік, а ми так і розійдемось, не відаючи його думок...
— Досить! Не дозволяй! Знову годину цитуватиме, — обурювався Брайловськнй. — Коли такий забудько, хай зав'яже вузлик.
— Годі! — стукнув Балабуха по столі. — Зав'яжи собі, Соломоне, рота і мовчи. Кажи, Петре, що ти хотів?
Цимбалюк став посеред комірчини.
— Ще і ще раз наполягаю на тому, що в нас не може бути й мови про дві лінії, дві тактики. Потрібна одна тактика. Повторюю — одна.
— Конкретної дії, револьвера. Чули уже, — вкинув Енгель.
— Так, револьвера! — спалахнув Петро. — Адже ясно: ходіння в народ — то химера людей, котрі бояться рішучої акції. Правда, серед прибічників народницької агітації є непогані люди, — косонув оком на Грабовського, — але їх мало і з кожним днем стає все менше. Агітація себе не виправдала. Вона, крім жертв, крім втрати буйних голів, нічого не принесла. Про що свідчать масові арешти, які прокотилися років п'ять-шість тому по країні, про що свідчать процеси 50-ти і 193-х? Про те, що тактика Бакуніна, якою тут дехто захоплюється, є шкідливою. Вона, може, годиться для теоретичних трактатів, але не для живого діла. Я не теоретик...
— Правильно, хоч і силкуєшся видавати себе ним!
Цимбалюк почервонів, але вів далі, наче не почув шпильки:
— Бакунін та його прибічники — для нас не законодавці. Ці пани позасідали далеко за границями в редакційних кабінетах і напинають теоретичні вітрила, не знаючи того моря, на яке хочуть пускати свої бригантини, не відають, як живе, думає, чого хоче наш мужик.