Яка правдива ця народна приказка! Я бачив ніби уявки, як одна половина світу була пишна й весела, неначе рай, а за Дніпром друга половина була ніби темний чорний тартар. Зирну на захід, і там неначе бачу, як сміється милий до милої, як радісно вона обнімає й пригортає до себе свого милого. І я почуваю радість та любов людську, ніби розлиту в рожевих хмарках, в бірюзовому блакитному небі. Я неначе сам почуваю радість та веселість глядачів в величезному театрі, де на сцені ллються солодкі мелодії, де артисти з великою штучністю, з великим артизмом взрушують силу людських серців, розворушують веселу направу в душах, де радість панує в кожному серці з такою силою, що од криків та плескання в долоні сливе дрижать ложі.
А там далеко, за Дніпром, де хмари неначе одна одну наздоганяє, я ніби уявки бачу, як піжить дощ, яка там сльота й моква, як вози на шляхах грузнуть в грязюку по матачини, бідна худоба ледве тягне вагу; бачу захоплених на полі людей, котрі мокнуть до сорочки. І мені вчуваються крики й зітхання людського лиха; і похоронні співи смерті, і похоронні сльози неначе подихають на мене з тієї чорної та сизої мокрої далечі.
Мабуть, така вже людська доля, що половина світу скаче, а половина — плаче. Я неначе бачу в далечині битви титанів; чи титанів, чи людей? і навісні битви й войни десь на зелених пшеницях та житах коло Ватерлоо ...чи на полях Маньчжурії. Бачу не тумани й чорні хмари, а неначе хмари диму, де душаться й кричать од смертельних ран люде, повбивані, постреляні таки людьми, а не загризені дикими звірюками...
І коли настане кінець тим сльозам, коли буде кінець тим похоронним співам? Коли перестане литись людська кров під списами та гарматами? Коли на землі засяє така радість, таке щастя, яке з'явилось на небі несподівано перед моїми очима?
Наставав вечір... Надворі й на небі лягли делікатні рожеві сутінки. До того часу сухе, мов в Сахарі, повітря одвологло після дощу, стало вогкувате й наче лилось в груди, мов цілюща вода.
Вже сонце засунулось за хмарки. Небо й хмарки жевріють, як жар. Ясні тони подекуди наче згасають. Почало сутеніть на небі й долі. На мою душу спадає задума й маленький сум, який звичайно находе на душу по заході сонця. "Чи зійдеш ти, сонечку, знов, чи, може, вже зайшло навіки?" — пригадались мені слова молитви давніх індусів в стародавніх санскритських молитвах. І легеньке зітхання несамохіть чогось вилинуло з моєї душі, і задума похилила мою голову якось не по моїй волі, неначе в душі заворушився смуток та жаль за втраченим щастям живоття...
А кольори згасали й блякли на небі, неначе рука якогось великого художника переводила пензлем ясні тони на темніші, вже вечірні. Внизу ніби якась рука знімала з поцяцькованого суспіль дорогого килима його гарні кольорові прикраси; вони помаленьку й потроху зникали або все блякли й темнішали.
II
Я встав і зійшов униз з шпиля. За шпилем Владимирські гори загинаються вбік од найбільшого свого виступу на верхню терасу, де так само загинається й монастирська стіна проти цього найвищого визубня цих "Ламаних гір", вже близько коло пам'ятника святому Владимирові, і вони тягнуться звідсіль прямою лінією до самого Хрещатика. Це вже починається відома в Києві з назвищем "Владимирка", або Владимирська гора.
Я виходжу по доріжці за шпиль з кіоском над саму кручу виступу, стрімку, мов стіна, де попід ним, навскоси по цій кручі, проведений спуск наниз, на першу терасу гір на самому закруті. Я окинув оком цю половину тераси під кручами. Ця тераса ще гола, пуста, хоч вже вичищена й очепурена. На їй де-не-де понад доріжками стримить зелене молоде дерево, жовтіють, неначе мережки, смуги скрізь проведених доріжок, жовтіють два подовжасті плата, обсаджені живою огорожею з обтятих кущів, і вони виступають далеченько на верхах двох узьких гір, далеко виступивших над самим спуском на Поділ; а на їх ма-нячать два гарненькі кіоски над самими крутими визубнями, чи виступами. Там вже вештаються й стоять коло кіосків люде, неначе лазять якісь чорні кузки. Ця вся тераса над закругленими кручами ясно освітлена світом од ясного неба й ясних хмарок на заході.
Я подивився на правий бік од шпиля, за виступ, де на терасі стоїть пам'ятник св. Владимира. Там зеленіє попід горами ніби ліс. Ця тераса вся сливе суспіль засаджена деревом, з широкою алеєю попід самісінькою горою, з зеленими кружалами коло пам'ятника, де червоніють клумби квіток. Ця Владимирська тераса з верхньої гори здається старим зеленим лісом. Високий закрут виступу верхньої гори застує світ ясного неба на заході і неначе кидає од себе тінь на той ліс на терасі. Там вже стоїть вечір, полягли тіні, як буває вже смерком. Але через ці тіні з гори мені видно Дніпро з мостом. Коло мосту широкий на верству Дніпро лиснить ясно попід горами, неначе залитий білим живим сріблом. І в тому сріблі бовваніють усі бик и, чи башти, на котрих почеплений міст. Башти жовтіють, осяяні жовтим кольором од заходу сонця. За мостом ще видно слободи, але за ними бори неначе вкриті легеньким туманом, а ще далі вже сизіє густий туман та імла. Там небо важке, сизо-чорне й ніби зливається докупи з туманом над борами. Стоїть і висить в небі щось важке й імлисте та мокре далеко-далеко вниз по Дніпрі й за Дніпром, може, на сотню верстов в далечі. Певно, там занепогодилось вже давно й не випогодилось, як в той час над Києвом. Там ніби осіння сльота, негідь та моква, мабуть, вже давно почалась і не переставала,— така вага висіла в небі і наполягла й напосіла на борах на десятки верстов. І мені було дивно бачить з високої гори дві картині заразом і воднораз: на заході ясну, світлу, аж лиснючу, а десь далеко — важку, сизу й вогку, а ще далі аж чорну, неначе там істинно було царство тартару. Я глянув на правий бік на гору, де зеленів високо проти мене Царський садок на закругленому горбі, і за цим високим горбом стояли чорні хмари й висовувались з-за верховіття лісу, а край хмар висунувся вперед, висів і закопирчився, мов товсті покоси трави або неначе чорний гребінь, кучерявий і кошлатий, темно-червоний, ніби облитий запеченою кров'ю. Мені здалось, що я бачу закуток не садка, а самого пекла з пелехатими червоними відьмами та патлатими дідьками. Яка сумна, навіть страшна картина, неначе намальована в якихсь пекельних тонах, яких не спромігся б вималювать ні один великий художник в світі, навіть Рафаель і Мікеланжело!
Надивившись на ті дива на небі й на землі, на той рай на захід сонця, а по другий бік на чорне й огняне пекло, я пішов понад терасою далі на Владимирську гору. Публіка вже збиралась на вечірнє гуляння. В двох широких алеях коло монастирської стіни вже вешталось чимало людей. Натовп все густішав та більшав. Незабаром обидві алеї вже аж кишіли людьми, котрі ніби стовпились в густу масу. Тут гуляє вечорами, а найбільше в неділі та на святках Старий город. Я повернув не до алеї, а на тротуар над самісінькою кручею, обсадженою живою огорожею, цебто кущами, обтятими звершечку. По один бік тротуару під каштанами й чинарами стоять сливе суспіль довгі лави й ослони, тісно обсаджені людьми. І тут тіснота. Я ледве протовплююсь поміж людьми й доходжу до угла на закруті, де гора закручується до спуску сливе прямим кутком. Зверху од самого угла йде наниз на терасу широкий, як шлях, спуск, вимощений гранітом з східцями й обсаджений кущами. З гори по йому ллється, неначе річкою, людський натовп. Коло його зараз стримить здоровий будинок з сінематографом, де стоїть непорушно купа людей. А за ним на горі, вже поминувши монастир, лиснять широкі доріжки, манячать широкі зелені кружала з клумбами, повними квіток. Це невеликий парк, насаджений од монастирської стіни до самого кінця гори, що тут доходе до Хрещатика. І там вже вештаються люде, а найбільше панії з гуртами дітвори. Це ніби дитячий парк. В цьому парку, мов у лісі, вгніздилась кругла присадкувата панорама "Голгофа" над самою вулицею, де побіч неї бовваніє висока кругла, як стовп, водопроводна башта вже коло стіни монастиря. Я люблю дивитись на вигляд, на картину цього парку. Між рідкими гіллястими деревами скрізь стовбичать башти. Он коло самої монастирської стіни на вищому горбику стримить висока башта водопроводу, а між гіллям манячать три башти костьолу через улицю, а в середині парку ніби вгніздилась в гіллі широка кругла башта панорами "Голгофа". Гіллясті дерева ніби перемішані з баштами.
Я простую по закруті гори понад стрімкою горою по тротуарі, щоб знайти порожнє місце будліде на лавах, сісти, одпочити й послухать чудовий оркестр, що грає проти гори, через спуск на Поділ, на терасі Царського садка, в садку Купецького клубу й літнього театру. Але усі лави й ослони попід деревом були обнизані людьми, неначе в театрі десь високо на гальорці. Я мусив стати й спертись на парапет коло живої огорожі на самому кінці тротуару, де вже кінчається Владимирська гора над Олександровсь-ким спуском на Поділ (чи в о з в о з о м, як звуть такі спуски з гір в нас по Росі) і гора спадає на самий спуск дуже круто.
Звідсіль можна окинуть оком усю другу половину Владимирської гори аж за пам'ятник. Ця половина гір повернула од заходу сонця убік і закрутилась на схід. Високий виступ з шпилем зверху заслонив собою усю ясну картину на заході, заслонив ясне небо, обмальоване чудовими кольорами, застує світ, заступив широку Оболонь і Поділ і кидає од себе тінь на цю всю половину тераси.
Я неначе перейшов через якийсь чудовий освічений храм або кришталевий казковий палац, де все лисніло, світилось, і несподівано опинився в темнуватому палаці або в широчезному театрі. Тут вже ніби сутеніло й смеркало. І несподівано я побачив пречудову картину в інших, вже темнуватих холодних тонах, як-от художники малюють на картинах десь кутки й закутки в густій тіні під високими горами. Цей ефект од несподіваного контрасту аж вразив мене. Зник блиск та світло, щез безмежний простір. Але зате і в цьому неширокому просторі була своя оригінальна краса, так само мила, приємна й поетична. Інші фарби, інші тони, ніби на якійсь світовій виставі картин якогось дивного художника.
Цей закуток тераси внизу чогось пригадав мені величезний зал або широчезний театр.