Вольне кохання

Іван Нечуй-Левицький

Сторінка 7 з 8

А то ти занудишся й занидієш в оцій глушині. А як буде тобі на службі якась недогода, то покинеш її і вернешся вже з більшими еполетами до мене хазяйнувать.

— Одже ви, тату, добре радите мені. Я ще не був і досі в Петербурзі. Поїду, побачу столицю, побуваю в театрах, в музеях. Може, й на службу стану, як вдасться,— сказав Аристид.

Така мандрівка дуже припала Аристидові до вподоби. Він не довго й гаявсь і хапки зібрався, уклався й виїхав на вокзал.

Ірина з зависністю дивилась на його укладання та пакування в далеку дорогу. її чогось взяли завидки, бо й їй дуже заманулось поїхати в столицю, знов побачить Петербург. Це бажання виникло в її душі раптом і в одну мить запалило серце й розворушило нерви. Вона тільки мовчки зітхала, як Аристид сів в екіпаж і покатав з двора на вокзал на баских батьківських конях.

IV

Аристид не довго й гаявся з одповіддю до батька. Він писав, що старий генерал привітав його, як рідного сина, обняв, тричі поцілував і зараз попеклювавсь його справою, поїхав на розвідини в канцелярію, побував в кількох значних осіб. І врешті він зайняв вже місце в уланському полку, котрий стояв саме в той час в столиці. Батько зараз послав одповідь і тисячу карбованців на мундир і окопи-ровку та на усякий вжиток, потрібний в столиці. Батько звелів йому якмога частіше подавати звістки за своє життя в столиці, за свою службу та за усякові свої справи й запрошував його приїхать на різдво. Але Аристид од-писав, що саме на різдвяних святках співатиме в опері одна загранична артистка, котру йому конче хотілось послухать. Батько писав потім, щоб Аристид прибув до його на великодні святки, але син не приїхав.

Вже в кінці серпня Аристид дав знать, що приїде незабаром. Він якось-таки вирвався з Петербурга й приїхав до батька. Усі повиходили на ґанок стрічати дорогого гостя. Батько зрадів, вхопив його в обнімок і пригорнув до себе. Никандр обняв його двічі. Ірина Михайлівна теж була рада й привітала його дуже ласкаво.

— Одже ти, сину, неначе ще підріс трохи й поширшав у плечах. Ой, який же тепер з тебе бравий гвардієць вийшов! Та як тобі пристають до лиця еполети!—казав батько й очевидячки милувався сином.

Всі повеселішали й пожвавішали. Слуги забігали, порались коло столу, готували вечірній чай та закуску. Усі розпитували Аристида, так що він ледве встигав давати одповідь, розказував за свій поспіх на службі, за своїх начальників та про їх ласку й прихильність до його. Ірина Михайлівна налагодила все для чаю. Аристид вештався по горниці в своєму уланському куценькому мундирі. Вузеньке убрання неначе влипло з усіх боків до його гарної, стрункої постаті, що була доладна, мов статуя Аполлона.

Він покращав. Рівний станом, височенький, в золотих еполетах на плечах, він був гарний, як Адоніс; неначе статуя цього божка-красуня ожила й походжала по горниці.

Ірина Михайлівна поналивала стакани й попросила Аристида сідать за стіл. Він сів насупроти неї поруч з Никандром. Ірина придивилась до їх обох, і її вразила велика різнація між ними. Гарний Никандр з своєю мужньою красою неначе одразу потемнішав, попоганшав, сидячи попліч з Аристидом. Сонце на заході кинуло проміння на кінець стола. І вона одразу примітила, що високе й ніби спадисте Никандрове чоло вгорі неначе стало лисе; його нахилені набік і трохи вперед вуха, що колись так надили її й припадали до вподоби, тепер стали ніби здорові, і Никандр став ніби й справді клаповухий; а на його виду вона примітила маленькі зморшки. Навіть Никандрові блискучі темні очі неначе пригасли при чудових блискучих великих Аристидових очах, як згасає проміння місяця вранці перед сонцем.

Ірина Михайлівна почувала, що в її серці все пішло ніби напереверт. Щось заворушилось приємне, миле, таке приємне, таке веселе, що Ірина Михайлівна трохи не завела пісні. їй одразу забажалось жартувать, сміятись, пустувать. Це почування заворушилось в неї одразу, несподівано, як буває в дуже слабких на нерви та легкодумних людей. Вона вже почувала в серці, що любе Аристида, що кохання росте в її серці, як швидко росте ряст весною, і прибуває, мов вода в повіддя влітку при великому тучному наглому дощі.

Аристид похапцем пив чай і все зиркав на Ірину. Він милувався її ясними очима, дививсь, як вона кліпала й миготіла темними довгими віями та цупкими, неначе перламутровими віками. Ірина примітила його палкий погляд і вгадала, що й у його в серці заворушилась іскра кохання. І вона жартувала, глузувала з Аристида, як він залицявся в Петербурзі, ганявся слідком за красунями, і весело сміялась, блискаючи своїми білими, як перли, зубками та підморгуючи чорними брівками.

Зараз-таки другого дня, одпочивши після важкої дороги, Аристид не всидів дома й покатав з візитами до сусідів, батькових приятелів, та до Никандрових тіток. Чутка про його приїзд швидко розійшлась по околиці. До Рев'якіна на другий день притарабанились тітки, за ними

слідком приїхав з одвідинами один сусід з сином. Через день прибули дві панії з дочками, причепуривши їх, мов напоказ. В їх була думка залучить гарного й багатющого жениха. Одні гості приїжджали зрання й зоставались на обід, інші прибували надвечір. Інші панії приїжджали, щоб подивиться на красуня. Рев'якін запрошував їх зостаться на карти на ввесь, вечір і на вечерю. Гості навідувались сливе щодня, а в неділю з'їхалось непроханих гостей чимало.

В домі почалось ворушіння, крутанина та біганина. На подвір'ї так само була ворушня. Екіпажі та усякові повозки то в'їжджали то виїжджали. Економка аж з ніг збилась, готуючи то обід, то вечерю для гостей. В опрічній надвірній хаті для челяді теж був натовп погоничів. Наймички вештались, бігали в ту хату, носили то полудень, то вечерю й лицялись напропали з парубками. Сливе щобожого дня був гармидер і в домі, і в оселі.

Ірині Михайлівні здавалось, що міське ворушіння, міське життя перебралось в Панасівку; і це ворушіння було їй уподобне після сільської тиші, нудьги та спокою. їй здавалось, що в домі справляли ніби Аристидове весілля.

Це діялось саме після того, як розпустили другу думу. Сільські пани й підпанки скрізь заворушились по селах. Те рушення пішло по селах та по хуторах. І на журфікс в неділю наїхало чимало панів. Піднялись розмови за нові вибори.

На вечері стикнулись пани й підпанки, кожний з своїми думками та гадками. Од тієї спотички щогодини піднімався гам та клекіт, почались змагання, потім нещадима лайка й трохи не бійка. Ніхто не склав собі в голові ясних думок, не мав добре омежованих пересвідченнів. Декотрі галасували, репетували, аж совались до супротивників з кулаками. Всі передніші недавні ліберали поправішали, але ні в кого не було ясної партійної програми. Думки та міркування в усіх ішли врозліт та врозтіч. Старий Рев'якін слухав, та й годі сказав. Він був колись і сам лібералом, але в останній час і сам поправішав і радив з'їхаться й виробить яку-небудь загальну систему та програму для поєднання в думках та гадках або розбиться на опрічні партії й поприставать, кому куди буде завгодно й уподобно.

Аристид слухав і не микався в ті голосні крикливі змагання. В залі й без того було повно галасу та репетування. Він пішов до Ірини Михайлівни. В його було зовсім інше на умі.

— Ходім лучче в парк на прогуляння, бо вони тарабанять так, що в мене вже аж вуха болять од того крику, гаму та тих змаганнів. Втічім од їх кудись абощо! — сказала Ірина й вийшла з Аристидом у парк.

Сонце вже було на заході. Вечір був теплий, але не душний. З лук та лугів повівало свіжим вітерцем. Аристид та Ірина Михайлівна перейшли парк і повернули до лавки, що стояла під гіллястими липами на пригорку, розмовляючи стиха, неначе страхались, щоб часом їх ніхто не підслухав.

— Сядьмо на лавці та побалакаємо; може, мої вуха одпочинуть в цій тиші,— сказала Ірина Михайлівна. Але тільки що Аристид хотів сісти, Ірина кинулась йому на груди й почала цілувати в уста, в чоло, в щоки. Він пригорнув її до себе й не мав сили одірваться од неї.

— Милий мій, коханий! Як я тебе кохаю! — шепотіла вона й мліла в його руках.— Посади мене на лавці, бо я зомлію в твоїх руках.

Аристид сливе доніс її до лавки й посадив. Вона важко дихала, неначе в неї не ставало духу, простягла до його руки й засміялась якось чудно, неначе істерично. Він пригорнув її до себе й не мав сили одірваться од неї, а вона обняла його й пригорнулась і прихилилася до його плеча головою.

— Я вся неначе горю в огні. Мені аж важко дихать,— сказала вона трохи згодом, опам'ятавшись.— Як я йшла заміж, я любила мого моржика тільки трошки. Як я виходила за Никандра, я любила його щиро, але не гаряче. Але я тільки тепер досвідчилась, яка то буває і, певно, повинна буть справжня любов та щире кохання. Як я тебе оце побачила, Никандр одразу неначе збляк, як блякне осінній лист врівні з майським листом, неначе попоганшав і постарівся одразу. Тепер я дивлюсь на небо, на луки і неначе не бачу нічого, не бачу неба, не бачу сонця. Я вся ніби в полум'ї. Як побачила оце тебе, я почутила, що вже не люблю свого Никандра й люблю тільки тебе одного.

— Що ж нам робить? що почати? Мені незабаром треба їхать в Петербург на службу,— обізвавсь Аристид.

— Як ти поїдеш, я полину слідком за тобою. Я тут не зостануся, бо без тебе й світ буде мені немилий. Я не можу ні жити тутечки, ні навіть животіть на світі.

Вони обоє замовкли й довгенько сиділи мовчки. Ірина Михайлівна трохи вгамувалась і дихала рівніше. її заголені гарячі.руки неначе пекли його шию.

— Тікаймо звідсіль. Я поїду з тобою вкупі, і ми будемо жити вкупі. Як покинеш тутечки мене, я, здається, збожеволію або сама собі смерть заподію. От твій батько розмовляв за якийсь з'їзд. Він з Никандром, певно, поїде туди. І тієї ночі ми втечемо. Твій батько багатющий, присилатиме тобі багацько грошей. Та й мене він любе; я це постерегла давно. Не пошиємось же ми таки в нещадимі злидні. В нас гроші є й будуть. В мене є діамантів на кільки тисяч. Ми матимемо засіб для життя. Не загинемо.

— І я тебе не покину тут, бо од тебе нарізно не можу жити. Тут нам не можна кохатись, не можна нам втаїться од людських очей. Всі нам заважатимуть в коханні, хоч би я й покинув службу й зостався тут жити при батькові.

— Моя любов повинна буть без заважання, без притичин.

1 2 3 4 5 6 7