Посвітив собі мобілкою, підіймаючись по сходах. Дістався у закапелок, де громадилася купа битої цегли та збоку був акуратно складений польський диво-апарат у шкіряному ящичку. Місяць жваво освітлював коридорчик крізь невеличке заґратоване вікно.
Микола Карпович взяв у руку кувалду, попробував її на вагу, далі голосно нявкнув і з розмаху втелющив залізякою об надбитий цегляний квадрат, що сірів межи суцільного муру. Стіна глухо загула у відповідь.
Страшко посміхнувся і залупав сильніше. Дзвони на Лаврі проспівали восьму годину. З Успенського собору чулося святкове богослужіння, що транслювалося на всю площу. Свято наближалося!
IV
Мирон Клаповух і Яна Приймак стояли у книгосховищі ХІХ століття, де новоспечений зберігач музею марно намагалася знайти книжку з ілюстрацією Шевченка, намальовану з колишньої Лаврської друкарні. І хоча стелажі, завалені рідкісними виданнями, тягнулися ледь не до стелі, чомусь потрібної книжки на потрібній полиці не було. Мабуть, ще не поклали на місце.
Клаповуху це було на руку, бо він мав час озирнутися навколо і подумати, як дістатися потаємної кімнати. Силовий варіант виключався принципово. По-перше, він ніколи не підійме руку на жінку, а по-друге, це суперечило його принципам. Він вважав, що перемагати обставини слід розумом чи бодай хитрістю, все-таки він колишній газетяр, а не якийсь злодюжка з підворіття. Для нього життя було наче захоплива гра в шахи, а шахи – це все-таки інтелектуальне змагання.
– Дивно! – наморщила носика Яна. – Її тут нема!
Мирон зняв свого сірого капелюха і почав його нервово м'яти у руках, міркуючи, як вийти у розмові на потрібну тему.
– Здається, у вас тут якийсь ремонт… Пилюка в повітрі носиться, – прочистив він горло.
– Це, либонь, від книжок, – не повелася на гачок Яна. – У нас є працівниця, яка принципово працює у фондах у респіраторі.
– Кх-кх… І все ж таки це – не книжковий пил, – задумано почухав капелюхом носа Клаповух. – У мене вдома солідна бібліотека, і я не маю на книжки алергії.
Дівчині не вдалося відповісти, бо зненацька будівлю аж струснуло від глухого удару.
– Що це? Ви чули? – виструнчився мисливець за сенсаціями.
Його нерви й так були натягнені як струна, а зараз вони забриніли.
Тупі звуки повторилися. Вони йшли начебто з крученого коридорчика, який обвивав потаємну кімнату.
– Це через стіну! – нашорошив вуха Мирон і поклав свого старого капелюха на полицю, яка була заставлена книжками лише на дві третини. – Там – потаємна кімната?
Його сталеві очі хижо зблиснули і він наблизився впритул до Яни. Від переляку дівчина подалася назад й уперлася плечима у металевий стелаж.
– Чого ви чекаєте? – зашепотів Клаповух. – Хіба ви не розумієте, що музей грабують?
Нарешті розум почав повертатися до зберігача музею. Якщо директор і поляки зараз на фуршеті, якщо фондосховище відчинила вона, Яна Приймак, кілька хвилин тому, то хто може тут лупити?
Очі дівчини налилися люттю, страх кудись зник (авжеж, відповідати у разі чого буде саме вона – зберігач музею!) і тонка, як тростина, але вперта до неможливості музейниця стиснула кулачки і швидко задріботіла до дверей. Літератор кинувся за нею.
Тим часом за стіною пролунав гуркіт, наче щось обвалилося і почувся радісний зойк, що нагадував котяче нявкання.
Найперше, що зробила Яна, коли опинилася у викривленому коридорчику, який тягнувся поволі вгору, це увімкнула світло. Шарудіння за поворотом, де поляки вчора прорубували віконце у потаємну кімнату, враз стихло.
– Хто тут? – гукнула Яна якомога гучніше.
Але від хвилювання її голос зірвався і задзвенів підлітковим фальцетом.
У відповідь – анітелень.
– Це не наші, – прошепотіла дівчина і мимоволі притулилася до Клаповуха.
Ситуація набирала загрозливого характеру.
– Мовчать, значить, вони – розгублені, – підбадьорив її на вушко літератор. – Треба їх дотиснути!
Він став озиратися довкола у пошуках чогось міцного, що могло би послужити тимчасовою зброєю у випадку зіткнення з невідомими нападниками. Але нічого потрібного не було. Роман Лук'янович суворо слідкував за порядком і чистотою у приміщеннях музею. Під стіною виблискували хіба металеві довгі ящики, в які слід було пакувати безцінні книжки у разі пожежі. Але такою скринею навряд чи можна було нападати чи оборонятися. Хіба що таранити стіну.
– Ви оточені! У вас кілька секунд, аби здатися! Інакше ми застосуємо вогнепальну зброю! – розпочав психологічну атаку Клаповух. Він почитував детективи і знав, як діють у подібних випадках відомі борці з криміналом. – Я рахую до десяти! Раз! Два! Три!..
Нагорі, за поворотом, щось скрипнуло. Це Микола Карпович ледь не знепритомнів і схопився рукою за стіну. Директор недарма називав його людиною минулого століття, бо він був ще й великий тугодум. Несподіване завдання, яке треба було швидко вирішити, часом вводило його в ступор. Тоді його заклинювало, він блимав жалібними очима і не здатен був навіть слова вичавити.
Ось і зараз Страшко літав у прострації, де плуталися чимало різних і суперечливих думок. І навіщо він погодився на цю авантюру? Що він скаже директору? А що той йому відповість? Ой-ой-ой! Про це навіть не варто і думати! Як він буде дивитися в очі колективу, в якому пропрацював півжиття? Це ж на скільки років його засудять? Бідолашна дружина, тепер вона буде доживати свій вік сама. А внучата? Хто ж їм тепер принесе подаруночки на Миколая, хто перевірить уроки?
Ось такий вихор думок здіймався в темночубій, попри вік, голові Страшка, але виходу ніякого не проглядалося ні в прямому, ні в переносному значенні. Бо ж коридорчик закінчувався тільки заґратованим віконцем, в яке скалив свої зуби повновидий місяченько.
– Десять! – вигукнув Мирон Клаповух і загрозливо затупотів ногами. – Все, ваш час закінчився! Ми йдемо!
Але ніхто нікуди ще не пішов, як за рогом коридорчика почулося завивання, від чого в Яни та літератора заворушилося волосся на голові, і дивні звуки, що нагадували пошкрябування чи продирання. Через двадцять секунд знову все стихло.
– Може, це нечиста сила? – повела великими очима Яна. – Духи з таємної кімнати? Розтривожили їх, от вони і злостяться.
Літератор сполотнів. З духами він волів не зв'язуватися.
– Треба покликати директора, – запропонувала дівчина. – Ви тут покараульте, а я…
– Ні! – схопив її за руку Мирон. – Спочатку ми разом підіймемося до потаємної кімнати.
Він не хотів втрачати свого омріяного шансу – стати першовідкривачем. Проте одному це робити вже було небезпечно.
Кінець ознайомчого фрагменту. Придбайте повний текст книги